Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Що сталося з українською аристократiєю?

У розмові з генеалогом Євгеном ЧЕРНЕЦЬКИМ «День» намагається з’ясувати, що відбулося з українською аристократією та козацькою елітою, і чи багато серед нас її нащадків
15 червня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДРЕВО БРАТКОВСЬКИХ — ДАВНЬОГО ВОЛИНСЬКОГО РОДУ, З ЯКОГО ПОХОДИВ ВІДОМИЙ ПОЕТ І ПОЛІТИК КІНЦЯ XVII ст. ДАНИЛО БРАТКОВСЬКИЙ, СТРАЧЕНИЙ В ЛУЦЬКУ 1702 р. ЗА ПІДТРИМКУ ПОВСТАННЯ СЕМЕНА ПАЛІЯ / ФОТО НАДАНО ЄВГЕНОМ ЧЕРНЕЦЬКИМ (ІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИЧНОГО АРХІВУ БІЛОРУСІ) ГЕРБ ГРАФІВ ШЕПТИЦЬКИХ — СТАРОВИННОГО РУСЬКОГО РОДУ, З ЯКОГО ПОХОДИЛИ КІЛЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ ЄПИСКОПІВ ТА МИТРОПОЛИТІВ, ЗОКРЕМА ОДИН З НАЙВІДОМІШИХ УКРАЇНЦІВ ХХ ст. — МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ. ОДНА З ГІЛОК Ц

Рубрика «Сімейний альбом України» — одна з найбільш живучих у нашій газеті. Вона постійно поповнюється новими родинними історіями, пожовклими світлинами й безцінними свідченнями та спогадами. Це закономірно. Пошматованість української історії, зокрема ХХ століття, часто не залишає шансів на її правдиве відтворення — крім як на рівні історії Родини та Роду.

Є фахівці, які займаються історією родів професіонально та використовують для її дослідження наукові підходи. Серед них — український краєзнавець, геральдист, кандидат історичних наук Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ. Свого часу нас познайомила відома «культурна» журналістка Леся Сакада, яка, між іншим, також активно цікавиться власним родоводом і всіляко пропагує цю корисну — для душі та розуму — справу серед інших.

Бібліографія генеалога Євгена Чернецького вже перетнула позначку «500». Темі шляхти присвячено 13 підготованих паном Євгеном книжок. Науковець живе та працює в Білій Церкві (переважно настільки, наскільки це дозволяє його покликання: адже архіви, за якими він вивчає історію українських родів, розкидані по всьому світу). Називає себе пан Євген білоцерківським патріотом. І це підтверджує: щотижня в одній із місцевих газет публікує відомості про той чи інший рід, що мав або має причетність до Білої Церкви.

Із паном Євгеном ми мали розмову про духовне значення досліджень власного родоводу, про те, як формувалася українська шляхта, і про те, з чого варто починати дослідження власного генеалогічного древа.

«У Речі Посполитій був один із найбільших у світі відсоток шляхти»

— Ви регулярно публікуєте свої генеалогічні розвідки в білоцерківській пресі. Як ви гадаєте, чи цікава ця тема для суспільства? Бо багато хто з медіавласників вважає, що людей можна зацікавити тільки «жовтухою».

— «Жовтуху» можна зробити з чого завгодно. У кожній родині, в тому числі шляхетній, є і брудна білизна, і сторінки, якими можна пишатися. Усе залежить від акцентів. А історична наука досліджує минуле в комплексі, системно. Минуле містить у собі все...

— Чому вас цікавить саме шляхта?

— Тому що я Чернецький...

— Ви, до речі, свою власну генеалогію дослідили до якого коліна?

— Однозначної відповіді дати не можу. У кожної людини дуже багато предків, доводиться досліджувати різні роди. Деякі з них я простежив до другої половини ХІХ ст., деякі — до першої половини ХVII. Тобто мій особистий рекорд — 13-те коліно. Краще, звісно, знати до Адама...

— А до якого коліна українці в середньому знають свій родовід?

— Загалом і в Україні, й у Європі, як правило, знають три-чотири покоління. Це 100 років.

— Чи можна сказати, що інтерес до власного роду свідчить про певний рівень цивілізованості?

— Безперечно. Якщо людина досліджує свій родовід, значить, вона шукає відповіді на великі одвічні запитання.

— Мабуть, саме тому за радянських часів такі дослідження не заохочувалися...

— Це поширена думка. Але не зовсім правдива.

По-перше, після кривавої хвилі сталінізму дуже багато людей самі воліли забути минуле — заради виживання. Ніхто не наказував: приховуйте чи паліть документи. Люди самі розуміли, що той чи інший папірець може призвести до кулі в потилицю. І цей страх має певний відголосок і сьогодні. Побутує думка, що нічого не збереглося, все знищено, ніхто нічого в родині розповісти не може і взагалі нічого особливого ніколи не було. Таке навіювання викликає відчуття безпеки, особливо у старшого покоління, в якого страх за своє минуле живе на рівні підсвідомості.

По-друге, багатьом за радянських часів було вигідно приховувати ті чи інші подробиці й факти щодо свого роду, бо від цього залежала кар’єра. Між іншим, дуже багато було випадків, коли навіть працівники КДБ з подивом дізнавалися, що їхні батьки мали певні «сумнівні» епізоди в біографії, що, фактично, мало б загородити їм дорогу до КДБ. Якби про це вчасно дізналися...

Отже, переконання, що за радянських часів досліджувати свій рід було заборонено, — хибне. На спеціальних аркушах у метричних книгах, де кожен дослідник, який переглядав книгу, зазначає своє прізвище, дату, тему дослідження, я бачив примітки «дослідження родоводу» за 1960 — 1970-ті роки.

Крім того, за радянських часів потроху просувався процес і на рівні наукової генеалогії. Досліджували родовід Тараса Шевченка. У тогочасних фахових архівних виданнях я бачив також статті, присвячені родоводам опришків, народних провідників якихось повстань тощо.

ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОДУ МАЄ ВЕЛИКЕ ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ

— Генеалогія існує в різних якостях. Є наукові студії, які досліджують далекі століття, княжі, монарші роди. Із першого погляду, вони не стосуються більшості. Хоча це тільки на перший погляд. З огляду на те, скільки кожен із нас має предків... Можливо, щойно повз нас пройшов нащадок Рюрика чи Гедиміна... Наскільки наукова генеалогія підкріплена потребою суспільства, сказати складно. Принаймні, література на цю тематику видається рідко, невеликими накладами і попиту на неї майже немає.

Є також генеалогія-заробітчанство, або практична генеалогія. Вона жодним чином не впливає на генеалогію наукову. Просто хтось платить гроші — а хтось шукає документи. Щоправда, коли замовник не ховає знахідок у шухляді, а перетворює їх на щось тиражоване (приміром, якусь брошурку) і таким чином оприлюднить документи — це вже результат. Але такі приклади поодинокі. Якщо промоніторити Інтернет, можна переконатися, що заробітчанством у цій галузі займається не так багато людей, може, з кілька сотень.

Для суспільства поширення генеалогії, безумовно, дуже важливе. Особливо для України. У пострадянських країнах після розвалу Радянського Союзу відбувся вибух інтересу до досліджень власного родоводу: масово перевидавалася література, яка виходила ще до радянських часів, з’явилася нова, виникли товариства, які об’єднують людей за інтересом до власного родоводу. Це відбувалося в Польщі, меншою мірою в Росії, а от в Україні такого буму не було. Я пояснюю це тим, що ми не маємо власної національної аристократії. Вона — втрачена. У Росії десь хтось уцілів, Голіцини наприклад. У Польщі аристократичний прошарок фрагментарно зберігся — зрештою, там не було кривавих 1930-х, набагато більше кому з аристократів удалося залишитися живими, виїхати, потім повернутися (можна згадати, скажімо, Єжи Гедройця, який мав аристократичне походження). Плюс істотний мотив — у Польщі створена спеціальна законодавча база для повернення втраченої аристократією власності її нащадками. В Україні всього цього не було.

І ще один важливий момент: у Польщі є великі мережі генеалогічних товариств без акцентування на шляхетськості. Хтось пишається своїм високим походженням, а ті, хто досліджує своїх предків-селян, також пишаються своїм корінням. Ось що важливо!

Дослідження родоводу загалом має великий духовний сенс, воно може суттєво «коригувати» людину. Це й подолання історичних міфів: давніших, радянських, новітніх українських... Немає кращого засобу боротьби з міфами, ніж архів. Хоч у будь-якому джерелі трапляються помилки, але саме по собі вивчення документів тієї чи іншої епохи дає змогу людині поступово приходити до певних висновків, які, можливо, дисонують зі звичними для неї історичними картинами.

— Дослідження родоводу — копітка праця. Які ваші поради тим, хто за це взявся? Із чого варто починати?

— Найперше потрібно ретельно й довго записувати спогади живих, аби зафіксувати той мінімум інформації, який уможливить дослідження письмових джерел у майбутньому. Якщо ця інформація залишиться не просто на папірцях, а буде оформлена в щось більш вагоме, скажімо, альбом із фотографіями і коментарями, брошурку в кількох примірниках, то можна сказати, що людина зробила вкрай важливу справу.

— Далі — архіви?

— Можна порадити Інтернет, де сьогодні є чимало корисної інформації. Наприклад, про учасників та загиблих під час Другої світової війни. Є країни, які демонструють дуже високий рівень оприлюднення архівних документів. Наприклад, у Латвії та Естонії в мережі «вивішені» навіть метричні книги. Тобто можна сидіти вдома за комп’ютером із філіжанкою кави і досліджувати своїх предків... Це, можна сказати, — революція.

Чимало публікується також книжок, у тому числі археографічних видань, які містять велику кількість документів XIX — початку XX ст. Утім, зараз буває так, що навіть у книгозбірнях часом немає того чи іншого комплекту документів, а в Інтернеті він є.

— Чи мав би розвиток генеалогії стати одним із напрямків державної політики, на вашу думку?

— Поза сумнівом. Більше того, мені відомо, що родовід нашого попереднього президента досліджувався дуже активно. Чому Віктор Ющенко не зробив відповідного акценту у своїй політиці — це вже питання до нього...

У РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ БУВ ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ ВІДСОТОК ШЛЯХТИ

— На теренах країн, об’єднання яких свого часу називалося Річчю Посполитою (а це, нагадаю, Польща, Україна, Білорусь і Литва), був один із найбільших у світі відсоток шляхти — вісім-десять відсотків. Подібну картину можемо знайти лише в Іспанії. На відміну від Росії, де дворянство надавалося за службу монархові, за наявністю кріпаків, маєтків, у межах Речі Посполитої критерієм приналежності до шляхти було походження. Якщо батьки — шляхтичі, то дитина теж. Хоч і серед шляхти Речі Посполитої був невеликий відсоток тих, хто здобув так звані нобілітації — привілеї, які надавав сейм певним особам за їхні заслуги перед державою. Наприклад, за хоробрість на полі бою.

Була в Речі Посполитій також дрібна шляхта, її еквівалент на Лівобережжі — рядове козацтво. Нащадків дрібної шляхти серед нас дуже багато. Точно сказати складно, адже за радянських часів через, у тому числі, активну урбанізацію межа між шляхтою та «мужиками», тобто селянами, майже стерлася. Можу сказати лише, що тих, хто взагалі не має предків зі шляхти, — дуже мало. Так само небагато тих, у яких суто шляхетське коріння чи суто селянське.

Чимало родин на теренах Австро-Угорської та Прусської монархій, а подекуди й Російської, здобули якісь титули. Що ж до Австро-Угорщини та Пруссії, то досить було мати в роду, скажімо, сенатора XV — XVI століття і довести свій із ним зв’язок, щоб імператор надав графський або — за інших обставин — баронський титул. Наприклад, є величезний рід Лосів герба Доленга. Нащадків цього роду сьогодні дуже багато — і всі ці люди мають своїм предком сенатора часів Польського королівства. Одна з гілочок, що оселилася на Галичині, згідно із законодавством, одержала в ХІХ ст. графський титул, була заможною, мала власні архіви й досить коштів для того, щоб займатися дослідженнями в державних архівах та в архівах монастирів. Частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії. Ті, хто до неї належав, були менш заможними, жодних титулів їм ніхто не надавав і свого родоводу вони переважно не знали. Хоч подекуди той, хто знав, що через поле такий самий Лось, як і він, пишеться графом, то й собі графом писався, не маючи для цього формальних підстав. А з Волині Лосі розселилися по всій Україні. Отже, багато хто може відшукати серед своїх предків аристократів.

— Чому на території Речі Посполитої стільки було шляхти?

— Причини різні. Найперше тому, що прикордонна територія вимагала значних військових зусиль для оборони кордонів. Що більшою була військова загроза, то більше людей мали нести військову службу. А людині, яка готова була захищати державу, надавалися землі, але водночас військовослужбовець підпадав під пильний нагляд: наскільки він відповідає передбаченим вимогам, чи добрий у нього кінь, чи має належне озброєння, чи взагалі він здатен нести таку важливу службу... Так було за часів Великого князівства Литовського. Що ж до Речі Посполитої, то часи були вже інші, менш загрозливі. Тоді вже була вироблена європейська політика щодо шляхти: цей прошарок звільнявся від усіх обов’язків, від яких тільки можна було звільнитися. Встановлення податків здійснювала сама шляхта через голосування на регіональних сеймиках і загальнодержавних сеймах.

Поява на карті держави Речі Посполитої недарма майже збігається в часі з появою козацтва як стану: річ у тім, що польське законодавство не визнавало так званих перехідних груп — бояр, замкових слуг тощо (напівлицарів чи на третину лицарів), якими були козаки, і бачило в цих людях лише селян. Якраз тоді, власне кажучи, й починається історія козацтва, слід наголосити, саме як стану. Адже зверніть увагу: чого зазвичай вимагало козацтво? Не грошей, а саме встановлення привілеїв. І саме походження козацтва із перехідних груп, які не володіли помітною власністю й відповідно не потрапляли до документів того часу, пояснює, чому досі ми достеменно не знаємо ані родоводу Хмельницького (нам невідомі навіть основні біографічні віхи його батька!), ані більшості інших козацьких провідників.

— Якою була українська аристократія? До чого цей статус зобов’язував?

— Кожному часу притаманна своя культура і свої взірці поведінки, хоч би про який прошарок суспільства йшлося. Аристократія була різною. Особливо в Україні, на цивілізаційному прикордонні. Наприклад, один із роду Потоцьких, людина другої половини XVIII століття, канівський староста, полюбляв посидіти із селянами, начебто навіть із чумаками по сіль ходив. Він втілював перші паростки того, що в другій половині ХІХ століття оформилося в хлопоманство. Хоча були й такі, хто знущався із селян. У будь-якій соціальній групі можна знайти як героїв, так і мерзотників.

— А як щодо козацьких родів?

— Особливістю козацтва є те, що концентрація влади й маєтків у цьому середовищі відбувалася дуже швидкими темпами. Вони не мали часу на те, щоб ставати аристократами. Якщо польські аристократи чи князі волинські народжувалися з великими статками та палацами, то в козаків це все з’являлося буквально на очах, протягом одного-двох поколінь. Свого часу «Киевская старина» опублікувала дуже цікаві документи: зведення правил на тему «Чого не можна робити на шляхетному зібранні», яке склали на Лівобережжі. Там такий перелік, що навіть незручно це все озвучувати. Цей документ є свідченням рівня особистої культури того часу. Хоча йшлося не про будь-кого, а про місцеву повітову еліту — і сотників, і полковників. Україна — це прикордоння, тут життя завжди було жорстким, а тому — значно менше куртуазності та політесу. Лише в останню чверть XVIII — ХІХ століть старшина починає давати масовий тип справді українського аристократа, з доброю освітою та манерами. Хоча такі постаті були й раніше — наприклад, Мазепа та Орлик. Але їх можна назвати винятками. До речі, з цієї точки зору зрозуміло, чому Мазепа здобув так мало підтримки серед козацтва. Меценат, людина заможна та дуже культурна, він, імовірно, вирізнявся на тлі інших, які могли думати собі, мовляв, от, має великі гроші й короткий шлях до Бога... Гадаю, тогочасне культурне тло може бути чи не найпростішим поясненням того, чому за Мазепою не пішла вся старшина, а отже, й козацтво.

ГЕНЕАЛОГІЯ — ЦЕ ІСТОРІЯ ПІД МІКРОСКОПОМ

— Які з власних знахідок останніх років ви вважаєте найсенсаційнішими?

— Усього одразу й не пригадати. Нещодавно трапилися мені дуже цікаві документи про родовід знаменитого гетьманського, згодом — аристократичного роду Дорошенків. Особливо цікавими виявилися дані про їхній герб, що цілком суперечать поширеним зараз поглядам на це питання. Досить несподіваними виявилися знахідки біографічного характеру про членів родини Павла Скоропадського. Такими ж стали для мене знайдені записи в метричних книгах, пов’язані з видатним учителем Михайла Грушевського — Володимиром Антоновичем.

Чимало нового і цікавого, маю надію, читачі знайдуть у публікаціях про родоводи знаменитих українців, над якими вже давно працюю. Поза тим, надзвичайно цікавими є знахідки, пов’язані з маловідомими або практично невідомими загалу родами. Щодо цього хотілося б відмітити як «Браницьких» (книжку було видано наприкінці минулого року), так і «Федкевичів», яку закінчую. Остання буде присвячена невеличкому роду із с. Ріжки Таращанського району. На початку ХХ ст. вони були вже селянами. Хто б міг здогадатися, що в їхньому минулому є величні постаті, пов’язані з багатьма ключовими подіями історії України?

Власне, саме тому дослідження родоводу є таким магнітом для тих, хто спробував і віднайшов перші невідомі для себе дані. Далі вже важко відкинути ці пошуки, адже в них розкриваються справжні таємниці — відомості, про які вже не знає жоден із наших сучасників.

— Хто ще вас цікавить?

— Мене цікавлять усі. Я пам’ятаю, як дивувався, коли знайшов деякі документи, що стосуються Рильських. Спробуйте знайти в опублікованих біографіях Максима Рильського, що 1915 року він був офіційно визнаний у дворянстві, й це рішення було затверджене в Санкт-Петербурзі... А цей факт — задокументований! 1915-й рік... М.Рильський особисто подає документи на визнання за ним прав спадкового дворянина. Але вже через кілька років дворянство стало неактуальним, а пізніше — навіть загрозливим. Тим часом батько М. Рильського Тадей, якого ми знаємо як етнографа, хлопомана, до кінця свого життя був римо-католиком і підписувався трьома іменами, якими його назвали при хрещенні: Тадеуш-Томаш-Збігнєв.

Генеалогія — це історія під мікроскопом, а в мікроскоп можна побачити багато такого, що не є очевидним для нас на перший погляд. Отже, коли вдається працювати з реальними документами, які не редагувалися Компартією, над якими не працював радянський інститут історії, то відкривається дуже багато всього, що принципово змінює погляд на ті чи інші події або постаті.

— Який потенціал тих документів, що вкриваються пилом в українських архівах і ще не дослідженні істориками?

— Фантастично потужний. Уявіть: у Києві є Центральний історичний архів, Центральний архів вищих органів влади, Державний архів Київської області, Державний архів міста Києва і ще дуже багато архівів. У кожному з них лежить мільйон-другий справ. А скільки аркушів... От вам і матеріал для досліджень. І це тільки Київ. А ще ж у кожній області — по архіву. Із усього цього, запевняю вас, опрацьовано та введено в науковий обіг лише кілька відсотків у найкращому випадку.

Єдине що, звісно, не всі архіви збереглися однаково добре. Наприклад, архів Дніпропетровщини згорів під час Другої світової. Доволі багато було втрат у Полтаві, Кам’янці-Подільському. Це ускладнює завдання дослідника, але аж ніяк не перекреслює її. У цьому сенсі безнадійних ситуацій, мабуть, не існує взагалі. Доведеться, можливо, їхати по джерела до Москви чи Петербурга... Документи, що можуть розповісти про нашу історію, розкидані по всьому світі, за ними можна їхати у Францію, Британію, Канаду, США — будь-куди ...

— Які найбільші проблеми в українській генеалогії — науковій і масовій?

— Їх багато. Річ у тім, що держава дуже мало уваги приділяє архівній системі й збереженню архівного фонду. Має бути розроблена та втілена спеціальна державна програма. Але її немає. І навряд чи вона скоро з’явиться.

Коли нарешті запрацюють українські фундації, які витрачатимуть гроші, зокрема, на генеалогічні дослідження, — невідомо. А в Польщі, приміром, ще з ХІХ століття існує каса ім. Мяновського, яка надає матеріальну допомогу науковцям. У створення багатьох бібліотек і архівів вкладала гроші саме аристократія. У Польщі взагалі сформовано культ архівного дослідника. А що в України думають про людей, які сидять в архівах? Імовірно, нічого особливо доброго...

— Хто з дослідників-генеалогів — найпомітніший?

— Можна говорити про Володимира Володимировича Кривошею, автора великої серії книжок про генеалогію українського козацтва. Багато дослідників об’єднані довкола Українського геральдичного товариства з центром у Львові. У генеалогічних записках, які видає це товариство, друкуються десятки студій різних дослідників як по окремих родах, так і по родах певних територій. На загал можна сказати, що в сучасній Україні генеалогів-науковців — кілька десятків.

— Ви говорили про генеалогію як заробітчанство. З другого боку, існують псевдошляхетські рухи. Як їх існування позначається на генеалогії?

— На це взагалі можна не реагувати. Псевдошляхетські рухи існували завжди й усюди. Це звичайне ошуканство. Не знаю, який сенс у тому, що ви отримуєте від якогось пройдисвіта нікчемний папірець. Якщо так хочеться писатися графом чи бароном, то платіть нормальні гроші та отримуйте від чинного монарха нормальний папірець, який в Європі на законодавчому рівні визнається нематеріальною власністю, який визнається у світі та який можна передати в спадок. Ви ж врешті-решт не їздите на солом’яних «Мерседесах»...

АРИСТОКРАТ ЗНАВ СВІЙ РІД ДО ДВАДЦЯТОГО КОЛІНА, А СЕЛЯНИН — ТІ САМІ ТРИ-ЧОТИРИ, ЯКІ ЗНАЄМО МИ

— Немає в Україні аристократії, але принаймні латифундистів ми вже маємо... Далі — справа за еволюцією. Мене навіть більше зараз турбує те, щоб якомога більше українців бралися за дослідження своїх родоводів. Неважливо — шляхетські вони чи селянські. Адже чим відрізнялася аристократія ХІХ століття від своїх кріпаків? Аристократ знав свій рід до десятого, а то й до двадцятого коліна, а селянин знав ті самі три-чотири, які знає сьогодні більшість із нас. Відповідно людина й позиціонує себе в світі. Що далі? Запевняю вас, ставлення до свого родоводу відображається навіть на виборах: як людина визначає свої уподобання, на які заклики реагує... Не знаю, чи можна дослідити й довести таку залежність, але, на мій погляд, зв’язок існує. Відповідальність перед суспільством, належність до активної громади — всі ці риси сучасного громадянина мають на щось спиратися... Чи можуть вони спиратися на минуле століття, яке не було найщасливішим в українській історії? Навряд чи, тому треба копати глибше.

— Кожному часу притаманна своя культура і свої взірці поведінки, хоч би про який прошарок суспільства йшлося. Аристократія була різною. Особливо в Україні, на цивілізаційному прикордонні. Наприклад, один із роду Потоцьких, людина другої половини XVIII століття, канівський староста, полюбляв посидіти із селянами, начебто навіть із чумаками по сіль ходив. Він втілював перші паростки того, що в другій половині ХІХ століття оформилося в хлопоманство. Хоча були й такі, хто знущався із селян. У будь-якій соціальній групі можна знайти як героїв, так і мерзотників.

— А як щодо козацьких родів?

— Особливістю козацтва є те, що концентрація влади й маєтків у цьому середовищі відбувалася дуже швидкими темпами. Вони не мали часу на те, щоб ставати аристократами. Якщо польські аристократи чи князі волинські народжувалися з великими статками та палацами, то в козаків це все з’являлося буквально на очах, протягом одного-двох поколінь. Свого часу «Киевская старина» опублікувала дуже цікаві документи: зведення правил на тему «Чого не можна робити на шляхетному зібранні», яке склали на Лівобережжі. Там такий перелік, що навіть незручно це все озвучувати. Цей документ є свідченням рівня особистої культури того часу. Хоча йшлося не про будь-кого, а про місцеву повітову еліту — і сотників, і полковників. Україна — це прикордоння, тут життя завжди було жорстким, а тому — значно менше куртуазності та політесу. Лише в останню чверть XVIII — ХІХ століть старшина починає давати масовий тип справді українського аристократа, з доброю освітою та манерами. Хоча такі постаті були й раніше — наприклад, Мазепа та Орлик. Але їх можна назвати винятками. До речі, з цієї точки зору зрозуміло, чому Мазепа здобув так мало підтримки серед козацтва. Меценат, людина заможна та дуже культурна, він, імовірно, вирізнявся на тлі інших, які могли думати собі, мовляв, от, має великі гроші й короткий шлях до Бога... Гадаю, тогочасне культурне тло може бути чи не найпростішим поясненням того, чому за Мазепою не пішла вся старшина, а отже, й козацтво.

ГЕНЕАЛОГІЯ — ЦЕ ІСТОРІЯ ПІД МІКРОСКОПОМ

— Які з власних знахідок останніх років ви вважаєте найсенсаційнішими?

— Усього одразу й не пригадати. Нещодавно трапилися мені дуже цікаві документи про родовід знаменитого гетьманського, згодом — аристократичного роду Дорошенків. Особливо цікавими виявилися дані про їхній герб, що цілком суперечать поширеним зараз поглядам на це питання. Досить несподіваними виявилися знахідки біографічного характеру про членів родини Павла Скоропадського. Такими ж стали для мене знайдені записи в метричних книгах, пов’язані з видатним учителем Михайла Грушевського — Володимиром Антоновичем.

Чимало нового і цікавого, маю надію, читачі знайдуть у публікаціях про родоводи знаменитих українців, над якими вже давно працюю. Поза тим, надзвичайно цікавими є знахідки, пов’язані з маловідомими або практично невідомими загалу родами. Щодо цього хотілося б відмітити як «Браницьких» (книжку було видано наприкінці минулого року), так і «Федкевичів», яку закінчую. Остання буде присвячена невеличкому роду із с. Ріжки Таращанського району. На початку ХХ ст. вони були вже селянами. Хто б міг здогадатися, що в їхньому минулому є величні постаті, пов’язані з багатьма ключовими подіями історії України?

Власне, саме тому дослідження родоводу є таким магнітом для тих, хто спробував і віднайшов перші невідомі для себе дані. Далі вже важко відкинути ці пошуки, адже в них розкриваються справжні таємниці — відомості, про які вже не знає жоден із наших сучасників.

— Хто ще вас цікавить?

— Мене цікавлять усі. Я пам’ятаю, як дивувався, коли знайшов деякі документи, що стосуються Рильських. Спробуйте знайти в опублікованих біографіях Максима Рильського, що 1915 року він був офіційно визнаний у дворянстві, й це рішення було затверджене в Санкт-Петербурзі... А цей факт — задокументований! 1915-й рік... М.Рильський особисто подає документи на визнання за ним прав спадкового дворянина. Але вже через кілька років дворянство стало неактуальним, а пізніше — навіть загрозливим. Тим часом батько М. Рильського Тадей, якого ми знаємо як етнографа, хлопомана, до кінця свого життя був римо-католиком і підписувався трьома іменами, якими його назвали при хрещенні: Тадеуш-Томаш-Збігнєв.

Генеалогія — це історія під мікроскопом, а в мікроскоп можна побачити багато такого, що не є очевидним для нас на перший погляд. Отже, коли вдається працювати з реальними документами, які не редагувалися Компартією, над якими не працював радянський інститут історії, то відкривається дуже багато всього, що принципово змінює погляд на ті чи інші події або постаті.

— Який потенціал тих документів, що вкриваються пилом в українських архівах і ще не дослідженні істориками?

— Фантастично потужний. Уявіть: у Києві є Центральний історичний архів, Центральний архів вищих органів влади, Державний архів Київської області, Державний архів міста Києва і ще дуже багато архівів. У кожному з них лежить мільйон-другий справ. А скільки аркушів... От вам і матеріал для досліджень. І це тільки Київ. А ще ж у кожній області — по архіву. Із усього цього, запевняю вас, опрацьовано та введено в науковий обіг лише кілька відсотків у найкращому випадку.

Єдине що, звісно, не всі архіви збереглися однаково добре. Наприклад, архів Дніпропетровщини згорів під час Другої світової. Доволі багато було втрат у Полтаві, Кам’янці-Подільському. Це ускладнює завдання дослідника, але аж ніяк не перекреслює її. У цьому сенсі безнадійних ситуацій, мабуть, не існує взагалі. Доведеться, можливо, їхати по джерела до Москви чи Петербурга... Документи, що можуть розповісти про нашу історію, розкидані по всьому світі, за ними можна їхати у Францію, Британію, Канаду, США — будь-куди ...

— Які найбільші проблеми в українській генеалогії — науковій і масовій?

— Їх багато. Річ у тім, що держава дуже мало уваги приділяє архівній системі й збереженню архівного фонду. Має бути розроблена та втілена спеціальна державна програма. Але її немає. І навряд чи вона скоро з’явиться.

Коли нарешті запрацюють українські фундації, які витрачатимуть гроші, зокрема, на генеалогічні дослідження, — невідомо. А в Польщі, приміром, ще з ХІХ століття існує каса ім. Мяновського, яка надає матеріальну допомогу науковцям. У створення багатьох бібліотек і архівів вкладала гроші саме аристократія. У Польщі взагалі сформовано культ архівного дослідника. А що в України думають про людей, які сидять в архівах? Імовірно, нічого особливо доброго...

— Хто з дослідників-генеалогів — найпомітніший?

— Можна говорити про Володимира Володимировича Кривошею, автора великої серії книжок про генеалогію українського козацтва. Багато дослідників об’єднані довкола Українського геральдичного товариства з центром у Львові. У генеалогічних записках, які видає це товариство, друкуються десятки студій різних дослідників як по окремих родах, так і по родах певних територій. На загал можна сказати, що в сучасній Україні генеалогів-науковців — кілька десятків.

— Ви говорили про генеалогію як заробітчанство. З другого боку, існують псевдошляхетські рухи. Як їх існування позначається на генеалогії?

— На це взагалі можна не реагувати. Псевдошляхетські рухи існували завжди й усюди. Це звичайне ошуканство. Не знаю, який сенс у тому, що ви отримуєте від якогось пройдисвіта нікчемний папірець. Якщо так хочеться писатися графом чи бароном, то платіть нормальні гроші та отримуйте від чинного монарха нормальний папірець, який в Європі на законодавчому рівні визнається нематеріальною власністю, який визнається у світі та який можна передати в спадок. Ви ж врешті-решт не їздите на солом’яних «Мерседесах»...

АРИСТОКРАТ ЗНАВ СВІЙ РІД ДО ДВАДЦЯТОГО КОЛІНА, А СЕЛЯНИН — ТІ САМІ ТРИ-ЧОТИРИ, ЯКІ ЗНАЄМО МИ

— Немає в Україні аристократії, але принаймні латифундистів ми вже маємо... Далі — справа за еволюцією. Мене навіть більше зараз турбує те, щоб якомога більше українців бралися за дослідження своїх родоводів. Неважливо — шляхетські вони чи селянські. Адже чим відрізнялася аристократія ХІХ століття від своїх кріпаків? Аристократ знав свій рід до десятого, а то й до двадцятого коліна, а селянин знав ті самі три-чотири, які знає сьогодні більшість із нас. Відповідно людина й позиціонує себе в світі. Що далі? Запевняю вас, ставлення до свого родоводу відображається навіть на виборах: як людина визначає свої уподобання, на які заклики реагує... Не знаю, чи можна дослідити й довести таку залежність, але, на мій погляд, зв’язок існує. Відповідальність перед суспільством, належність до активної громади — всі ці риси сучасного громадянина мають на щось спиратися... Чи можуть вони спиратися на минуле століття, яке не було найщасливішим в українській історії? Навряд чи, тому треба копати глибше.

Досліджуючи свій родовід, починаєш усвідомлювали себе в значно ширшому контексті. Може, це ідеалістична позиція, але, на мій погляд, люди й суспільство, які всерйоз взялися б за вивчення свого коріння, стали б кращими.

А своє завдання я бачу в тому, щоб видати якомога більше книжок із генеалогічними дослідженнями, тобто створювати певну масу знань, енергія яких, можливо, колись спрацює.

ДОВІДКА «Дня»

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ — український краєзнавець, геральдист, кандидат історичних наук. Завідувач відділу інформаційно-краєзнавчої роботи Білоцерківської міської публічної бібліотеки; за сумісництвом — старший науковий співробітник Меморіального музею-садиби І. С. Козловського в Мар’янівці. Закінчив філософський факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Основними напрямами наукових інтересів є генеалогія, демографія, соціальна історія правобережної шляхти та дворянства Російської імперії. Автор низки книжок, багатьох наукових та науково-популярних публікацій, а також герба і прапора Володарського району та символіки сіл Київщини й Слобожанщини.

Був стипендіатом Фундації королеви Ядвіги для студентів і науковців з Центрально-Східної Європи Яѓеллонського університету. Член низки громадських та наукових організацій, зокрема Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Товариства охорони старожитностей Київщини, Українського геральдичного товариства, Наукового товариства імені братів Вацлава й Едварда Руліковських, Білоцерківського рицарського кола, Національної спілки краєзнавців України, повідомляє «Вікіпедія».

БІБЛІОТЕКА

Чернецький Є. Браницькі. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2011.

Книжка присвячена одному з найбільш заможних аристократичних родів Правобережної України кінця XVIII — початку ХХ століть. Показане зародження роду Браницьких герба Корчак в період пізнього Середньовіччя, його розвиток, причини піднесення одної з гілок, члени якої були відомими політиками Речі Посполитої останньої третини XVIII ст., а згодом — меценатами науки і мистецтва, діячами польської Великої еміграції. Розглянуто внесок цього роду в розвиток України, переважно Київщини.

Чернецький Є., Бондар А. Українське село. Родовідна книга Красного і Затиші на Білоцерківщині. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2011.

На прикладі цих двох сіл показана загальна доля українського села на Наддніпрянщині з кінця XVIII до початку ХХІ ст., зокрема вплив Великої реформи 1860-х рр., Першої світової війни й української революції 1917-1921 рр. Детально реконструйовано організацію колективізації й Голодомору, показано, як вимирали цілі вулиці й як вдалося зберегти своє життя тим, хто вижив. Так само детально проаналізовано часи Другої світової війни — переважно окупаційний період. Окремий розділ присвячено процесу нищення українського села в післявоєнний період, що пов’язано зі структурною політикою в СРСР.

У книжці вміщено родоводи всіх місцевих родів, наведено спогади їх членів та зібрано багатий фотоматеріал другої половини ХХ — початку ХХІ ст. (окрім мешканців села, також ідеться про старі хати, криниці, кутки, яри тощо).

Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII — початок ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2007.

Розглянуто типологію джерел про правобережну шляхту, збереженість їх в українських архівах, перспективи досліджень. На прикладах окремих повітів та родів проаналізовано устрій шляхти Правобережної України та її долю.

Правобережний гербівник / Уклав Є. Чернецький. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2006-2008. — Т. І-IV.

Видані на цей час томи містять дані про шляхетські роди, визнані в російському дворянстві впродовж першої третини ХІХ ст. по Київській губернії. Наведені описи найдавніших документів кожного роду.

Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кін. XVIII — перша пол. ХІХ ст.). Список шляхти Волинської, Київської та Подільської губерній, дворянські права якої перевірила Центральна ревізійна комісія. — Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2002. — Вид. 1.; Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2007. — Вид. 2.

Проаналізовано процеси легітимації (надання статусу російського дворянства) та декласації (позбавлення таких прав) на теренах Правобережної України з кінця XVIII до середини ХІХ ст. Книжка доповнена списком майже 20 тисяч родин правобережної шляхти, більшість з яких була декласована та зустріла початок ХХ ст. зі статусами — селянин і міщанин.

Марія ТОМАК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments