Юрій БАШМЕТ: "Я був Бонапартом, Лістом і, звісно, Паганіні"

Сьогодні в Києві виступить кращий альтист світу

За власним зізнанням, у дитинстві заняття музикою Башмет ненавидів: "Хотів гуляти й крізь сльози дивився у вікно, як друзі грають у футбол, а замість цього потрібно було водити смичком по струнах". У школі Башмет захоплювався бітом, джаз-роком і навіть створив ансамбль, у якому грав практично на всіх інструментах. "Але в сімнадцять років зрозумів, що лише класична музика відкриває для музиканта безмежний простір". Важливу роль відіграла зустріч із прекрасним музикантом Геннадієм Фрейдіним: краса звучання його альта настільки вразила юнака, що він зацікавився цим інструментом серйозно й навіть почав готуватися до республіканського конкурсу. До речі, завершився він доволі курйозно: Башмет, єдиний альтист змагаючись із скрипалями, набрав найбільшу кількість балів. У результаті, щоб не образити скрипку, журі всіх фіналістів оголосило переможцями. Будучи вже студентом Московської консерваторії, Башмет стає лауреатом конкурсів у Мюнхені та Будапешті. А 1983, вперше в історії Великого залу Московської консерваторії, дає на його сцені сольний альтовий концерт.

Народна артистка Росії, професор Віра Горностаєва згадувала історію, яка сталася під час репетиції знаменитих "Грудневих вечорів", де Юрій Башмет грав у дуеті із Святославом Ріхтером: "Щось не виходило. Ріхтер у роботі був палким, вимогливим, незадоволеним. Розгніваний чимось, він схопив окуляри й жбурнув їх на підлогу, розбивши на друзки. Башмет одразу ж люб'язно й граційно, мов бісеня, підсунув у руку метра його дорогий японський годинник, який лежав на роялі. Той розмахнувся, але, встигнувши розгледіти, що у нього в руці, весело глянув на Башмета й розсміявся. Напругу було знято. І ця історія - типовий Башмет, який завжди, так чи інакше, вміє володіти ситуацією".

- Інтенсивність вашого творчого життя просто вражає, - звертаюся до музиканта.

- Так, справді, у мене існує "комп'ютерний" розклад концертів на кілька років наперед.

- І все ж ви знайшли можливість виступити в Україні.

- Це моя домівка. Я жив і навчався у Львові. Все краще в нас - із дитинства. Крім того, мені цікаво давати концерти в колишній країні. Нещодавно я гастролював у Вільнюсі, після дев'яти років відсутності. Ніч не спав, прямо з вокзалу - до артистичної, репетиція і одразу ж концерт. Катастрофа! Стан дуже важкий, а грати потрібно альтовий концерт Шнітке. Та коли я вийшов на сцену, переповнений зал піднявся і влаштував мені овацію. У мене клубок до горла підступив - от, гадаю, це вже вік. Мене не було тут дев'ять років, це місто - столиця іншої країни, я приїхав як іноземець, а любов до мене залишилася незмінною, за мною скучають, виявляється. Як же можна погано грати? Таке саме відчуття завжди виникає і тут, в Україні.

Мабуть, вам часто кажуть про деяку зовнішню схожість із видатним скрипалем Нікколо Паганіні. Це свідомо створений імідж чи випадковий збіг?

- Я дуже страшенно заклопотаний, так, що часу зайти до перукарні просто не вистачило. У цей час ми із Святославом Ріхтером готувалися до запису платівки - Хіндеміт, Бріттен, Шостакович. Я прийшов до нього на репетицію і Ніна Львівна, його дружина, прекрасна людина й мій великий друг, каже: "Юрку! Ну що ж ви так заросли, це ж якось непристойно навіть..." І тут же вийшов маестро й сказав: "А мені подобається! Загалом я не люблю довгого волосся, але вам це личить". А для мене думка Ріхтера - і не лише в музиці - завжди було істиною в останній інстанції. Відтоді й ходжу такий довговолосий. У Франції за зачіску мене охрестили "крилом чорної ворони". Був я і "Бонапартом", і "Лістом", ну, і, звісно: "Паганіні".

- Існує гарна легенда (а може - як знати? - бувальщина), що на концертах Паганіні вражені його грою люди втрачали свідомість. Що ви думаєте про емоційну чутливість сучасної публіки?

- Я вже говорив про міста колишнього Союзу - звісно, тут, присутній і момент ностальгії за минулим, але разом з тим - традиція цінує добре, вдумливе виконання. А найемоційніша публіка, звичайно, в південних країнах. Франція, Італія, де просто галас стоїть на концертах, латиноамериканські країни. От у Африці не скрізь знають, що таке альт, тому за нею й не дуже сумую.

- Діапазон творів, що ввійшли до вашого репертуару, дуже великий - від класики, Моцарта, до сучасних композиторів - Шнітке, Денисова. Кому ж ви віддаєте перевагу?

- Людина не так сильно змінилася, як здається. Чесність і відданість, любов і ненависть, життя і смерть - ці категорії залишаються постійними в усі епохи. Тому, якщо сучасний композитор апелює саме до них, то він створює талановиті, навіть геніальні опуси - Шостакович, Шнітке, Прокоф'єв, Лігетті.

Різнобічність інтересів Юрія Башмета вражає. Він легко поєднує сольну концертну діяльність із диригуванням і педагогікою. "Під настрій" пробує писати музику. Знані захоплені відгуки тих, хто чув його фортепіанні імпровізації. А нещодавно примудрився вкотре приголомшити музичний світ, зігравши сольну партію на скрипці...

На запитання, кого вважає альтистом номер один у світі, Башмет розсміявся.

- Альтистом? Себе! Не хочу сказати, що це я такий геніальний. Просто сьогодні в світі немає більше музиканта, який на сольні альтові концерти збирав би повні зали. Що ж до мого ставлення до власної творчості... Я реалізую те, що мені було дано. Це як відбитки пальців.

Стародавні філософ якось зауважив: "Вільним може бути лише той, з ким усе відбувається так, як він сам того хоче". Схоже, сьогодні Юрій Башмет у межах, дозволених людині, - володар своєї долі.