Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Життя – як захопливий роман

Євдокія Дудко із Володимира-Волинського має вже понад 100 років
10 лютого, 2017 - 12:15

Її життя — це справжній захопливий роман. Далі — пряма мова:

— Я народилася 15 лютого 1916 року в селі Золотий Колодязь Добропільського району Донецької області. У місцевому переказі розповідається, що у давноминулі часи через наше село проходив з військом відомий полководець Олександр Македонський. Він дуже хотів напитися води, але не міг її ніде знайти. Аж раптом в одному місці він побачив безодню, а в ній — колодязь. І Македонський, і його воїни втамували спрагу. «О, то золотий колодязь, бо вода в ньому не вичерпується!» — вигукнув полководець і вкинув у воду золоту монету. Так село отримало назву — Золотий Колодязь.

1932 РОКУ РЕПРЕСУВАЛИ МОЇХ БАТЬКІВ...

Мій батько, Яким Собко, був майстром із золотими руками: здібним столяром, муляром, бондарем і ковалем, доглядав за великою пасікою, яка налічувала понад 40 вуликів. Моя мама, Оксана Петрівна Ніколаєнко, походила із заможної сім’ї. Вона закінчила харківську гімназію, була освіченою людиною, дуже набожною. Рано померла. Мама виховувала нас у релігійному дусі. У сім’ї було нас п’ятеро дітей. Я рано навчилася читати. Коли мені минуло шість років, розпочався новий етап у моєму житті — в чужій сім’ї: добрий друг мого батька Михайло Петрович Коваліхін працював директором Торезького машинобудівного заводу. Він очолював комуністичну організацію «Друзі дітей» і взяв опіку наді мною. Я жила в його сім’ї, далеко від рідного дому, сумувала за батьками, але там я не зазнала голоду, який лютував в Україні в 1921 — 1922 та 1932 — 1933 роках. Згодом Михайло Коваліхін став жертвою репресій, які проводив Єжов. Я вже не мала де жити, коли навчалася.

1932 року репресували моїх батьків, які були заможними людьми. Вони були переселені жити в село Сергіївка, до землянки... Активісти дуже знущалися із селян: вони навіть ходили й перевіряли, чи з комина селянської хати не виходить дим, чи хтось не готує їжі. От так знущалися з українських хліборобів...

Війна застала мене у Краматорську 1941 року. Один з моїх братів, Іван Собко, котрий працював вантажником на Краматорському ливарному заводі імені Куйбишева, допоміг мені закінчити сім класів. У ті роки жителям села не давали паспортів, щоб вони не виїхали до міста. Мій брат допоміг мені зробити паспорт на ім’я моєї сестри Євдокії, а від народження батьки хрестили мене як Марію. Тому у мене подвійне ім’я — Марія-Євдокія. Я навчалася на вчительських курсах, згодом закінчила Слов’янське педучилище, два роки провчилася на фізико-математичному факультеті, а потім стала працювати вчителькою, бо по війні дуже не вистачало вчительських кадрів. Почала вчителювати із 17 років, любила дітей, а вони любили мене. Вийшла заміж 1936 року за Андрія Івановича Дудка. А наступного 1937-го у нас народилася дочка Алла. Мій чоловік був дуже доброю, талановитою, освіченою людиною. Він закінчив Київський дворічний педагогічний інститут, працював учителем української мови і літератури, гарно співав народних пісень. Чоловік був уродженцем містечка Лохвиця на Полтавщині, він бачив Голодомор, як умирали від голоду маленькі діти...

У ВОЛОДИМИРІ ЖИВУ ВЖЕ 70 РОКІВ

1947 року ми з чоловіком Андрієм Івановичем у складі 217-го артилерійського полку прибули до Володимира-Волинського, отже, в цьому місті я живу вже 70 років. Згодом до Володимира приїхали моя сестра Оля (працювала фармацевтом) і сестра Надя (жила в Сибіру) та батько. Оскільки у повоєнний час не вистачало вчителів, то нам із чоловіком одразу дали роботу. Мій Андрій Іванович викладав українську мову і літературу. Навіть коли ми з ним їздили до Москви, у гості до доньки Алли, котра закінчила Московський університет, знала п’ять мов і працювала на атомній станції, то мій чоловік і в Москві розмовляв лише українською мовою. Одного разу ми пішли до Большого театру, і коли адміністратор почув українську, то був дуже задоволений, дав нам кращі місця. Тому я не розумію, навіщо розв’язали нинішню війну між Україною та Росією...

У Володимирі я навчала дітей у початкових класах, спочатку в четвертій школі. Згодом стала працювати в російській школі. На вчительській ниві я працюю із 17 років, а всього педагогічного стажу маю 53 роки. Мій чоловік свого часу закінчив театральні курси при МХАТі (Московський художній академічний театр), де в нього був товариш. Тут, у Володимирі, мій чоловік організував любительський театр, яким сам і керував.

Театр був розташований у Будинку культури залізничників, на вулиці Привокзальній. Я там зіграла 43 ролі. Ми ставили «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці», «Сині роси» Зарудного та іншу українську і російську класику. У мене ще зберігаються афіші з тих вистав. Життя тоді було цікавим: люди любили театр, поезію, молодь хотіла вчитися на робітничих факультетах, у вечірніх школах...

Я живу на світі уже більше ніж 100 років, пережила на своєму віку багато і доброго, і лихого. Моя мама стала жертвою сталінських репресій: вона загинула на каторжних роботах у Сибіру, не знаю, де й поховано її... Люди розповіли мені, що мама померла, копаючи котлован. Було то 27 вересня 1933 року. Уже після Другої світової війни, живучи у Володимирі, ми з чоловіком вшановували пам’ять моєї мами: того дня ми варили великі каструлі борщу, тушкували картоплю і варили компот. Усе це ми везли до Володимир-Волинської в’язниці НКВД, яка діяла за валами княжого замку до 1956 року. Цю поживу ми передавали тим ув’язненим, котрих не було кому відвідувати... Охоронець казав: «Приносьте їжу і на наступний день, вона так потрібна в’язням!»

На старість я залишилася сама. Моя донька Алла померла від радіоактивного опромінення, коли їй було 49 років... Похована на Хованському кладовищі в Москві.

Є у мене також племінник-генерал, котрий мешкає в місті Дніпро. Інші мої племінники живуть на Донеччині, я кличу їх до себе, адже мені сумно самій у трьох кімнатах, а там війна...

Мені дуже прикро, що на моїй Батьківщині, на Донеччині, зараз триває ця безглузда війна. Там гарний край. Довкола степ і здалеку видніється обрій. А скільки промислових підприємств, які нині зруйновані...

*  *  *

На 101 році життя Євдокія Якимівна Дудко має чудову пам’ять, читає вірші, співає пісні й ділиться спогадами про прожите. Життя цієї унікальної жінки — це ціла епоха, з її розповідей можна вивчати історію.

Записав Богдан ЯНОВИЧ, науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments