Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Антоновичi

Три покоління Антоновичів зробили величезний внесок у становлення та розвиток української історичної науки
25 січня, 2013 - 11:58
ВОЛОДИМИР БОНІФАТІЙОВИЧ АНТОНОВИЧ / ФОТО З САЙТА VOLODYMYR_ANTONOVYCH.JPG
ГЕРБ АНДРО ДЕ БУЇ / ФОТО З САЙТА ARNAULT_LE_BUY.BMP

Три покоління Антоновичів зробили величезний внесок у становлення та розвиток української історичної науки. Перший sз них, Володимир, був творцем Київської школи істориків та науковим керівником, зокрема, Михайла Грушевського.

Можна було б припустити, що саме фахові історики найкраще мають знати свій родовід, проте в реальності так буває нечасто. От і Володимир Боніфатійович Антонович не цікавився Антоновичами з Махнівського (згодом Бердичівського) повіту, бо своїм справжнім батьком вважав одного з угорських емігрантів. Так само він не цікавився і родом своєї матері — Горськими, бо її вважали позашлюбною донькою одного з князів Любомирських. Зараз ці родинні перекази могли б підтвердити чи спростувати популярні у світі генетичні дослідження, а поки їх не проведено, залишається скористатися мудрою формулою, що існує в польській мові та стосується будь-яких дітей. Виходячи з неї Володимир-Станіслав-Юзеф народився 6 січня 1834 р. як син Боніфація-Генріха Антоновича і його дружини Моніки з Горських.

Слід визнати, що в численних публікаціях про Антоновичів міститься чимало плутанини та помилок. Зокрема, Боніфація вважають «литвином із Віленщини». Тим часом Лукаш і Юзеф Антоновичі виїхали до Віленської губернії на початку ХІХ ст. і там 28 серпня 1820 р. разом із рідним братом Боніфацієм, який залишився в Київській губернії, були визнані у дворянстві.

Із документів, які підтверджували благородне походження цього роду, видно, що згадані брати були синами Яна, онуками Ѓжеѓожа, правнуками Станіслава, праправнуками Казимира і прапраправнуками Героніма. Впродовж XVIII ст. вони були пов’язані з Волинським воєводством. 22 квітня 1730 р. в Луцькому гродському суді була засвідчена купча на маєток Гурівка, який Станіслав Антонович разом зі своїм неповнолітнім сином Ѓжеѓожем купив у Осмяловських. 3 січня  р. у тому ж суді Ян Антонович, син Ѓжеѓожа й онук Станіслава, продав Гурівку благородним Бялокурам. Відтак, поширені твердження про походження випускника славетного Кременецького ліцею Боніфація Антоновича слід було б виправити.

Значно більшою таємницею є герб цього роду. Антоновичів, визнаних у дворянстві з гербом Андро де Буї, Адам Бонецький виводить від Федька Антоновича, який 1571 р. отримав від короля Зигмунта ІІ Августа на дідичному праві Погаринську землю й Олексіївку в Любецькому старостві. В 1636 р. цією землею володіли Федькові сини — Іван і Тимох, які писалися Жлобами-Антоновичами. Від них походять численні нащадки, пов’язані з Погаром на Чернігівщині, а також, можливо, Антоновичі та Жлоби в інших частинах Гетьманщини. Разом із тим відомо, що один із них, Захарій Антонович, під час Хмельниччини залишився на боці Речі Посполитої й був на службі у князя Заславського.

Про вірогідність цих зв’язків доводиться говорити обережно, адже, окрім згаданого герба Андро де Буї, саме цим Антоновичам приписують також використання гербів Корнич та Шеліга. Поза тим французький герб примандрував до Речі Посполитої значно пізніше за появу Федька Антоновича на Чернігівщині.

Про француза Франсуа (Францишка) Андро де Буї графа де Ланжерон відомо, що він був сином Жана, полковника пішої гвардії. За подвиги на службі Речі Посполитої у війнах проти московитів, шведів, семигородців, волохів та молдаван отримав 1658 р. польський індигенат (визнання іноземного шляхетства). Цей документ фіксує і зміни в його гербі Андро, до якого було додано Білого Орла (герб Польського королівства) та Сніп Вазів (герб шведського королівського роду, зокрема й тогочасного польського короля Яна ІІ Казимира).

Яким же чином польсько-французький герб прикрасив родовід чернігівських бояр? Можливо, це відбулося у зв’язку з численними нобілітаціями (наданнями шляхетства) козацької старшини під час укладання Гадяцької унії 1658 року. Проте в дуже докладних каталогах нобілітацій ані Антоновичі, ані Жлоби, ані Антоновичі-Страховські не згадуються. Тому залишається надія, що майбутні пошуки дозволять пов’язати Захарія Антоновича на службі князя Заславського на Волині з предками Боніфація-Генріха Антоновича, а також із Францишком Андро де Буї графом де Ланжерон і його гербом.

Що ж до Володимира-Станіслава-Юзефа, то спільними зусиллями Антоновичів і Горських він встиг отримати добру освіту в Одесі та Києві. Загрозливою щодо цього була ситуація з дворянським статусом Антоновичів. Його втрата могла негативно відбитися на перших самостійних кроках юнака. Саме тому його дядько, дворянин Каєтан Горський, син Іполита, часом квартирувався в Києві в будинку чиновника Монькіна та оббивав пороги губернських «присутственных мест» в інтересах свого небожа.

5 липня 1863 р., ще будучи римо-католиком, студент Київського університету св. Володимира Антонович обвінчався з Варварою Іванівною Міхель, донькою штабс-капітана Київської арештантської № 29 роти. Вже тоді триіменний римо-католик був завзятим хлопоманом. Окрім його тогочасних мандрівок українськими селами разом із Тадеєм Рильським про це виразно сигналізує постать одного з поручителів на цьому вінчанні — землеміра Каленика Варфоломійовича Шевченка, родича Тараса Григоровича.

В наступні десятиліття Володимир Антонович (пом. 1908 р.) не лише провів величезну наукову й педагогічну роботу та був одним із лідерів Старої громади, але й виховав сина Дмитра (1877—1945). Останній також став істориком, архіво- і музеєзнавцем та, вслід за батьком, був відомим громадським і політичним діячем — одним із засновників Революційної української партії (1900), товаришем (заступником) голови Української Центральної Ради (1917), керівником української дипломатичної місії в Італії (1919—1920). Останні десятиліття свого життя Дмитро присвятив організації української науки на еміграції. Доля двох онуків Володимира Антоновича, також істориків, є типовою для свідомої української інтелігенції — дієвого і звитяжного ворога РСРС. Старший — Михайло, загинув за Україну в концтаборі Каєркан поблизу Норильська в середині 1950-х років. Молодший — Марко (1916—2005), був президентом Української вільної академії наук у США.

Саме з таких родів мала б походити, принаймні, частина українських політиків початку ХХІ століття...

 

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, генеалог
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments