Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

За порадою до... Шевченка

8 жовтня, 2010 - 00:00

Після реконструкції, яка тривала сім років, Музей Тараса Шевченка в Каневі прийняв перших відвідувачів. Та враження у них суперечливі: одні спокійно дивляться на експонати, виставлені вперше, інші не сприймають нововведень. Очевидно, причина в тому, що головні розпорядники (а серед них щось не видно шевченкознавців) взялися культивувати, як сказала пані Герман, «молодого, модерного, дуже освіченого чоловіка, бо на старого діда в кожусі та кучмі ми вже надивилися». Проте Тараса Шевченка треба сприймати таким, яким він є, подобається це комусь чи ні.

Телебачення іноді показує нагородження Шевченківськими преміями в галузі літератури і мистецтва. Зали вщерть заповнені, говорять про нових лауреатів, їхні твори і потім переходять до наших турбот, до того, що хвилює людей сьогодні. Та цікаво було б дізнатися, як би Тарас Григорович відгукнувся про наше сьогодення, щоб його вразило, як би висловився про те величезне майнове розшарування, яке не перестає дивувати іноземців? Так, від нього нічого не приховати, бачив людей ніби наскрізь. І саме до нього нам іти за порадою, правдою, надією.

Раніше наголошувалося, що мрії і заповіти Тараса Шевченка здійснилися в радянські часи. Добре, що хоч їх не відкидали й не намагалися переінакшити, а й пошановували — ставили пам’ятники, створювали кінофільми, вчені досліджували його життя і творчість. Він сподівався, що будуть: «А у селах у веселих і люди веселі». Не збулося! За роки незалежності в Україні зникло майже 500 сіл, із багатьох молодь виїжджає, залишаються люди похилого віку. Таке запустіння не викликане вагомими причинами. Земля наша родюча і благодатна для розведення тваринництва та виробництва різних продуктів харчування. А якщо цього немає, значить, щось діється не так, щось заважає розвиткові села.

Найпалкішим прагненням Тараса Шевченка було домогтися нового і праведного закону, який є в демократичних країнах. І воно не здійснилося.

Якось голова Верховної Ради Володимир Литвин назвав «Кобзар» Тараса Шевченка духовною Конституцією України. Правильні слова, але ж за ними нічого не слідує. Ніяких рішень, ніяких дій. Давно вже пора 9 березня, день народження Тараса Григоровича, проголосити національним святом, щоб гідно вшановувати поета, проводити урочисті заходи, літературно-мистецькі вечори, звірятися з ним, що виконано з його заповітів. Бо саме його заповіти — це і стратегія розвитку нашої країни, і програма діяльності політичних партій та громадських організацій.

Наближається 200-літній ювілей Великого Кобзаря. Яким він буде? Це залежить не тільки від влади, а й від громадськості, науковців, творчої інтелігенції. Тому є надія, що ми наближатимемося до свого національного пророка, візьмемо його слово для оцінки того, що відбувається в країні, зрозуміємо його болі та тривоги і робитимемо все необхідне, щоб вони відійшли у минуле.

Олександр ГРОМОВ, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ