Як я в депутати ходив,

Бабуся зайшла до кабінки для голосування, але шторку за собою не зашморгнула. Вона довго роздивлялася простирадла з прізвищами депутатів, думала, морщила лоба. А тоді спересердя вигукнула: «Ех, кому пощастить!». Після чого, не дивлячись, проставила галочки й пішла кидати бюлетені в урну.

Не знаю, кому пощастило, але точно не мені. Хоча мушу наголосити, що депутатом бути не мріяв, бо здогадуюся, скільки коштує зручне крісло у Верховній Раді. Не приваблювало мене і депутатство у місцевій раді. З 1988 року я як журналіст буваю на сесіях Смілянської міської ради. Тож досхочу надивився на зради депутатами інтересів виборців заради власної вигоди, наслухався їхньої демагогії. Самому там нічого робити, бо нічого зробити не можна. Потрібна команда. Здавалося, така буде після Майдану. На жаль, гіршого складу міської ради, як після помаранчевої революції, я не бачив. По суті, депутати не вирішили жодного принципового для міста питання. Зате кожної сесії ображали одне одного, сперечалися і лише під час розподілу земельних ділянок ненадовго зосереджувалися і працювали. На себе...

Але прийшли цьогорічні вибори, і я вперше в житті погодився балотуватися на посаду депутата Смілянської міської ради по одномандатному мажоритарному виборчому округу. «Ти ж бачиш, як нищиться Україна, як паплюжиться все питомо українське. Уже постала загроза нашій незалежності. Мусимо гуртуватися!» — переконував мене лідер «Нашої України» в Смілі. Мені хотілося нагадати йому, що «Наша Україна» чомусь не потребувала моєї допомоги після Майдану. Усі дружно ділили портфелі. Так дивно поділили, що на з’їзд переможців до Києва поїхали нинішні активісти... від ПР. Одним словом, не потрібний я був тоді, а тепер, коли кар’єристи порозбігалися, знадобився. Отак я собі подумав, однак промовчав, бо й справді: якщо не ми, то хто ж?..

Однак по-справжньому попрацювати не вдалося. Вкотре підвело серце, довелося лягати до лікарні. Втім, таки тиждень попрацював на дільниці. І зробив невтішний висновок: Україні демократія ще протипоказана, як трирічній дитині — заряджена рушниця. Подібними до останніх виборами можемо знищити себе як нація. Не для нас ця забавка.

...Іду по дільниці, зустрічаю місцевих жителів, своїх потенційних виборців. Вітаюся, називаю себе, розповідаю, хто я, чому йду в депутати. Повідомляю, що позапартійний, але висунутий партією «Наша Україна».

На мене дивляться, як на істоту з іншої планети: «То ви не з Партії регіонів?» — перепитують недовірливо.

— Ні!

— То на що розраховуєте?

— На вашу підтримку. Я не бізнесмен, не член партії, тож у першу чергу думатиму над тим, як вирішити ваші проблеми, а не свого бізнесу чи партії. І землі мені не треба. — Пробую пояснити, що людину, яка краде, треба судити, а не обирати кудись, що питання повинно стояти так: краде чи не краде, а не скільки краде. Що я справді такий, як і вони, а тому знаю їхні проблеми; що не можна опускати руки.

— А що це у вас написано? — раптом заволала повненька жіночка, яка саме розглядала мою листівку. — «Смілі — українську владу!». То ви націоналіст! Не треба нам націоналістів! — Вона кинула листівку і пішла. За нею потяглися й інші.

Ні, звичайно, траплялися й люди, які цікавилися моєю програмою, запитували, з ким я гуртуватимуся у міськраді в разі перемоги. Але їх було так мало... Більшість або похмуро мовчала, або глибокодумно переконувала мене, що проти течії пливти безглуздо. Досвід радянського часу виявився сильніший за щеплення демократії. Обережність викликала пасивність і зневіру.

У Смілі перемогла кандидат від Партії регіонів, яка набрала 82 голоси, ваш покірний слуга — 41. Решта голосів розподілилися серед десяти інших кандидатів у депутати. Причому 141(!) виборець не підтримав жодного кандидата...

Розчарування! Воно їсть душу, мов іржа. Тож одні не вірять представникам від партій, які профукали ідеали Майдану, другі не вірять у те, що в Україні можна щось змінити, треті не вірять узагалі нікому і майже всі не вірять в дієвість у наших умовах засад демократії. Суспільство радикалізується і починає все більше й більше мріяти про сильну руку. У цьому, між іншим, полягає і відносний успіх Партії регіонів, яка зуміла нав’язати суспільству міф про сильного та справедливого Януковича. Тим сильнішим буде розчарування. А воно обов’язково буде. От тільки хто ним скористається? Нові лідери десь лише на підході, а про демократичні вибори годі й мріяти. Зараз вони можливі хіба що теоретично. До всього, за 20 років Незалежності українські політики так знівелювали слово «демократія», що воно сприймається як лайливе, гидке та неприродне. У цих умовах таки справді нас може порятувати сильна особистість. Або знищити остаточно...

Я мрію про команду: згуртовану, дисципліновану, патріотичну, з сильним вольовим лідером, який би не боявся брати, коли треба, відповідальність на себе. А ще я думаю, що коли б написав в агітаційній листівці у Шевченковому краї на 20-му році Незалежності «Смілі — неукраїнську владу!» — набрав би на виборах більше голосів. От тільки не хотілося б мені бути депутатом від таких людей...