Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Він написав «енциклопедію українського мистецтва»...

Юрій ЛОГВИН: «Батько першим на всесоюзному рівні заявив і науково обґрунтував, що наше мистецтво існувало не з XIV—XV століть, як усі звикли вважати, а з X!»
7 листопада, 2013 - 17:33
ГРИГОРІЙ ЛОГВИН ІЗ СИНОМ ТА ВИДАТНИМ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИМ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЕМ І ФІЛОЛОГОМ ІЛАРІОНОМ СВЄНЦІЦЬКИМ (У ЦЕНТРІ) НА ТЕРИТОРІЇ ЛЬВІВСЬКОЇ КАРТИННОЇ ГАЛЕРЕЇ
ЮРІЙ ЛОГВИН

Відомий український письменник і художник розповідає маловідомі факти з  життя свого батька, Григорія Никоновича Логвина — лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, визначного архітектора і мистецтвознавця світового рівня, що все життя мужньо обороняв українську духовну спадщину.

— Ім’я вашого батька сьогодні відоме не лише на пострадянському просторі, а й у всьому світі. Цікаво, як починалася його кар’єра?

— Вже років з 15 чи 16, але далеко не в напрямку архітектури. Тоді він саме почав навчатися в сільськогосподарській школі в селі Знам’янка на Кіровоградщині, яку організували ще за часів непу. Союз, будучи націленим на колективізацію, готував тут висококваліфікованих фахівців, які б змогли працювати не на одноосібних ділянках, а вже на великих латифундіях. Відтак перша батькова освіта була агрономічна. Коли закінчив навчання, йому було всього 19 років.

Між іншим, оскільки в мого батька була дуже велика тяга до дівчат (сміється), то вже у 20 років в нього була донька — моя старша сестра Майя, яку забрали до себе моя бабуся Мокрина і дід Никін, батькові батьки, і аж до15 років самі виховували. Самим же батькам дитину виховувати не пощасливилося, адже дружину відіслали працювати в іншу частину України, а його лишили там, на Кіровоградщині. Тоді ніхто не дивився на шлюби чи наявність дітей в молодій родині. Якщо комсомол сказав, ти мав відповісти одне — «так». А віддаль, знаєте, завжди роз’єднує, та й молодіжні шлюби самі по собі нетривкі — амбіцій багато, а в голові, на жаль, ще порожньо... Крім того, на першому місці завжди мала бути громадська робота. Для мого батька це спершу була посада агронома в селі Диківка, Знам’янський район, а вже через рік став головою колгоспу. Та аж до 1956-го, року розвінчання культу особи Сталіна Хрущовим, батько жодного разу не прохопився про ці свої колгоспні справи.

— А як особисто він сприймав ідею колективізації?

— Дуже позитивно. У 1929 році в колгосп, який він очолював (його створили одним з перших в країні), людей  пішло багато. Серед них було чимало молодих ентузіастів, чимало і старших людей, які справді повірили в цю справу. Тоді вони взяли колосальний врожай.

І от в 1930-му, коли сюди пішли уже великими лавами, врожай знову зібрали дуже гарний. Тому радості у селян не було межі! Та невдовзі  прийшов наказ здати зерно. Ну, як ото, знаєте, «поставка зерна Батьківщині». Здали. Такий наказ приходив іще двічі. В результаті вигребли навіть те, що розраховувалося на посівну, силоміць відібрали в людей і те, що вони отримали за трудодні. Однак батько і після цього залишався ентузіастом колгоспного діла, адже стояв у витоків, бачив вагомий результат...

— З більшістю очільників таких господарств держава «гідно» розправилася...

— На жаль, так. Але батька це оминуло. Він часто розповідав одну історію. Бувають такі друзі-вороги, коли весь час два лідери змагаються за першість. Такий друг був і в нього. Якось батько ішов на станцію Знам’янка по своїх землеробських справах. Раптом з вагону, який стояв на запасних коліях, почувся крик. Хтось кричав і махав з вікна вагону руками: «Гришо, йди сюди!» Батько підійшов. Коли вартовий наставив рушницю, той, що гукав, попросив, аби дав з товаришем поговорити. «Все одно ж, — каже, — я більше з ним не побачуся».

А в батька в кишені — цигарки. Здається, тоді у нього були «Герцеговина Флор». От батько і віддав їх вартовому. Сьогодні, аби ви розуміли, це щось подібне до того, ніби з сотню доларів кинули... Тоді все було по картках, а саме такі цигарки можна було тільки в обкомі дістати!

Той товариш розказав батькові свою історію. Сказав, що приходили до нього чекісти, шукаючи якогось втікача-куркуля. Той, як і належить, їх пригостив. Невдовзі ті знову прийшли з візитом, знову пригощав. Однак втретє, чекісти приїхали і просто наказали дати свиню, той збунтував і послав їх. Вони пішли, але сказали: «Ти пошкодуєш про це!» Через якийсь час в його обійсті стався підпал, отруєно було корову, самому ж господарю повідбивали нирки, переламали кілька ребер... Останні слова, які сказав батькові цей чоловік були такими: «Грицю, якщо маєш голову, тікай звідси. Бо сьогодні мене за свиню, а завтра і тебе за щось».

Після цієї розмови батько відразу ж здав печатку, яку постійно носив із собою, і, не заходячи навіть додому, сів на потяг і поїхав до Харкова. Все життя, згадуючи цей випадок, він казав, що був дуже щасливим з того, що в той день при ньому виявився ще й паспорт і якісь там копійки.

«У БАТЬКА БУЛА ПРОСТО КОЛОСАЛЬНА ЗА СВОЄЮ ВАРТІСТЮ І ЗМІСТОМ БІБЛІОТЕКА»

— А як ваш батько відкрив для себе «художній курс» і коли це трапилося?

— Він завжди добре малював. І от коли вже опинився у Харкові, захотів навчатися цьому фахово. Але так випало, що на художньому відділі Художнього інституту вже все було забито, а на архітектурному факультеті — ще ні. А оскільки був дуже великий наплив абітурієнтів, то їх розбили на дві групи. Одні екзамени складали вже зараз, інші мали б за кілька тижнів.

Вирішальним фактором стало ще й те, що функціонували підготовчі курси. Батько, познайомившись з одним харківським хлопцем, Зиновієм Мостицьким, почав ходити на ті курси. І коли вони вже потрапили на потік, прекрасно продемонструвавши знання на екзаменах, потім ще й неабияк вдало халтурили. А річ була у тому, що під час масових репресій всіх старих художників-оформителів, що лише мали якийсь натяк на дворянство чи, наприклад, були в білогвардійській чи петлюрівській арміях, знищили. А щойно ж саме почалася Сталінська монументальна пропаганда. Оскільки батько прекрасно малював, то весь час був при роботі і при досить непоганих грошах.

Вже по закінченні інституту він долучився і до практичної роботи за фахом. Тоді ж за його проектами у Харкові побудували кілька будинків, особливо знаковою стала його робота з реконструкції в санаторії «Миргород», тоді ж, в Кіровограді, працюючи ландшафтним дизайнером, розбив просто надзвичайний на той час парк культури! А особливо пафосним, після всіх цих масштабних розстрілів, став 1939-й. СРСР вирішив продемонструвати всьому світу, що в країні рад, незважаючи ні на що, все прекрасно! Для цього і було організовано Всесоюзну виставку передового досвіду у Москві. У творчих колах її умовно називали  «ВИПЕРДОС»... Батько  розказував, що на тому заході він був у співавторстві з головним оформлювачем павільйону України, архітектором Олексієм Тацієм, з яким  прекрасно виконав свою роботу.

Ще з часу, коли він вчився і халтурив, то всі гроші в нього розподілялися так: третина на життя, третина на книги, третина на одяг і тютюн.  В батька була просто колосальна за своєю вартістю і змістом бібліотека. Там були книги з автографами Миколи Куліша, Хвильового, він дружив з розстріляним Григорієм Епіком. До речі, той починає свій роман «Перша весна» такими словами одного героя: «То ти, Логвине, кажеш» — у цій книзі батько був головою колгоспу під своїм прізвищем. Та якщо в цьому романі батька вбивають, то в житті сталося геть навпаки — розстріляли автора, в Сандормосі, 1937-го...

«ЙОМУ КАЖУТЬ: «ЯКЩО ХОЧЕТЕ, Є ОДНА ВАКАНСІЯ, НА ЯКУ НІХТО НЕ ХОЧЕ ЙТИ, — ІСТОРІЯ АРХІТЕКТУРИ». З ЦЬОГО ВСЕ Й ПОЧАЛОСЯ...»

— Чи розвивався він далі саме як художник?

— Так, його московські художники запримітили і запросили вступати на аспірантуру, що він і зробив. Ці роки навчання у Москві подарували йому можливість познайомитися з просто надзвичайними людьми як, наприклад, викладач, славнозвісний академік Ігор Грабар. Він тоді батькові малюнки вуглем дуже високо відзначав. Також схвально батько відгукувався і про свого керівника,  талановитого живописця Василя Бакшеєва. За батьковими словами, це була просто  надзвичайна людина. Так, поряд з людьми, що мали не менш гучні імена, й минули роки тамтешнього навчання. А тоді, коли щойно закінчив вуз, почалася війна...

— Отже, після війни він поїхав уже до Києва?

— Так і є. Коли демобілізувався, то став на військовий облік саме у Києві. Причина життєва. Він дуже здружився з киянином Володимиром Левченком. Той йому сказав: «Чого ти будеш їхати до Харкова? Їдьмо до Києва, там більше можливостей». І батько поїхав...

Де нині Софіївський заповідник, там раніше була Академія Архітектури. Трохи далі, в Митрополичому будинку, в той час містилися інститути «Дніпропроект» і «Дніпросільбуд». Туди батько і влаштувався на роботу. Став архітектором-проектантом. Аби хоч якось зачепитися, батько також вирішив піти в тамтешню академію, але виявилося, що всі місця на сучасну архітектуру в аспірантуру зайняті. Йому кажуть: от, якщо хочете,  є одна вакансія, на яку ніхто не хоче йти          — історія архітектури. З цього все й почалося...

«НАД «СОФІЄЮ КИЇВСЬКОЮ» ВІН ПРАЦЮВАВ ПОНАД 30 РОКІВ, ЗРОБИВШИ ЧИМАЛО ПРИГОЛОМШЛИВИХ ВІДКРИТТІВ»

— Що про його першу наукову роботу в напрямку старожитностей пам’ятаєте?

— Його першою науковою роботою в цьому напрямку було дослідження сакральної оборонної архітектури. Вважалося, що в Середньовіччі лише на східних землях переважно Центральної Європи церкви будувалися так, що водночас були і храмом для прихожан, і укріпленою фортецею, куди під час облоги ховалися люди. І якщо побутувала думка, що найдавнішими такими архітектурними спорудами були костьоли у  Литві, то батько, дослідивши храми в Україні, виявив, що в нас такі з’явилися років на 75, а то і 100 раніше, ніж литовські!

— Юрію Григоровичу, книжки вашого батька є не лише в наукових бібліотеках пострадянських країн, а й у всьому світі... А яка його праця, на вашу думку, є найвизначнішою?

— Коли вийшла книга «По Україні», то Микола Миколайович Воронін, всесвітньовідомий московський архітектор, назвав цю роботу «енциклопедією українського мистецтва». Однак найбільш визначною є праця «Софія Київська», над якою він працював понад 30 років, зробивши й чимало приголомшливих відкриттів. Так, наприклад, детально вивчивши всю її архітектуру методом накладання фотографії, він чітко визначив і довів кількість майстрів, які окремо працювали над мозаїкою і фресками у цьому комплексі! Не меншим науковим досягненням батька вважається книга «Украинское искусство X—XVIII век», видана 1953 року. У цьому виданні він перший на всесоюзному рівні зробив заявку і аргументував  науково,  що українське мистецтво існувало не з XIV—XV століття, як всі звикли вважати, а з X!

«ВЛІТКУ ВИРУШАВ У ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ — ФОТОГРАФУВАТИ»

— А як він любив проводити вільний час?

— Що він дуже любив, і я б сказав, фанатично, то це  фотографувати! Влітку, з початком відпусток, коли всі його друзі роз’їжджалися, батько, кандидат архітектурних наук, поклавши у портфель змінну білизну, фотоапарат, силу-силенну плівок, накуплених за осінньо-зимовий період, вирушав у подорож Україною — фотографувати. Він її всю, окрім Криму, об’їздив і пройшов ногами вздовж і впоперек. Наприклад, є в нього знімки, де на Волині літає на «кукурузнику», є відзняті краєвиди, коли пересувається на волах, а то вже знімає щось з катера, човна, чи пароплава, або з попутки-легковика чи, скажімо, вантажного таксі. Так, він випробував усі види транспорту, але головно в цих подорожах завжди були  ноги. А всі фото сам робив потім вдома.

Валентина ОЛІЙНИК. Фото надано автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments