Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

У родинному альбомі — любі мої греки

3 серпня, 2012 - 00:00
МОЯ БАБУСЯ МАРІЯ АНДРІЇВНА З ВОСЬМОЮ ДИТИНОЮ — МОЄЮ МАМОЮ ЖЕНЕЮ. ЄЛИСАВЕТГРАД. 1910 р.
ДІДОВА ТІТОНЬКА. ОДЕСА. 1880-ті роки.
ТРИ ПОКОЛІННЯ ПАППАДОПУЛО: КОСТЯНТИН АНДРІЙОВИЧ ІЗ СИНОМ АНДРІЄМ ТА ОНУКОМ КОСТЯНТИНОМ. КИЇВ. 1926 р.

«...Неодмінно було піаніно, моя мама теж вчилася музики, французької мови. Вдома влаштовувалися вечорниці з музикуванням, співами. Розігрувалися костюмовані «живі картини» за мотивами відомих творів літератури, живопису, історичних подій».

Одного разу (десь п’ятдесят років тому!) мама запропонувала мені сфотографувати її паспорт у розгорнутому вигляді, щоб залишити наочну згадку, що вона за національністю грекиня. Це ще було за радянських часів, коли в паспортах вказувалася національність. Цікаво, що, здається, з усіх маминих сестер тільки в неї був такий запис: інші були за паспортом — українками, росіянками. Про своє грецьке коріння родичі найчастіше згадували восени, коли наставав сезон готувати улюблені сині баклажани по-грецьки: нарізані та запечені із солодким перцем, морквою, цибулею, часником та олією. Вдома у нас це називалося грецьким соусом. Традиція збереглася й досі і ця страва незмінно супроводжує усі родинні свята — свіжа восени й консервована — в інші пори року. Але ми дуже мало знаємо про деталі та подробиці свого походження, бо зростали в таких історичних умовах, коли цікавитись минулим власних рідних, м’яко кажучи, не заохочувалось режимом, і могло бути просто небезпечним для родини. Отож, греками ми себе не дуже почували.

За влучним висловом «батька історії» Геродота, античні грецькі колонії на узбережжі Чорного моря «сиділи як жаби край ставка». Синів Еллади одвічно вабив Понт Евксинський. Їхніх маріупольських нащадків і тепер називають понтійськими греками. Але наш родовід по маминій лінії йде від греків саме з Греції.

Мій дід Костянтин Андрійович Паппадопуло (1858 — 1930), маючи 23 роки від роду, в складі екіпажу якогось грецького пароплава прибув до Одеси шукати кращої долі.

У маминому родинному альбомі збереглася пожовкла світлина на картонці, зроблена, ймовірно, не пізніше 70-х років ХІХ ст. в Константинополі. Це портрет дідусевої мами, моєї прабабусі. На звороті її рукою написано по-грецьки: «Моєму улюбленому сину Костянтину Паппадопуло». Це — єдиний в родині напис грецькою, а ім’я прабабусі невідоме... Ні моя мама, ні її брати й сестри грецької мови не знали.

За сімейним переказом, наш дід Костянтин, уродженець міста Афіни, рано залишився без батька, виховувався в родині якихось англійців у місті Салоніки. Крім грецької та англійської, знав французьку, турецьку та перську мови. Згодом опанував російську та українську.

В Одесі його тепло зустріли земляки, запропонували стати фахівцем з борошномельної справи, зокрема зайнятися переобладнанням застарілих жорнових млинів на вальцьові. Нова технологія дозволяла суттєво поліпшити якість продукції та підвищити продуктивність праці. Знання мов та здібність до інженерного фаху дозволили Костянтину опанувати передові західні технології та розпочати широке впровадження їх в Україні. Він брав участь у спорудженні нових млинів й переобладнанні діючих, добре розумівся на тонкощах борошномельної справи, знався на сортах, стиглості, вологості, умовах зберігання зерна, на кліматі, грунтах, місцевостях, де вирощувався хліб, та ментальності хліборобів — українців, — яких добре знав і поважав. Його запрошували на роботу відомі борошномели не тільки в Україні, а й в Саратовській та Оренбурзькій губерніях, у Середній Азії. За своє життя дід побудував та реконструював майже 40 млинів.

Напевно, в Одесі чи то тоді ж, чи вже згодом, мешкала й дідова рідня. Збереглася світлина, де на звороті можна побачити герби, корони та медалі «фешенебельного» (як все має бути в Одесі!) ательє «придворного фотографа їхніх імператорських, королівських величеств та височеств Я.Тираспольського» на вулиці Дерибасівській. Це — портрет дідової тітоньки, вродливої грекині, затягнутої в корсет, у модному капелюшку та з хлистиком у руках.

Згодом дід переїхав до Єлисаветграда, де здавна також існувала грецька колонія і де минули кращі роки його життя. Тут 1885 року він одружився з юною Марією Андріївною Емме, молодшою від нього на десять років. Певно, їх єднала не тільки велика любов на все життя, а й доля: бабуся рано втратила батьків і теж виховувалася в чужій родині. На тогочасній світлині бачимо їх зовсім молодими, застиглими із перехопленим подихом перед фотокамерою. Дід в сурдуті, на шиї в бабусі — золота брошка із сімома перлинами.

У них народилося восьмеро дітей: Ольга (1887 — 1942), Марія (1889 — 1970), Юлія (1891 — 1968), Андрій (1893 — 1930?), Володимир (1895 — 1961), Лідія (1899 — 1920), Віра (1903 — 1995) та Євгенія (1907 — 1994) — моя мама. А працював один Костянтин Андрійович, забезпечуючи хоч не розкішне, але цілком пристойне життя великої родини, навчання дітей. Працював невтомно й плідно, частіше за все — далеко від домівки, від родини.

За статистикою, 1901 року в Єлисаветграді діяло 13 млинів, на яких працювало 397 робітників, а загальний виробіток цієї галузі становив понад 3,9 млн. рублів, що вдвічі перевищувало такий показник усіх інших підприємств міста. Всі млини вже були вальцьовими, на них вироблялося до 9 сортів борошна ціною від 2 до 7 рублів за 5-пудовий куль. Сировиною була пшениця, яку купували в навколишніх поміщиків та селян. Ці дані знайшов в архіві. Можна тішитися думкою, що в розквіт Єлисаветграда доклав рук і знань і Костянтин Паппадопуло.

По-різному склалася доля восьми дітей. Почну з братів (моїх дядьків), які успадкували не тільки прізвище, а й еллінське (грецьке) підданство. Дівчатка тоді одержували російське підданство.

Коли 1913 року старший закінчив повний курс Єлисаветградської гімназії, родина переїхала до Києва, де Андрій став студентом юридичного факультету Університету св. Володимира. У Києві Паппадопули, як усі приїжджі, передусім купили план міста та комплект світлин із зображенням відомих краєвидів та споруд. Ці видання С.В.Кульженка збереглися в нас і досі — за ними я ще хлопчиком починав знайомитися з рідним Києвом.

Оселилася родина на Бібіковському бульварі (тепер — Тараса Шевченка), 25 — на другому поверсі скромного дерев’яного флігеля з традиційно київською заскленою кольоровим склом галереєю та рипучими дерев’яними сходами. У повоєнні роки мама водила мене туди. В цьому флігелі минуло майже десять років життя родини, сповнених дитячих та молодечих радощів. Дім тримала завжди юна душею Марія Андріївна. Їй допомагала куховарка. Борщ варився у величезній каструлі не просто на два дні, а й з розрахунком на можливих несподіваних гостей: завжди бували друзі дітей — гімназисти, студенти. Неодмінно було піаніно, моя мама теж вчилася музики, французької мови. Вдома влаштовувалися вечорниці з музикуванням, співами (зокрема з дуже популярними тоді в інтелігентних родинах українськими народними піснями). Розігрувалися костюмовані «живі картини» за мотивами відомих творів літератури, живопису, історичних подій.

Молодший із братів, Володимир, продовжив навчання в 6-й Київській гімназії, яку й закінчив уже буремного 1917 року. Документи грецько-підданий подав 1 серпня так само на юридичний факультет Університету св. Володимира. Зумів закінчити.

Продовжували освіту в Києві й старші доньки, випускниці Єлисаветградської жіночої гімназії. Марія та Юлія навчалися на Вищих жіночих курсах або так званому Жіночому університеті св. Ольги.

Коли почалася Перша світова війна, Марія і Ольга стали добровільно сестрами-жалібницями у санітарних потягах. Якось надійшла телеграма з трьох слів: «Еду женихом. Ольга». Її обранцем став офіцер. Вінчалися у Володимирському соборі. Моя мама йшла позаду, тримаючи довгу фату. Весілля як такого не було, поверталися на фронт того ж вечора, і Марія Андріївна як весільний дарунок купила молодим квитки у двомісне купе вагону першого класу.

Марія, крім гімназії, навчалася в Єлисаветграді музики у Густава Нейгауза — батька згодом відомого піаніста Генріха Нейгауза. Одружилася досить пізно — 1925 року — з Миколою Дементійовичем Третяком-Третьяченком (1885 — 1955), уродженцем славетного Шевченківського села Моринці, згодом закінчив учительську семінарію. У них народився син Юра — Георгій Миколайович Третьяченко (1926 — 1997), згодом — доктор технічних наук, професор КПІ, лауреат Державних премій СРСР та України.

Юлія, ще курсисткою, восени 1914 року одружилася зі студентом Київського політехнічного інституту Олександром Дмитровичем Гейштором (1894 — 1930), з прибалтійців. А в день скромного весілля (вже йшла війна) родина разом сфотографувалася, щоправда, без батька. У них 1921 року народилася дочка Марія, згодом — кандидат медичних наук, киянка.

Віра 1924 року одружилася з Анатолієм Григоровичем Волохіним (1898 — 1992). У них народилася дочка Ніна (1925 — 2006), згодом — доктор хімічних наук, професор, вже в Україні була нагороджена орденом Княгині Ольги. Тітонька Віра в роки війни й потім працювала вихователькою в дитячих будинках Києва, діти називали її просто й ласкаво: Мусінька.

На превеликий жаль, трагічно склалася доля одної з дочок Паппадопуло — Лідочки, яка 1920 року несподівано померла в надто юному віці, нареченою...

У цей час Костянтин Андрійович Паппадопуло був далеко від Києва. Збереглося бланкове посвідчення, віддруковане на машинці та заповнене чорнилом на конкретне прізвище, видане 12/25 січня 1920 року Еллінським (Грецьким) Консульством у Ростові-на-Дону. Для точності — мовою оригіналу: «На основании охранительного свидетельства, выданного Консульству Реввоенсоветом 1-й Конной армии 15 января 1920 года за №183, эллинский подданный Константин А. Паппадопуло, как состоящий под охраной Советской Власти, не подлежит никаким повинностям воинским и трудовым, а имущество его, квартира и торговые предприятия не подлежат ни обыскам, ни реквизициям, ни конфискации, ни воинским постоям». Це свідоцтво підтверджене командуванням 8-ї Армії.

Тоді 1-ю Кінною армією командував Семен Михайлович Будьонний — славетний «братишка наш Буденный, первый красный офіцер», а 8-ю армією — Сокольников, він же — Григорій Якович Бриліант, більшовик, син лікаря, юрист. Такі були часи й герої тих часів — простий донський козак та людина з вищою освітою.

А чому дід опинився в Ростові, невідомо. Помер 1930 року і похований в селі Пилява Хмельницької області. В родині зберігся мудрий вислів діда, сказаний щодо новацій більшовицької влади на початку доби НЕПу: «Як було, так і буде!» — Мовляв, людську вдачу, закони природи та економічних засад суспільства комуністам змінити не вдасться. Цю сентенцію у нас вдома згадували не раз: і коли влада в роки війни робила поступки Церкві, і коли ввела в армії погони, і вже потім — коли «планова система народного господарства» мусила поступитися дикому капіталізмові, який ще й досі хтось намагається сором’язливо називати «ринковими відносинами», і коли мова вже тепер пішла про поліцію, яка фактично існує у нас ще з перших пореволюційних років, але так само сором’язливо ховаючись за назвою «міліція»... Яким далекоглядним був наш дід Паппадопуло: все повернулося назад; як було, так і стало! Але ж якою ціною!

З архівної справи Андрія видно, що 26 квітня 1918 року він отримав випускне свідоцтво про закінчення юридичного факультету Київського університету. Восени 1919 року Андрія мобілізували до Добровольчої армії, але згодом він повернувся вже з червоним бантом на грудях. Від батька добре знався на млинарстві, тож був призначений «червоним директором» колишнього, вже націоналізованого млина Лазаря Бродського на Подолі (той елеватор на Поштовій площі стоїть і досі). Одержав квартиру на Інститутській, 20 (стара нумерація), кінний виїзд та домашній телефон. Збереглася світлина якоїсь екстравагантної дами в капелюсі з пір’ям, яка писала Андрію віршовано: «Ты красив, коммунист...», хоча насправді партійцем Андрій не був. Наприкінці травня 1920 року, коли Київ окупували польські війська, хтось підпалив млин. Андрій заходився відбудовувати, керуючи ще одним млином. Невдовзі одружився з дівчиною Вірою Володимирівною, з різницею у віці, як і в батьків — десять років. Близько 1924 року в них народився син Костик, названий на честь діда. На світлині, зробленій у Києві 1926 року, бачимо їх трьох — чорнявих та кучерявих греків. Але наприкінці 20-х років Андрій із родиною виїхав до Парижа за наполяганням молодої дружини. Там життя не склалося і невдовзі, десь 1930 року, вона й син повернулися. Сестри звинуватили в трагедії сім’ї Віру, вона переживала не менше і виїхала в Ялту. Там одружилася вдруге, змінила прізвище. Залишилася таємницею доля Андрія, тим більш замовчувана в родині з 1937 року: «родич за кордоном!» Син Костик загинув 1942 року в Ялті під час бомбардування.

Молодший із братів, Володимир Костянтинович Паппадопуло, попри всі політичні перипетії революції в Україні, все ж закінчив юридичний факультет Київського університету і 1 грудня 1925 року отримав усі необхідні документи. Він одружився з молодшою на вісім років москвичкою Кірою Володимирівною, в них народився син Всеволод. Ще перед війною, завбачливо намагаючись уникнути можливих репресій, Володимир Костянтинович прийняв радянське підданство. У багатомільйонній Москві він «розчинився», чого б, напевно, не сталося в набагато «пильнішому» Києві! Воював, був поранений, довго лежав у шпиталі. Воював і син — Всеволод Володимирович Паппадопуло (1925 — 1992), учасник танкових десантів, мав поранення у боях за Кенігсберг, після війни закінчив Московський архітектурний інститут, став знаним московським архітектором.

Молодша з дітей Паппадопуло, Євгенія, моя мама, почала навчатися в Київській жіночій гімназії мадам Клуссінш, потім це стала радянська трудова школа, яку мама й закінчила. 1927 року Женя вийшла заміж за літератора Василя Федоровича Малакова (1902 — 1988). Мали двоє синів. Георгій Васильович Малаков (1928 — 1979) — відомий графік, заслужений художник України, батько Олени Малакової — також художниці. Про деякі зі сторінок їхньої творчості уже розповідалося на шпальтах газети «День». 1937 року так само в Києві народився Дмитро — інженер, краєзнавець, автор цих рядків.

А коли 24 вересня 1941 року мав ось-ось запалати, слідом за Хрещатиком, і будинок на Інститутській, 20, ми — бабуся Марія Андріївна, сестри Віра з дочкою Ніною та Євгенія з синами Георгієм та Дмитром — залишили домівку. Потім на згарищі мама знайшла ту саму брошку, яку все життя носила її мама, наша бабуся. 10 січня 1942 року Марії Андріївни не стало: не витримала голоду, поневірянь дочок і онуків. Наша мама продала брошку і на виручені гроші поховала рідну...

Через усе життя пройшла щира, ніколи й нічим не засмучена дружба мами з сестрою Вірою. Найтяжчі випробування долі — в роки війни в окупованому Києві — випали саме ним, тітоньці Вірі і нашій мамі. Такі ж дружні стосунки підтримувалися і з Марією Костянтинівною — тітонькою Марусею, особливо після того, як наприкінці війни вона з Миколою Дементійовичем та Юрою остаточно оселилися в Києві. Потім до трьох сестер приєдналася Юлія, переїхав до Києва Володимир. Мої родичі — напівгреки відзначалися працьовитістю, лагідністю характерів, родинністю, товариськістю. Тепер вже вони назавжди тут — на Байковому та Міському цвинтарях...

Усі брати й сестри Паппадопуло, крім Лідочки, були в шлюбі, мали дітей, онуків, правнуків. Але, звісно ж, грецького залишалося все менше й менше, мови не знав уже ніхто, кучерявими були лише два покоління. Проте дідове — Костянтина Андрійовича Паппадопуло — зерно, посіяне в Україні, дало, не побоїмося сказати, гідні сходи. Вічна йому пам’ять та всім моїм рідним на половину та на чверть грекам, хто теж пішов у вічність! А вже моїм дітям і онукам, гадаю, є ким пишатися.

Дмитро МАЛАКОВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments