Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Скоропадськi

7 березня, 2013 - 11:17
ГЕТЬМАН ІВАН СКОРОПАДСЬКИЙ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Два гетьмана, кілька генеральних старшин та низка громадських діячів, меценатів і науковців — таким є внесок роду Скоропадських до пантеону найвизначніших українців. На відміну від Безбородьків, Кочубеїв та інших, Скоропадські не отримали від російських імператорів князівського чи графського титулу. Проте суспільна позиція та шлюбне коло членів цього роду не залишають сумнівів щодо його належності до найвищих прошарків європейської аристократії.

Згідно з родовим переказом, Скоропадські походять від Федора, який загинув у битві на Жовтих Водах, з перемоги в якій розпочалося 1648 р. опанування гетьманом Богданом Хмельницьким України. Про його сина Іллю відомо мало, натомість онук Іван досяг найвищої позиції на Гетьманщині.

Він народився в Умані напередодні Хмельниччини, 1674 року разом із братами перейшов на Лівобережжя та одразу почав виконувати важливі дипломатичні доручення гетьмана Самойловича. Як і у випадку Івана Мазепи, такий стрімкий початок кар’єри напевно свідчить про наявність родинних зв’язків із старшиною. За кілька років Скоропадський очолив уряд чернігівського полкового писаря, де згодом пережив падіння Самойловича та початок гетьманату Мазепи. За часів останнього опинився на найвищих посадах — спочатку генерального бунчужного, потім другого генерального осавула. Нарешті, на уряді стародубського полковника Іван зустрів початок повстання Мазепи, залишився на боці Петра І та за півроку до нашої поразки під Полтавою під пильним оком московського царя став гетьманом. Скоропадський продовжив політику Івана Мазепи, проте замість розбудови Гетьманщини йому довелося рятувати її в умовах репресивної політики Москви.

Іван був двічі одружений, однак синів не мав, і рід продовжили двоє його братів — Василь і Павло, які досягли набагато скромніших посад. Перший із них —Василь був березинським сотником. Краще велося його синові Михайлу, небожу гетьмана Івана, який осягнув уряд генерального підскарбія. Із трьох його шлюбів варто згадати перші — з князівною Уляною Четвертинською, онукою гетьмана Самойловича, та з Параскевою Апостолівною, донькою гетьмана Данила Апостола.

Князівна Четвертинська народила, зокрема, Якова, згодом майора лейб-гвардії Кірасирського полка. Він одружився з донькою генерального обозного Єфросинією Закревською та мав сина Михайла, секунд-майора. У шлюбі останнього з донькою надвірного радника Пульхерією Маркович народився Іван Скоропадський (1805—1887), дідусь гетьмана Павла Петровича і постать, що варта особливої уваги.

Родинне коло Івана (зокрема знамениті Марковичі) переймалося думками про звитяжне козацьке минуле. До цього ж кола належала й Іванова дружина Єлизавета зі славного роду Тарновських. Саме на замовлення Івана Михайловича було збудовано прекрасну резиденцію у Тростянці. Він наповнив Тростянецький палац родинними реліквіями та зібраними колекціями — портретами, зброєю тощо. Так само робили тоді й Марковичі, і Тарновські, і багато інших аристократичних родин Лівобережжя.

Цивільна служба Скоропадського також була безпосередньо пов’язана з історичними дослідженнями. Спочатку в канцелярії конотопського повітового предводителя дворянства (з 1832 р.), а потім на посадах прилуцького повітового (1844—1847) та полтавського губернського предводителя дворянства (1847—1852) він безпосередньо мав справу з родоводами та документами, часто старовинними, на підставі яких нащадки старшини і козацтва доводили своє благородне походження.

У цій насиченій козацькою історичною спадщиною атмосфері зростали діти Івана Скоропадського. Слід підкреслити: таке замилування минувшиною прямо вело до формування українського національного світогляду. Про це виразно свідчить, наприклад, життя Іванової доньки Єлизавети (1832—1890), яка вийшла за Лева Григоровича Милорадовича (його небіж — відомий генеалог, чернігівський губернський предводитель дворянства, сенатор граф Григорій Олександрович Милорадович) та була рідною тіткою майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Вона багато зробила для України, зокрема, була серед фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (згодом — Наукове товариство імені Шевченка) та подарувала 9 тис. гульденів на створення його видавництва. Її активна громадська і благочинна діяльність породила підозру щодо планів реставрації гетьманської влади. Через це багато років вона перебувала під поліційним наглядом.

Коли 1918 року та згодом соціалісти кепкували з гетьмана і вважали його українськість удаваною, то демонстрували цим погане знання нашої історії та культури. Серед них було чимало неофітів, чий український патріотизм мав свіжу дату. Напевно їм муляли, хоча б і підсвідомо, люди з глибоким та ще й усвідомленим українським родоводом. Саме тому запальний Винниченко писав згодом у «Відродженні нації»: «Гетьман розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб ще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого «наслідника престолу» українській мові». На жаль Володимир Кирилович, селянський син, не спромігся зрозуміти разом зі своїми однодумцями вроджений український патріотизм зокрема гетьмана Павла Скоропадського та взагалі малоросійської аристократії.

Продовження читайте в наступних числах «Дня»

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ, кандидат історичних наук, генеалог
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments