Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Якби ми не ідеалізували сусідів...

Ставка на друзів і здоровий глузд Європи
1 березня, 2018 - 20:13

Свого часу кримчанин, активний учасник Євромайдану Валентин Бут написав маленьке оповідання про побратима-закарпатця. Той, проживаючи на Срібній Землі, послідовно намагався інтегрувати місцевих угорців в українське культурне середовище. А, втім, краще навести уривок із самого оповідання. Це ніби діалог двох повстанців — закарпатця і кримчанина: «В нашому селі лише декілька родин українських. Решта — мадяри, які українською не говорять. Лише пісень співають... Я зібрав їм українську бібліотеку. Довго збирав — по книжці, побирався по всьому краю».

 — Гарну справу зробили, — кажу я.— Гарну-то гарну, та тільки вони ту бібліотеку спалили. — Оце-то так... Але ж це  злочин? — Так, все село бачило, але свідків немає. І не буде. Бо така беззуба державна політика. За такої політики всі вбік поглядають... У вас на Росію, у нас на Угорщину. Тож я їм з тою українською бібліотекою як шпичка в... — І що ж тепер робити? — Та, що... Ось повернусь і візьмуся збирати нову бібліотеку. Бо якщо не відстоїмо державний статус української мови, то дуже скоро не матимемо й держави. — Це так, — зітхнув я. — Біда лишень, що серед наших «гетьманів» такого ось справжнього українця не побачиш... — А певно ж, — засміявся закарпатець. — Такого й справді не побачиш, бо батько мій мадяр, а мама полька!

...Де ти, мудрий мій товаришу? Чи вижив у тій революційній круговерті? Дуже сподіваюся на те. Але ж чи думав ти, що після стількох зусиль, пролиття такої крові, втративши Крим і частину Донбасу, ми отримаємо реванш учорашніх?»

***

Валентин Бут, говорячи про «вчорашніх», мав на увазі проросійські сили. Певно, й думки не допускав, що у західних сусідів також імперська слинка потече... І що добрі справи угорця з польським корінням так раптово актуалізуються. Знайти б цю мудру людину... Адже і польська, і угорська кров тече в його жилах. Це було б так символічно тепер! На жаль, поки жодної зачіпки. Якось не заведено було у грудневих наметах випитувати у друзів адреси. Бо ніхто не знав, чим той Майдан закінчиться...

***

Читаючи це оповідання, я пригадав поляка Анатолія Сингаєвського. Його предки з житомирського Полісся. Віри дідів Анатолій не зрікається, ходить до костьолу. Не зрікається і польськості, але це не заважає йому разом з українцями будувати нову Україну. І червоно-чорний прапор йому не муляє, адже й сам належить до Братства ОУН-УПА. Такі поляки зовсім не схвалюють новий курс польської держави. Адже інтуїтивно відчувають, що загравання з шовіністичним електоратом Польщі й порушення заповідей Івана Павла ІІ до добра не приведуть.

Якщо раніше до поляків ставилися цілком прихильно, навіть доброзичливо, то тепер з’явився якийсь холодок, недовіра... І в багатьох середовищах вже обговорюються варіанти опору. Що робити, коли Польща посилить курс на асиміляцію мільйона українських заробітчан? Адже перші кроки в цьому напрямі вже зроблені: цілять у саму душу українця. Якщо й надалі будуть випадки побиття заробітчан хуліганами, то як на це реагувати? Як баски, чеченці, курди, члени радикальних мусульманських угрупувань? Чи трохи м’якше, з поправкою на наш національний характер? Дехто заглиблюється в читання, у вивчення протестних рухів. Може, в них буде якась підказка? Дехто каже так: «Ми у Львові нерідко переходимо на польську, коли спілкуємося з польськими туристами. Вони хочуть відібрати у нас червоно-чорний прапор, щоб ми стали більш поступливими? Так ми ж і під синьо-жовтим залишимося патріотами! І почують вони від нас уже не «прошу пана», а «не розумію, говоріть українською!». Нічого вони  своїм тиском не досягнуть, скоріше навпаки.

***

Отже, еволюція стосунків спостерігається лише в одному напрямі. Не на користь Варшави. Якщо там уже Хмельницького з Гітлером порівнюють, то хто тоді для нас Пілсудський? А запеклий українофоб Дмовський? Яке добро вони принесли на українську землю? Але з таким надривом говорять емоційніші люди. Бо не можуть спокійно сприймати нову політику колишнього нашого «адвоката». Спокійніші й раціональніші запевняють, що до зміни курсу не дійде, що наші дипломати все владнають. Треба більше працювати з країнами Євросоюзу, і не лише з чиновниками, а й на побутовому рівні. Народна дипломатія — велике діло! Скільки наших тепер у Португалії, Іспанії, Франції, Італії, Чехії? Кожен тепер мусить бути дипломатом. І держава повинна неухильно і оперативно підтримувати своїх нових захисників.

***

Оглядаюся на своє багатолітнє полонофільство. Воно почалося ще напередодні утворення «Солідарності» і особливо зміцніло у 1980—1981 роки. З яким трепетом я заносив до свого записника і вивчав кожне нове польське слово, з якою радістю вчив пісні, а потім занурився в польську поезію... Як бажав успіху новій демократичній Польщі, яка тоді щойно народжувалася! Це я до того, що бандерівців серед моїх предків не було. Але тепер тверезий голос підказує, що під час війни не було особливого вибору в нашої народної армії. Жити хотіли люди, не готові були до рабства, от і організувалися. А взагалі, нам треба більше вчитися у євреїв. Вони людей типу Анатолія Сингаєвського і того милого, щирого закарпатця давно помітили б і пригорнули до свого державницького плеча. А ще згадаймо польську акторку Йоанну Щепковську, в жилах якої тече не лише польська, але й українська та єврейська кров. Вона сміливо виступила проти шовіністичних тенденцій нинішньої польської влади. Та це ж нова Валерія Новодворська! Посилати їй листи підтримки, запрошувати на всі круглі столи, обговорювати позицію акторки в кожній громадській організації. Якби ми останні чверть століття не ідеалізували сусідів, не сподівалися на їхнє адвокатство, а мислили стратегічно, то в потрібний момент таких людей було б уже сотні й тисячі.

Що ж, історія вкотре дає нам шанс попрацювати над помилками...

Сергій ЛАЩЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments