Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Життя, варте втілення в книзі

До ювілею олімпійської легенди Віри Крепкіної
17 серпня, 2018 - 11:58

15 квітня 2018 р. знаменита легкоатлетка, гордість вітчизняного спорту, олімпійська чемпіонка Віра Крепкіна відзначила свій 85-річний ювілей. Про неї я чотири рази писав у «Дні» (16.11.2012, 14.02.2014, 22.08.2014, 17.04.2015).

На початку 2013 р. до 80-річчя Крепкіної я порушив питання про відзначення її державною нагородою. Адже її колег, чемпіонів ХVII Олімпіади (Рим, 1960) нагороджували і не один раз. А про Крепкіну спортивні чиновники чомусь забували. Бачачи сьогоднішнє ставлення можновладців до літніх людей — видатних і простих, я вирішив, що Крепкіній не варто чекати від них милості. Мої звернення до різних інстанцій (Національний олімпійський комітет, Міністерство сім’ї, молоді та спорту і особисто до тодішнього профільного міністра Дмитра Булатова), до газети «День» дали свої наслідки, і після дворічної бюрократичної тяганини, завдяки моїй небайдужості та наполегливості і за допомоги газети, пройшовши всі кола бюрократичного пекла, нагородні документи потрапили до Президента України, і він 22.01.2015 р. до дня Соборності України підписав указ про нагородження Віри Крепкіної орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. 

Нагороду знаменитій спортсменці вручила вдома заступник мера м. Києва Ганна Старостенко  аж 12.03. 2015 р. Без усяких урочистостей. Не спромоглись чиновники КМДА привезти в мерію олімпійську чемпіонку, інваліда першої групи і в урочистій обстановці вручити  орден. Така неповага до олімпійської легенди! Адже вона живе одна (образно кажучи, в чотирьох стінах) і їй так хотілось подивитись на людей, поспілкуватись з ними та й себе показати — тоді їй було 82 роки, фігура спортивна, вага 52 кг (як і під час того, ніким неперевершеного стрибка в Римі в 1960 р.)  

Якщо гіпотетично уявити таке: великим спортсменам нашого часу Віталію Кличку (міський голова) і його брату олімпійському чемпіону (Атланта, 1996) Володимиру завойовані ними нагороди  привезли і вручили їх вдома, то як би вони почувалися?

Нагадаю, Віра Крепкіна (дівоче прізвище — Калашникова)  народилася 15 квітня 1933 р. у місті Котельничі Кіровської області. Жили дуже бідно.

З юних років Віра захоплювалась фізкультурою і в бігу з нею в школі ніхто не міг зрівнятись. Першу перемогу, будучи  ученицею 7-го класу, вона отримала в 1949 р. на першості робітників Північної залізниці у Вологді. Бігла босоніж, ніякої форми не було. Перемогу їй не зарахували, тому що не мала паспорта.  Віру помітила тренер Валентина Дорогова і запропонувала їй вступити до Вологодського залізничного технікуму і займатися спортом у ДЮСШ.

Навчання в технікумі і заняття спортом  у ДЮСШ проходили успішно. Деякий час, коли ще не було гуртожитку, Віра мешкала у тренера Дорогової. В 1951 р. Віру зарахували до збірної СРСР з легкої атлетики. Як спортсменка, вона отримувала стипендію 1200 крб., з яких половину надсилала матері, щоб брати могли навчатися в школі ФЗУ.

У 1952 р. в Гельсінкі відбулись ігри ХV Олімпіади, на яких уперше виступали спортсмени СРСР. Віра (тоді ще Калашникова) на них в естафеті 4х100 м посіла четверте місце.

На стадіоні в Мінську Віра познайомилась з Михайлом Крепкіним (1921 р. народження, учасник Другої світової війни, підполковник, двічі поранений). В 1953 р. Віра закінчила технікум, Михайло демобілізувався, переїхав до Києва і одружився з Вірою. Прожили вони в мирі і злагоді 55 років.

Віра Крепкіна — гордість вітчизняного спорту. В 1950 —1960 рр. вона була однією з найсильніших у світі спортсменок з бігу на короткі дистанції — світовий рекорд на 100 м (11,3 сек) 1958 — 1961 рр., і одна з перших почала поєднувати  біг зі стрибками в довжину. В 1958 р. у змаганнях з командою США в Філадельфії команда СРСР перемогла завдяки стрибку Віри Крепкіної. Віру нагородили медаллю «За трудовую доблесть».

Віра Крепкіна — учасниця трьох Олімпіад (XV, Гельсінкі, 1952 р;  XVI, Мельбурн, 1956 р;  XVII, Рим, 1960 р). У Римі вона стрибнула на 6 м 37 см при зрості 159 см. З таким зростом таку відстань ніхто у світі до неї і після неї не долав. Весь стадіон аплодував Вірі. Крепкіна отримала золоту олімпійську медаль, її нагородили орденом Леніна. Вона — єдиний спортсмен у СРСР, якого за одну золоту олімпійську медаль нагородили орденом Леніна. Це свідчить про те, що перемога Крепкіної була дуже вагомою для держави. Але орден Леніна в неї вкрали в готелі...

У 1961 р. Віра закінчила Київський інститут фізкультури. Після великого спорту Крепкіній запропонували престижну, вигідну роботу в Спорткомітеті, але вона відмовилась і пішла працювати тренером на стадіон «Локомотив». Вона пам’ятала своє голодне босоноге дитинство і те, як їй добрі люди допомогли піднятись до таких спортивних висот, тому й вирішили з чоловіком, що вона виховуватиме  дітей.

Вихованці Крепкіної пам’ятають свою наставницю, вдячні їй, вітають зі святами. Дехто з них пов’язав своє життя зі спортом. Один із них — Василь Степаненко — заслужений тренер України, відмінник освіти України, президент Житомирської обласної незалежної Федерації підводного спорту, директор Малинського міського центру фізичного здоров’я «Спорт для всіх». У справах Василь Сергійович часто буває в Києві, відвідує свою виховательку,  допомагає їй. Улітку в Житомирі він проводить спортивні змагання на приз Віри Крепкіної.

У спорті Крепкіна була 16 років, багато виступала, тренувалася. Фактично спорт відняв у неї здоров’я. Тривалий час вона навіть на милицях насилу пересувалася. Необхідно було ставити штучні тазостегнові суглоби. Ця операція коштувала 5000 доларів. Таких грошей у олімпійської чемпіонки не було. Вихованці Крепкіної написали листа до Міжнародного олімпійського комітету, особисто його президенту Хуану Антоніо Самаранчу. На спеціальному засіданні МОК під головуванням Самаранча було виділено 5000 доларів і переведено до України для Крепкіної. Вдома свою Віру доглядав її чоловік Михайло Степанович. За місяць з ним стався інсульт, і він сім років лежав паралізований, не розмовляв, нікого не впізнавав. Помер він 2008 р. В кінці 2011 р. помер і син Віри Андрій.

Сьогодні Віра Самуїлівна живе сама, допомагає їй онука Катя (дочка Андрія, живе окремо). Також допомагають сусіди, знайомі, соцпрацівник.

Кожного дня Крепкіна з великим зусиллям спускається з третього поверху (а фактично з четвертого, тому що ще є цокольний поверх) з милицею,  виходить у двір і проходить по 1—1,5 км, щоб не застоювались суглоби. Часто хворіє. Кожного року по два рази лікується в 12-й лікарні, умови там такі, що ночувати доводилось вдома — її будинок  від лікарні на відстані 250 м. За лікування доводиться платити, і немалу суму...

І ще скажу ось про що. Про знаменитих спортсменів написано багато книжок.  Спортсмени відходять у вічність, а пам’ять про них залишається в друкованому слові,  в книжках. І цілком природно, що і Віра Крепкіна хоче залишити про себе книгу, про своє таке непросте життя. Про своє бажання вона казала мені неодноразово.  І я вважаю, що книга про легендарну спортсменку повинна бути. Вона б допомогла молодому  поколінню обрати правильний шлях у житті. З цим питанням я звертався до знайомих письменників  і кожен із них казав: «Хто заплатить за написання і друк книги?». Своїх коштів у Крепкіної немає.

Від імені олімпійської чемпіонки Віри Крепкіної я з цим питанням звертаюсь до народних обранців, бізнесменів і всіх заможних людей з проханням про допомогу. Я сподіваюсь на їхнє розуміння і фінансову підтримку.

А закінчити своє звернення мені хочеться так: «Хай на мене не ображаються всі ті, кого це стосується і пам’ятають слова Шекспіра: «Велике щастя почути про себе правду — тоді можна позбутися всіх своїх вад»! («Багато галасу даремно»).

Микола БУКАТИЙ, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments