Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Він написав «енциклопедію українського мистецтва»...

Юрій ЛОГВИН: «Батько першим на всесоюзному рівні заявив і науково обґрунтував, що наше мистецтво існувало не з XIV—XV століть, як усі звикли вважати, а з X!»
7 листопада, 2013 - 17:33
ГРИГОРІЙ ЛОГВИН ІЗ СИНОМ ТА ВИДАТНИМ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИМ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЕМ І ФІЛОЛОГОМ ІЛАРІОНОМ СВЄНЦІЦЬКИМ (У ЦЕНТРІ) НА ТЕРИТОРІЇ ЛЬВІВСЬКОЇ КАРТИННОЇ ГАЛЕРЕЇ
ЮРІЙ ЛОГВИН

Відомий український письменник і художник розповідає маловідомі факти з  життя свого батька, Григорія Никоновича Логвина — лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, визначного архітектора і мистецтвознавця світового рівня, що все життя мужньо обороняв українську духовну спадщину.

— Ім’я вашого батька сьогодні відоме не лише на пострадянському просторі, а й у всьому світі. Цікаво, як починалася його кар’єра?

— Вже років з 15 чи 16, але далеко не в напрямку архітектури. Тоді він саме почав навчатися в сільськогосподарській школі в селі Знам’янка на Кіровоградщині, яку організували ще за часів непу. Союз, будучи націленим на колективізацію, готував тут висококваліфікованих фахівців, які б змогли працювати не на одноосібних ділянках, а вже на великих латифундіях. Відтак перша батькова освіта була агрономічна. Коли закінчив навчання, йому було всього 19 років.

Між іншим, оскільки в мого батька була дуже велика тяга до дівчат (сміється), то вже у 20 років в нього була донька — моя старша сестра Майя, яку забрали до себе моя бабуся Мокрина і дід Никін, батькові батьки, і аж до15 років самі виховували. Самим же батькам дитину виховувати не пощасливилося, адже дружину відіслали працювати в іншу частину України, а його лишили там, на Кіровоградщині. Тоді ніхто не дивився на шлюби чи наявність дітей в молодій родині. Якщо комсомол сказав, ти мав відповісти одне — «так». А віддаль, знаєте, завжди роз’єднує, та й молодіжні шлюби самі по собі нетривкі — амбіцій багато, а в голові, на жаль, ще порожньо... Крім того, на першому місці завжди мала бути громадська робота. Для мого батька це спершу була посада агронома в селі Диківка, Знам’янський район, а вже через рік став головою колгоспу. Та аж до 1956-го, року розвінчання культу особи Сталіна Хрущовим, батько жодного разу не прохопився про ці свої колгоспні справи.

— А як особисто він сприймав ідею колективізації?

— Дуже позитивно. У 1929 році в колгосп, який він очолював (його створили одним з перших в країні), людей  пішло багато. Серед них було чимало молодих ентузіастів, чимало і старших людей, які справді повірили в цю справу. Тоді вони взяли колосальний врожай.

І от в 1930-му, коли сюди пішли уже великими лавами, врожай знову зібрали дуже гарний. Тому радості у селян не було межі! Та невдовзі  прийшов наказ здати зерно. Ну, як ото, знаєте, «поставка зерна Батьківщині». Здали. Такий наказ приходив іще двічі. В результаті вигребли навіть те, що розраховувалося на посівну, силоміць відібрали в людей і те, що вони отримали за трудодні. Однак батько і після цього залишався ентузіастом колгоспного діла, адже стояв у витоків, бачив вагомий результат...

— З більшістю очільників таких господарств держава «гідно» розправилася...

— На жаль, так. Але батька це оминуло. Він часто розповідав одну історію. Бувають такі друзі-вороги, коли весь час два лідери змагаються за першість. Такий друг був і в нього. Якось батько ішов на станцію Знам’янка по своїх землеробських справах. Раптом з вагону, який стояв на запасних коліях, почувся крик. Хтось кричав і махав з вікна вагону руками: «Гришо, йди сюди!» Батько підійшов. Коли вартовий наставив рушницю, той, що гукав, попросив, аби дав з товаришем поговорити. «Все одно ж, — каже, — я більше з ним не побачуся».

А в батька в кишені — цигарки. Здається, тоді у нього були «Герцеговина Флор». От батько і віддав їх вартовому. Сьогодні, аби ви розуміли, це щось подібне до того, ніби з сотню доларів кинули... Тоді все було по картках, а саме такі цигарки можна було тільки в обкомі дістати!

Той товариш розказав батькові свою історію. Сказав, що приходили до нього чекісти, шукаючи якогось втікача-куркуля. Той, як і належить, їх пригостив. Невдовзі ті знову прийшли з візитом, знову пригощав. Однак втретє, чекісти приїхали і просто наказали дати свиню, той збунтував і послав їх. Вони пішли, але сказали: «Ти пошкодуєш про це!» Через якийсь час в його обійсті стався підпал, отруєно було корову, самому ж господарю повідбивали нирки, переламали кілька ребер... Останні слова, які сказав батькові цей чоловік були такими: «Грицю, якщо маєш голову, тікай звідси. Бо сьогодні мене за свиню, а завтра і тебе за щось».

Після цієї розмови батько відразу ж здав печатку, яку постійно носив із собою, і, не заходячи навіть додому, сів на потяг і поїхав до Харкова. Все життя, згадуючи цей випадок, він казав, що був дуже щасливим з того, що в той день при ньому виявився ще й паспорт і якісь там копійки.

«У БАТЬКА БУЛА ПРОСТО КОЛОСАЛЬНА ЗА СВОЄЮ ВАРТІСТЮ І ЗМІСТОМ БІБЛІОТЕКА»

— А як ваш батько відкрив для себе «художній курс» і коли це трапилося?

— Він завжди добре малював. І от коли вже опинився у Харкові, захотів навчатися цьому фахово. Але так випало, що на художньому відділі Художнього інституту вже все було забито, а на архітектурному факультеті — ще ні. А оскільки був дуже великий наплив абітурієнтів, то їх розбили на дві групи. Одні екзамени складали вже зараз, інші мали б за кілька тижнів.

Вирішальним фактором стало ще й те, що функціонували підготовчі курси. Батько, познайомившись з одним харківським хлопцем, Зиновієм Мостицьким, почав ходити на ті курси. І коли вони вже потрапили на потік, прекрасно продемонструвавши знання на екзаменах, потім ще й неабияк вдало халтурили. А річ була у тому, що під час масових репресій всіх старих художників-оформителів, що лише мали якийсь натяк на дворянство чи, наприклад, були в білогвардійській чи петлюрівській арміях, знищили. А щойно ж саме почалася Сталінська монументальна пропаганда. Оскільки батько прекрасно малював, то весь час був при роботі і при досить непоганих грошах.

Вже по закінченні інституту він долучився і до практичної роботи за фахом. Тоді ж за його проектами у Харкові побудували кілька будинків, особливо знаковою стала його робота з реконструкції в санаторії «Миргород», тоді ж, в Кіровограді, працюючи ландшафтним дизайнером, розбив просто надзвичайний на той час парк культури! А особливо пафосним, після всіх цих масштабних розстрілів, став 1939-й. СРСР вирішив продемонструвати всьому світу, що в країні рад, незважаючи ні на що, все прекрасно! Для цього і було організовано Всесоюзну виставку передового досвіду у Москві. У творчих колах її умовно називали  «ВИПЕРДОС»... Батько  розказував, що на тому заході він був у співавторстві з головним оформлювачем павільйону України, архітектором Олексієм Тацієм, з яким  прекрасно виконав свою роботу.

Ще з часу, коли він вчився і халтурив, то всі гроші в нього розподілялися так: третина на життя, третина на книги, третина на одяг і тютюн.  В батька була просто колосальна за своєю вартістю і змістом бібліотека. Там були книги з автографами Миколи Куліша, Хвильового, він дружив з розстріляним Григорієм Епіком. До речі, той починає свій роман «Перша весна» такими словами одного героя: «То ти, Логвине, кажеш» — у цій книзі батько був головою колгоспу під своїм прізвищем. Та якщо в цьому романі батька вбивають, то в житті сталося геть навпаки — розстріляли автора, в Сандормосі, 1937-го...

«ЙОМУ КАЖУТЬ: «ЯКЩО ХОЧЕТЕ, Є ОДНА ВАКАНСІЯ, НА ЯКУ НІХТО НЕ ХОЧЕ ЙТИ, — ІСТОРІЯ АРХІТЕКТУРИ». З ЦЬОГО ВСЕ Й ПОЧАЛОСЯ...»

— Чи розвивався він далі саме як художник?

— Так, його московські художники запримітили і запросили вступати на аспірантуру, що він і зробив. Ці роки навчання у Москві подарували йому можливість познайомитися з просто надзвичайними людьми як, наприклад, викладач, славнозвісний академік Ігор Грабар. Він тоді батькові малюнки вуглем дуже високо відзначав. Також схвально батько відгукувався і про свого керівника,  талановитого живописця Василя Бакшеєва. За батьковими словами, це була просто  надзвичайна людина. Так, поряд з людьми, що мали не менш гучні імена, й минули роки тамтешнього навчання. А тоді, коли щойно закінчив вуз, почалася війна...

— Отже, після війни він поїхав уже до Києва?

— Так і є. Коли демобілізувався, то став на військовий облік саме у Києві. Причина життєва. Він дуже здружився з киянином Володимиром Левченком. Той йому сказав: «Чого ти будеш їхати до Харкова? Їдьмо до Києва, там більше можливостей». І батько поїхав...

Де нині Софіївський заповідник, там раніше була Академія Архітектури. Трохи далі, в Митрополичому будинку, в той час містилися інститути «Дніпропроект» і «Дніпросільбуд». Туди батько і влаштувався на роботу. Став архітектором-проектантом. Аби хоч якось зачепитися, батько також вирішив піти в тамтешню академію, але виявилося, що всі місця на сучасну архітектуру в аспірантуру зайняті. Йому кажуть: от, якщо хочете,  є одна вакансія, на яку ніхто не хоче йти          — історія архітектури. З цього все й почалося...

«НАД «СОФІЄЮ КИЇВСЬКОЮ» ВІН ПРАЦЮВАВ ПОНАД 30 РОКІВ, ЗРОБИВШИ ЧИМАЛО ПРИГОЛОМШЛИВИХ ВІДКРИТТІВ»

— Що про його першу наукову роботу в напрямку старожитностей пам’ятаєте?

— Його першою науковою роботою в цьому напрямку було дослідження сакральної оборонної архітектури. Вважалося, що в Середньовіччі лише на східних землях переважно Центральної Європи церкви будувалися так, що водночас були і храмом для прихожан, і укріпленою фортецею, куди під час облоги ховалися люди. І якщо побутувала думка, що найдавнішими такими архітектурними спорудами були костьоли у  Литві, то батько, дослідивши храми в Україні, виявив, що в нас такі з’явилися років на 75, а то і 100 раніше, ніж литовські!

— Юрію Григоровичу, книжки вашого батька є не лише в наукових бібліотеках пострадянських країн, а й у всьому світі... А яка його праця, на вашу думку, є найвизначнішою?

— Коли вийшла книга «По Україні», то Микола Миколайович Воронін, всесвітньовідомий московський архітектор, назвав цю роботу «енциклопедією українського мистецтва». Однак найбільш визначною є праця «Софія Київська», над якою він працював понад 30 років, зробивши й чимало приголомшливих відкриттів. Так, наприклад, детально вивчивши всю її архітектуру методом накладання фотографії, він чітко визначив і довів кількість майстрів, які окремо працювали над мозаїкою і фресками у цьому комплексі! Не меншим науковим досягненням батька вважається книга «Украинское искусство X—XVIII век», видана 1953 року. У цьому виданні він перший на всесоюзному рівні зробив заявку і аргументував  науково,  що українське мистецтво існувало не з XIV—XV століття, як всі звикли вважати, а з X!

«ВЛІТКУ ВИРУШАВ У ПОДОРОЖ УКРАЇНОЮ — ФОТОГРАФУВАТИ»

— А як він любив проводити вільний час?

— Що він дуже любив, і я б сказав, фанатично, то це  фотографувати! Влітку, з початком відпусток, коли всі його друзі роз’їжджалися, батько, кандидат архітектурних наук, поклавши у портфель змінну білизну, фотоапарат, силу-силенну плівок, накуплених за осінньо-зимовий період, вирушав у подорож Україною — фотографувати. Він її всю, окрім Криму, об’їздив і пройшов ногами вздовж і впоперек. Наприклад, є в нього знімки, де на Волині літає на «кукурузнику», є відзняті краєвиди, коли пересувається на волах, а то вже знімає щось з катера, човна, чи пароплава, або з попутки-легковика чи, скажімо, вантажного таксі. Так, він випробував усі види транспорту, але головно в цих подорожах завжди були  ноги. А всі фото сам робив потім вдома.

Валентина ОЛІЙНИК. Фото надано автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments