Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Вагомий внесок у симиренкознавство

Побачило світ дослідження Юрія Мариновського «Семеренки/Симиренки з славної Городищини»
22 червня, 2018 - 11:20
Петро ВОЛЬВАЧ

Нещодавнє дослідження сумлінного черкаського дослідника та визначного історика Юрія Мариновського «Семеренки/Симиренки з славної Городищини. Родовід XVIII — XX стст. — Черкаси. Вертикаль, 2017. — 134 с. є переконливим доказом постійного розвитку симиренкознавства. Це друга частина Альманаху «Батьківщина-2012», видана автором. Праця присвячена генеалогічному дереву видатного українського роду Симиренків. Унікальність ще й у тому, що дослідження виконав героїчний професійний історик, величезний ентузіаст архівної справи, упродовж багатьох років, унаслідок хвороби прикутий до ліжка.

Дивовижно, що людина, позбавлена можливості особисто працювати в архівах Черкащини та Києва, упродовж останніх десятиліть змогла підготувати і видати шість наукових праць. Завдячуючи героїчному черкащанину родовід однієї з найвидатніших українських родин Симиренків від міфів, родинних спогадів та кон’юнктурних легенд переводиться на солідну, незаперечну і надійну наукову базу.

До цього майже всі дослідники-симиренкознавці користувалися досить обмеженим масивом архівних матеріалів, головним чином Київським. Місцева джерельна база лишається з багатьох причин поза увагою навіть серйозних дослідників. Юрій Мариновський своєю невтомною, справді подвижницькою працею ліквідував цю істотну прогалину.

Більшість дослідників (і це цілком закономірно і виправдано) зосереджувала увагу на переважно одній гілці Симиренківського роду — нащадках Федора Симиренка — сина Степана Симиренка. В той час як нащадки його старшого сина Фоми (Хоми) та кількох дочок лишалися поза увагою дослідників. А саме ця гілка виявилася найбільш розгалуженою, хоч і не такою інтелектуально потужною, як перша.

Юрій Мариновський, залучивши Метричні книги записів громадянського стану за 1785 — 1934 роки, які зберігаються в фондах Державного архіву Черкаської області (Ф. 931) та інші архівні матеріали, зробив спробу укласти родовід розпорошених по Черкащині та усьому світу Семеренків (Симиренків). Матеріали цієї колосальної праці викладені в 55 таблицях.

Для симиренкознавців вельми цінними є низка документів, виявлених Юрієм Мариновським у Державному архіві Черкаської області (документи 1-19). Це дало можливість внести істотні корективи до спогадів кількох представників Федорової лінії Симиренківського роду і виявити материнське гніздо Семеренків/Симиренків. Так, документ № 1 свідчить, що 2 вересня 1772 року управитель брацлавського воєводи Франциска Ксавелія Любомирського Ю. Вільмер у відповідності з правами, наданими йому воєводою, видав дозвіл-підтвердження на володіння своєму підданому мешканцю м.Городища Андрію Семеренку його давніми ґрунтами при річці Вільшанці в займанище (земельна власність, придбана правом першого зайняття. — Авт.) з садком і сіножаттю.

Отже, цією землею і сіножаттю, пасікою та садком городищанин володів давно. Він же посадив там і сад власноруч вирощеними щепами (саджанцями). Тепер стають зрозумілими витоки симиренківської залюбленості у сади. Можливо, саме з цього Андрієвого саду потрібно розпочинати родовід славетного Ренета Симиренка. А це збільшує його вік ще на ціле сторіччя.

Не менш цінним є й документ № 2 — розписка підданого графині Олександри Браницької, мешканця містечка Городище Єфрема Оксанича від 30 листопада 1805 року. З нього дізнаємося, що вже син Андрія Семеренка Степан купив у Єфрема Оксанича ділянку сінокосів поблизу річки Вільшанки, вище Курученкових ставків. Отже, Андріїв спадкоємець Степан, будучи підданим княгині Олександри Браницької, не лише не втратив належних йому земель, а й розширив свої сінокоси.

Після досліджень Юрія Мариновського стає зрозумілим механізм звільнення сина Степана Семеренка Федора з кріпацтва. Існуюча в симиренківській родині та поширена в літературі версія самовикупу Федора його братів та сестер від княгині Браницької не підтверджується документально. Виявлені Юрієм Мариновським документи, які в книзі подаються за № 3 та 4, доводять, що графиня Олександра Браницька свого сумлінного та метикуватого робітника Федора Семеренка звільнила від підданства (кріпацтва) за власною ініціативою. Йому надавалося право упродовж року з усім своїм збіжжям виїхати до міста, до державного села, приписатися до стану купців або міщан, чи то відповідно до існуючого указу набути землю і залишитися у селянському стані. Звільненому з кріпацтва (підданства) дозволялося виписатися з містечка Городище і забрати з собою худобу та все зароблене на землі. Упродовж року хлопець мав право збирати урожай зі своїх посівів і економії не дозволялося стягувати з хлопця жодних податків. Але він мав сплатити подушне, податок за випис зі списку підданих містечка і сплачувати всі казенні (державні) податки.

З наступного документа № 4 довідуємося, що 26 січня 1824 року управляючий Городищенської економії Зубницький видав звільненому з підданства (кріпацтва) робітнику Федору Семеренку свідоцтво про те, що усі подушні податки за нього має сплачувати його батько Степан Семеренко і місцева громада. Дізнаємося і про те, що 1820 року Городищенські маєтності Олександри Браницької успадкував її родич граф Михайло Семенович Воронцов. Отже, і за Воронцова за звільнення з кріпацтва Федора Семеренка його батько Степан та городищинська громада також були змушені сплачувати подушний податок.

Що ж до стипендії імені видатного українського підприємця, основоположника українського цукрового виробництва та машинобудування і суднобудування Платона Симиренка, то її неодмінно в університеті потрібно відновити. Це наш моральний обов’язок перед пам’яттю видатного українського підприємця і Великого мецената хоча б напередодні його 200-ліття, яке припадає на кінець 2020 року.

Наступні дії за владою, ентузіастами-симиренкознавцями та патріотичною громадськістю.

Як засвідчує наведений у книзі Юрія Мариновського документ № 6, поширювана у спогадах симиренківських родичів інформація (яка проникла і в історичну, і в біографічну літературу) про те, що Федір Симиренко викупив із кріпацтва ще й своїх братів та сестер, також не підтверджується. Адже навіть сина старшого брата Фоми (Хоми) Семеренка Михайла князь Михайло Воронцов звільнив з кріпацтва лише 23 серпня 1838 року. Це звільнення підтверджене при укладенні 9-ї ревізії 10 березня 1852 року. В документі зазначається, що всі податки при наступній ревізії (укладанні списків) за звільненого з підданства, належні державні податки будуть сплачуватися в містечку Городище.

Виявлені в Черкаських архівах документи (контракт оренди водяного млина на річці Тясмин Кіндратом Яхненком у графа О.М.Самойлова від 1828 року) підтверджують досить поширену в літературі інформацію про оренду млинів та іншої нерухомості спільниками і симиренківськими родичами братами Яхненками. Саме ця бізнесова справа, а не міфічний знайдений скарб, дала можливість і братам Яхненкам і Федору Симиренку накопичити перший капітал, який вони успішно використали для запровадження цукрового виробництва та бізнесу.

На мій погляд, неабияку цінність для науковців-шевченкознавців мають знайдені Юрієм Мариновським у Державному архіві Черкаської області два документи: заява удови Платона Симиренка Тетяни Симиренко до Черкаського міського сирітського суду про дозвіл на видачу адміністрацією Городощенського заводу кількохсот примірників «Книги Тараса Шевченка «Кобзар» від 14 травня 1866 року» (документ № 12) та «Звернення Черкаського міського сирітського суду Черкаського повітового поліцейського управління за № 122 від 25 травня 1866 року «Про дозвіл передати всі наявні на заводі примірники Шевченківського «Кобзаря» (документи №№ 12, 13).

Відомо, що останнє прижиттєве видання «Кобзаря» поет видав на початку 1861 року. Видання накладом 6050 примірників профінансував власним коштом, а не за кошти Городищенського заводу великий шанувальник творчості Великого Кобзаря Тараса Шевченка. Понад тисячу примірників підприємець викупив особисто для поширення серед робітників своїх заводів. За життя меценат використав на безоплатне поширення лише частину накладу. Проте раптова смерть підприємця на початку 1863 року (майже за два роки після смерті Тараса Шевченка) завадила поширити увесь наклад. Тетяна Симиренко, знаючи наміри свого чоловіка, безперечно, виконала його волю щодо безоплатного розповсюдження «Кобзаря».

Вважаю, що для керівництва Київського національного університету ім.Т.Шевченка і для Міністерства освіти і науки України буде досить цінним Положення «Про стипендію ім.Платона Федоровича Симиренка при імператорському університеті св.Володимира» (документ № 14). Вона була запроваджена імператорським указом 18 грудня 1898 року. Враховуючи близькі взаємини Тараса Шевченка з Платоном Симиренко та участь підприємця і мецената у виданні останнього прижиттєвого «Кобзаря» ця співпраця двох великих особистостей мала б хоч якось бути вшанована в стінах Шевченківського університету. На превеликий жаль, жодної згадки про співпрацю Тараса Шевченка з Платоном Симиренком немає в експозиціях університетського музею.

Ба більше, керівництво університету і біологічного інституту всіляко ігнорують вшанування в шевченківському закладі всесвітньовідомого українського вченого-садівника та помолога Левка Симиренка, який упродовж 1874 — 1878 років навчався на природничому факультеті університету св.Володимира...

Петро ВОЛЬВАЧ, академік УЕАН, доктор філософії, дійсний член НТШ, лауреат премії ім. Л. П. Симиренка НАН України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments