Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Липинські

Вацлав-Вінцентій Липинський один з найбільш видатних українських істориків і політологів
11 січня, 2013 - 12:36
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ
ГЕРБ БРОДИЧ
ГЕРБ ГОЗДАВА
ГЕРБ РАВИЧ

Вацлав-Вінцентій Липинський (1882, Затурці —1931, Віннервальд; в російських документах — Вацлав-Вікентій, по-українськи називався В’ячеславом) — один з найбільш видатних українських істориків і політологів. Його ідеологічна концепція держави і нації, на відміну від соціалістичного ідеалізму, що панував у середовищі політиків УНР, була чи не єдиною спробою тверезо оцінити шанси України на самостійність та практично підійти до їхньої реалізації.

Історія Липинських XVI—XVIII стст. викликає дуже багато питань. Сам ідеолог українського консерватизму вважав себе нащадком Липинських герба Бродич (пол. «Brodzic»). Саме цей герб прикрашає різні книжки Липинського та унаочнює родинну традицію панів на Затурцях. Проте це прізвище є дуже поширеним і відомо понад двадцять родів різного походження, які ним послуговуються.

Поява родів з однаковим прізвищем була пов’язана з процесом подрібнення маєтків наприкінці Середньовіччя, коли більшості шляхетських прізвищ ще не існувало. Тому дуже поширеними були ситуації, коли кілька чи навіть декілька рицарів з різних родів та, відповідно, різних гербів, володіли частинами одного села. Коли в XV—XVI стст. з’явилися прізвища, то вони замінили старовинні окреслення (наприклад, Ян з Липин перетворився на Липинського). Оскільки ж такими селами володіли представники різних родів, то і вийшло, що однакове прізвище не означає спільності походження, а зорієнтуватися в цьому дозволяв герб.

Проблема, однак, полягає в тому, що в документах XVI—XVIII стст. герб кожного шляхтича згадується досить рідко і тому у випадку поширеного прізвища виникає чимала плутанина. Так сталося і з предками В’ячеслава Липинського.

Для свого родового гнізда, яке латиною називалося «de Antiqua Lipiny» (тобто Старі Липини), четверо Липинських отримало 1526 р. привілей на хелмінське право від останньої представниці мазовецьких П’ястів княгині Анни. Оцих двоюрідних братів Яна і Якуба, синів Бартоломія, та Адама і Домініка, синів Мацея, одні генеалоги відносять до герба Бродич, а інші — до герба Равич.

Ще більша плутанина починається з родоводом Липинських XVII—XVIII ст., коли одних і тих самих осіб відносять до вже згаданих Бродича та Равич, але також і до герба Гоздава. Саме серед останніх знаходимо дані і про предків В’ячеслава Липинського на Поділлі.

Його прапрадід Антоній Липинський в 1807 р. був маршалком (тобто предводителем дворянства) Кам’янецького повіту Подільської губернії. Антонієві сини Фабіан і Северин-Ґжеґож-Філіп-Неріуш з дітьми були затверджені в російському дворянстві указом Сенату по Департаменту Герольдії від 23 жовтня 1844 року.

Серед маєтків Липинських на Поділлі слід згадати Жванчик, який вони придбали 1780 року. Це село (невдовзі містечко в Ушицькому повіті) лежить неподалік Бакоти з її знаменитим підземним скальним монастирем. Тут Казимир Липинський боронив наприкінці XVIII ст. права греко-католиків в умовах тотального навернення на православ’я, що розгорнулося після другого поділу Речі Посполитої й опанування цього краю Російською імперією. Цю боротьбу Липинський закінчив 1796 р. перетворивши колишній уніатський храм на костьол та збудувавши для православних окрему церкву. Поруч зі Жванчиком знаходиться невеличке сільце Липини, яке Липинські назвали на честь свого родового гнізда. Розбудову Жванчика продовжили Богуші та Хелмінські і наприкінці ХІХ ст. це містечко було відоме, зокрема, завдяки чудовій резиденції його власників, оточеній дивовижним за своєю красою парком.

З синів Антонія для нашої статті важливий Фабіан Липинський, який був маршалком Ольгопільського повіту Подільської губернії в 1819—1825 роках. Йому належав, зокрема, маєток Овсяники в Літинському повіті. Дружиною Фабіана була Юзефа з Ярошинських. Їхні доньки Теодора й Олександра стали дружинами Станіслава Тизенгауза (одна по смерті другої). Завдяки цим шлюбам Липинські породичалися не лише із заможними Тизенгаузами і Свейковськими, але й з казково багатими графами Потоцькими. Троє синів Фабіана і Юзефи — Володимир-Северин-Мар’ян, Болеслав і Вацлав-Пьотр — були визнані в дворянстві указом від 2 квітня 1857 року.

Старший з них, Володимир, одружився з Бечковською герба Дрия та мав трьох синів — Юзефа-Казимира, Казимира-Олександра та Казимира-Сільвестра-Антонія. Останній з них одружився з Кларою з Рокицьких та успадкував по матері маєток Затурці на Волині. Разом із синами Вацлавом-Вінцентієм, Станіславом і Володимиром він був визнаний у дворянстві рішенням Подільського дворянського депутатського зібрання від 29 березня 1895 року.

Вацлав чи В’ячеслав Липинський став одним із продовжувачів діла хлопоманів і Старої Громади. Як і дехто з хлопоманів (наприклад, Тадей Рильський), Липинський був римо-католиком та не вбачав у цьому жодного конфлікту зі своїм українством. Він народився і виріс у середовищі правобережного панства, яке впродовж ХІХ ст. поєднувало свої польські почуття із захопленням козацькими думами Тимка Падури. Дехто з поляків Королівства Польського, побувавши в наших краях на зламі ХІХ—ХХ стст., занотували у своїх щоденниках певні сумніви щодо польськости своїх тутешніх родаків. Подібні спостереження не були новиною для В’ячеслава Липинського, особливо, після навчання в Кракові.

Усвідомлення синтезу української культури і шляхетського світогляду, що впродовж століть став фактом, знайомство з кращими досягненнями тогочасної соціально-політичної думки лягли в основу поглядів Липинського. Він розумів необхідність будівництва української нації за територіальним, а не лише етнічним принципом. Для нього також була очевидна необхідність будівництва української держави на основі імперської бюрократії, що потребувала поступової українізації та реформування.

Свої погляди Липинський обґрунтував у численних історичних та політологічних працях, які стали основою українського консерватизму. Проте його практичні пропозиції були неприйнятними для українських соціалістів. Зараз, напередодні сторіччя Української революції 1917—1921 рр., ми ясно бачимо всю глибину помилок останніх.

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, генеалог
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments