Волинська трагедія: пам’ять і примирення

Вже 74 роки віддаляє нас від того часу, як 1943 року відкрилася трагічна сторінка в історії України — польсько-український конфлікт на теренах Волині, який польські історики називають «Волинська трагедія». В результаті цього протистояння загинуло багато українців і поляків. Нині історики вивчають і досліджують причини цього лиха, але більшість учених сходяться на думці, що основні причини — це діяльність антиукраїнського режиму Другої Речі Посполитої, який прагнув збудувати в Польщі однонаціональну державу, тому спочатку відбулося знищення українських православних церков на Холмщині та Підляшші (1938 р.), а згодом, по суті, жахлива депортація 500 тисяч українців із території Закерзоння (Холмщина, Надсяння, Підляшшя та Лемківщина), що й викликало відплатну реакцію на Волині. Також політика нацистів «розділяй і владарюй» призвела до того, що окупанти намагалися «зіштовхнути лобами» українців і поляків, що й стало однією з причин конфлікту. Доказом цього є свідчення очевидців тих подій. Ось як згадувала про це жителька Володимира-Волинського Галина Філатова, яка була дитиною, але добре запам’ятала ті важкі дні: «...Як знадобляться німцям продукти, вони брали із собою польську поліцію і з червоно-білим прапором їхали на українські села. Люди тікали, рятуючись у лісах. Та не усі. Мій прадідусь Андрій Максимюк відмовлявся: «Нікуди не поїду, я нікому нічого поганого не зробив!». Повернувшись додому, в село Хобултівська Воля, рідні не застали його, а на місці дідусевої хати — згарище, де й розкопали його останки...

Наступного разу німці їхали з українською поліцією під синьо-жовтим прапором і грабували польське село». Тому не можна показувати один народ катами, а інший жертвами — у складний воєнний час постраждали обидва народи.

А ось спогади Наталії Назарівни Грабарчук-Цинкаловської, 1933 року народження, жительки Володимира-Волинського, племінниці відомого професора-археолога Олександра Цинкаловського. Її рідні теж стали жертвами цього жахливого протистояння.

«У лютому 1944 року мої дідусь і бабуся — Микола і Христина Цинкаловські — разом із синами Борисом і Володимиром ішли до сина Олексія в село Вєров Володимира-Волинського району, щоб перечекати це лихоліття, але дорогою їх зустріли поляки, які йшли з лопатами зі слідами землі (можливо, когось закопували зі своїх, які загинули?). Стареньке подружжя Цинкаловських і їхні молоді сини у розквіті сил були вбиті поляками на підході до села — вони порубали їх лопатами... Нам розповів про це радянський прикордонник, який жив у селі Стенжаричі у родині Костюків, бо він певний час був у цій групі з поляками, але коли став свідком цього жахливого вбивства — втік на Східну Україну. У нашому роду теж були поляки. Мій прадідусь Павло Нітецький був польським дворянином, патріотом Волині, краєзнавцем, інтелігентом, але те, що зробили поляки з моїми рідними, — не вкладається в голові...» — згадує Наталія Грабарчук. «Але не всі поляки робили так, — ділиться спогадами Наталія Назарівна. — Узимку 1944 року до нас в гості приїхала родина Шиманських з Луцька. В той час у Володимирі були військові РОА (Русская осовободительная армия), власівці». Вони вивезли мене з батьками і Шиманськими до Грубешова (Польща). Коли ми з подружкою гуляли на одній з вуличок цього польського міста, то почули страшний плач, крик і лемент. Ми, 11-річні діти, з цікавості підійшли до групи людей, яка зібралася на вулиці, й побачили жах. Минуло понад 70 років, а я досі пам’ятаю те: на землі лежала вбитою польська сім’я. До нас підійшла полька і сказала: «Дівчатка, втікайте звідси, бо вам загрожує небезпека!». Ми пішли. Ця мудра жінка розуміла, що в час польсько-українського конфлікту поляки могли помститися нам, українським дітям, але вона, по суті, врятувала нас. Отже, навіть у найскрутніші часи війни трапляються й серед обох сторін конфлікту порядні люди. Бо ми — люди, пам’ятаймо про це, хоч яка б кров текла в наших жилах. Загальновідомо, що війни розв’язують політики, а страждають від них мирні громадяни», — завершила свою розповідь 84-річна Наталія Грабарчук.

Безперечно, і українці, й поляки повинні пам’ятати важкі моменти спільної історії, але не задля того, щоб ворушити взаємні образи, а щоб вшанувати пам’ять жертв війни і йти до примирення, до майбутнього, адже без взаємного прощення немає поступу вперед.