«Усі говорять про майбутнє»

Вікторія СЛЮСАРЕНКО, завідувач відділу природи Кіровоградського обласного краєзнавчого музею:

— Така вже в мене натура, що поганого я не помічаю, а хорошому завжди радію. Із кожним роком і кожним днем я дедалі розумію, що, мабуть, люблю свою роботу, а ще більше утвердилася в цій думці минулого тижня.

19 травня, коли всі музеї святкували міжнародну акцію «Ніч музеїв», наш заклад теж долучився до цієї події і прийняв силу-силенну відвідувачів.

По-перше, відвідувачі нашого відділу мали чудову нагоду послухати розповідь про туристичні маршрути нашого краю відомого екскурсовода Світлани Грищук. Під час інтерактивної бесіди «Лікарські рослини» слухали про лікувальні властивості трав, розгадували кросворди, а наостанок музейні працівники пригощали чаєм із лікарських рослин у нашому «Фіто-кафе». І все це — під акомпанемент голосів лісу і степу (завдяки акустичній системі в музеї можна було насолоджуватися звуками природи Кіровоградщини... Це справді насолода!).

Під час «Ночі музеїв» відвідувачі мали можливість доторкнутися (у буквальному розумінні) до підземних скарбів нашого краю. Зазвичай до експонатів не дозволяють торкатися руками, але на те й «Ніч музеїв», щоб ламати стереотипи. А ще у нас можна було побачити унікальну виставку «Макросвіт Віталія Гулая» — фотографії комах, збільшені у сотні разів.

Усе, що відбувалося в музеї того дня й тієї ночі, можна побачити он-лайн.

Я впевнена, що всі наші відвідувачі залишились задоволеними й отримали море приємних та позитивних емоцій від побаченого. Ми, музейні працівники, завжди раді гостям, тож запрошуємо всіх жителів України і гостей відвідати наш музей не он-лайн, а по-справжньому. Повірте, ви запам’ятаєте цей візит на все життя!

Світлана БУЛАНОВА, учасниця фольклорного гурту «Ексампея»:

— Думка, яка не покидає мене не лише цього тижня, а й досить тривалий час, пов’язана з моєю мрією почати збирати старовинні пісні нашого краю. А фестиваль «Калиновий спів» і фестиваль вуличної музики, які відбулися у Кропивницькому минулого тижня, ще більше утвердили мене в цьому.

Якщо брати етно- і фольклорні дослідження всієї України загалом, то найбільше зібрано дослідниками матеріалу на Поліссі, а от найменше відомостей про Кіровоградщину. При цьому носіїв автентичної культури з кожним роком дедалі меншає — вони покидають наш світ, забираючи з собою духовні скарби...

У мене є величезне бажання зайнятися цим — відшукати людей і записати старовинні пісні. Я дедалі частіше відчуваю відчуття провини перед рідною бабусею, котра вчила мене цих пісень. Тоді я їх слухала і не записувала на жоден носій, здається, уявляла собі, що бабуся буде жити вічно...

Передусім я робитиму це для своїх дітей і майбутніх онуків. Для наступних поколінь — щоб вони знали своє коріння, свою генетичну, етнічну основу! До речі, в селі, де живуть мої батьки (с. Розсохуватка Маловисківського району), є жінка, котра знає багато народних пісень. Я сподіваюся, що перша моя тематична розмова буде з нею.

Хочу закликати всіх, хто читає газету «День» на Кіровоградщині: можливо, ви знаєте таких стареньких людей, які живуть, співаючи, й нікому не передають цей духовний скарб? Можливо, у когось в селі є ще такі бабусі чи дідусі, які могли б поспівати давніх пісень? Не мовчіть про це, записуйте, зберігайте!

Леся СОЛОДЄЙ, фінансовий директор фірми «Жарок», підприємець:

— Тиждень був насиченим і приніс багато позитивних емоцій. Найголовніші з них пов’язані з моєю поїздкою до Києва. Мене вразила кількість вишиванок на людях, яких зустрічала в місті: блузки, сорочки, спідниці, кофтини і т. ін. в українському стилі. І це не в День вишиванки! Мені здалося, що це просто свідомий вибір, який не тільки ідентифікує їх, а й підкреслює смак. І ще! Зі мною в Києві рідною солов’їною розмовляло більше людей, ніж у Кропивницькому! Невже приїжджих у Києві більше? Ні, я звернула увагу на те, що просто комплексів менше. Багато просто перестали соромитися своєї мови (маю на увазі тих, хто змалку вдома спілкується в родині українською). Адже у нас дехто й досі вважає, що російська — це «понтово», а рідна — це «село». До речі, саме через свою україномовність я останнім часом відчуваю себе меншиною в Кропивницькому...

Побувала на виставці Aqua therm-2018 у Києві, зустрілася зі знайомими, партнерами, друзями. Отримала море задоволення та емоцій від позитивної налаштованості людей. Усі говорять про майбутнє. А це значить, що таки багато людей пов’язує своє життя з Україною! Поляки, німці, китайці, чехи, індуси та ін. — усі, з ким я спілкувалася того дня, мають великі плани на наш ринок і наших людей. Дуже радію за українського виробника, бо він показує приклад якості.

На запрошення партнерів провела семінар «Програми співпраці: банк-партнер. Інструменти продажу». Було цікаво. Радо поділилася власним досвідом і навзаєм отримала яскраве розмаїття емоцій, енергії, нових ідей та друзів.

Не обійшлося і без власного навчання. Альтернативні види енергії — це те, що мене цікавить давно. Знову — позитивні емоції, нові зустрічі й навіть подарунки.

А що мене не тішило (і не лише цього тижня, що минув), то це ставлення наших людей до рідної культури. Наша мова, пісні, бібліотеки, музеї.... Я стаю свідком якихось «реорганізацій», у результаті яких це втрачається і занепадає. Наша автентичність проявляється саме в мові, пісні, вбранні, сердечності, розумі і ставленні до нашої країни (я не кажу — держави, вона стала занадто далекою від нас). А Батьківщина — це те, що завжди з нами. А коли ми втрачаємо щось рідне, натомість приходить чуже...

Катерина ОБОДОВСЬКА, прес-секретар головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області

– Перша в житті сукня-вишиванка ручної роботи від майстрині з івано-франківської Тисмениці та роман «Тріумфальна арка» улюбленого Ремарка – це саме те хороше, чим запам’ятався минулий тиждень. І поясню чому так. В автентичному одязі відчула себе абсолютно інакше, можна навіть сказати, піднесено. І це чудово, коли хоч кілька разів на рік випадає нагода відійти від буденності, як це сталося з урочистостями до Дня вишиванки. Хоча ця подія ще раз підтвердила, що скептики за великого бажання здатні знайти ложку дьогтю навіть у діжці меду й розвернути через це справжні баталії у соціальних мережах. Від цього дещо сумно,  адже впевнена, що позитив варто шукати в дрібницях. У протилежному випадку все життя можна витратити на очікування чогось грандіозного.

Ще поступово почала відкривати очі на деякі речі й зрозуміла, що найважче воювати саме з собою. Не менш складно було відкинути страх про те, що можуть подумати інші, і почати робити те, чого дійсно довго прагнула. Так, до речі, чинила головна героїня роману «Життя у позику» того ж Ремарка. Сподіваюсь, сюжет «Тріумфальної арки» буде аналогічно захопливим.