Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Забутий український рід: Смоленськi

Острівець генетичної пам’яті, який поєднав Крим, Київ та Одесу
16 грудня, 2011 - 00:00
ЛЕОНІД СМОЛЕНСЬКИЙ

Видатний український історик О. Оглоблин був глибоко переконаний, що «історія твориться не «героями», не народами, а генераціями — в широкому, історичному розумінні цього слова — й урешті-решт, людьми, чи людиною, тому історик повинен повсякчас бачити й розуміти цю тяглість генерацій у процесі їхньої історіографічної праці». В умовах етноцидної та колоніальної політики щодо українців більшості держав, у межах яких перебувала сучасна українська територія впродовж багатьох століть, саме українські родини залишалися острівцем генетичної пам’яті народу. Це не значить, що родини не зазнавали відчутних фізичних та моральних утрат (маємо на увазі ренегатство деяких членів від українського світогляду) або не були певним «майданчиком» для складних дискусій. До сьогодні проблема прищеплення українських духовних цінностей старшими молодшим (представниками українських родів та родин) залишається болючою проблемою нашого буття. Завдяки зусиллям низки поважних істориків ми вже маємо приклади досить повно висвітлених сторінок родинної історії України: Грушевські, Антоновичі, Аркаси, Чикаленки, Левицькі, Симиренки, Терещенки та інші. Проте ця палітра більш різнобарвна і містить у собі дуже яскраві та важливі персонажі. З одним із таких донині забутих родів маю на меті познайомити читачів у подальших рядках. Ідеться про дворянський рід Смоленських, здебільшого пов’язаний із південноукраїнськими землями, хоча родове гніздо знаходилося на Чернігово-Сіверщині. На початку ХІХ ст. першим набув помітного значення в інтелектуальному просторі випускник Харківського університету, статський радник Анастасій Іванович Смоленський. У середині ХІХ ст. він працював інспектором Таврійської Сімферопольської губернської гімназії. В 1858—1863 рр. був директором цієї гімназії й усіх таврійських навчальних закладів. А. Смоленський студіював історію Криму, підтримував тісні зв’язки з одеським інтелектуальним середовищем. 23 квітня 1839 р. його обрали одним із перших членів-кореспондентів щойно заснованого Одеського товариства історії та старожитностей.

Однак найбільшу роль у громадському житті та українському національному русі Південної України відіграв його син Леонід Смоленський (1844—1905). По лінії матері в жилах Л. Смоленського текла французька кров роду де Сентре, що, на думку його сина Іллі, зумовило запальність вдачі батька.

Л. Смоленський здобув вищу освіту на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира. У 1860—1880-х роках він викладав історію та географію в Рішельєвській гімназії, юнкерській школі. Як приватного вчителя для своїх доньок запрошували його начальник штабу Одеської військової округи генерал Крживоблоцький та княгиня Ухтомська. Він часто читав лекції з історії в одеських гуртках самоосвіти, куди послухати його приходив, наприклад, видатний біолог І. Мечников. Унікальним явищем були приватні лекції Л. Смоленського з історії України, які він читав у своїй квартирі для друзів, учнів та знайомих — «справжній народний університет», за висловлюванням сучасника. І. Смоленський згадував про батька як про пристрасну натуру, мораліста та пуриста, промови якого були суцільним згустком почуттів. Він так запалювався, що йому не ставало дихання.

Спонукаючи Л. Смоленського до написання історії України, М. Комаров подарував йому шоколадний торт у формі книжки, на обкладинці якої було написано: «История Малороссии. Т. І». Л. Смоленський перекладав українською М. Лермонтова, Беранже, Бланкі, з яким порівнював себе. Однак усі ці та інші задумані праці так і залишилися частково не написаними, а частково не опублікованими й, напевно, втраченими для нащадків. Є. Чикаленко шукав причину не лише у складних обставинах життя свого вчителя, а й у тому, що він «належав до типу філософів-проповідників, які можуть тільки перед слухачами захоплювати та промовляти тільки усно».

Внаслідок інтелектуального впливу Л. Смоленського виникла Одеська українська громада. Найвиразніше головний осередок громади — квартиру Л. Смоленського та його дружини Олени Самійлівни (уродженої Худзинської) — описав А. Синявський: «На Старопортофранківській вулиці в завулку за лікарнею очних хвороб, де будинки були лише з одного боку й майже не було ліхтарів, жила родина Смоленських в одноповерховому будинку, куди входили з двору. Він мав невеликий кабінет весь од підлоги до стелі заставлений книжками. Прості дешеві меблі — спартанське ліжко, дешевенький стіл і таке ж коло нього кріселко. Прикрасою були тільки портрети революційних діячів... Велика кімната, прямо з приходу, була найчастішим місцем, де відбувалися збори Одеської громади».

Саме у квартирі Л. Смоленського громада вітала В. Антоновича під час його приїзду до Одеси. Показово, що наприкінці кожних зборів Громади присутні співали «Марсельєзу» в україномовному перекладі Л. Смоленського:

До зброї, Громадо, ставайте в ряди,
Щоб вражою кров’ю залить борозди.
Вперед, вперед, сини родини,
Славетний час вже наступить,
Супроти нашої країни,
Злий ворог прапор розпустив
Трепещіть ви, людоїди,
І ви, ганебні зрадники,
Ось, ось знайдуться месники.
До зброї, громадо, ставаймо в ряди.

Д. Сигаревич згадував, що «коли Л. Смоленський був душею Одеської громади, то її нервами був М. Комаров... Молодь у своїх зносинах і симпатіях до одеських громадян старшої генерації, до так званої Старої Громади, розбивалася на дві групи: за широкими поглядами, за «виробленням світогляду» зверталися до Л. Смоленського, а по справам українським за порадою до М. Комарова. Правда, молодь більше схилялася на бік Смоленського, більш тяглася до нього. Тому сприяли особисті риси Л. Смоленського: його надзвичайна гостинність, веселість і найголовніше, що любила молодь, — широкі, далекосяжні оптимістичні погляди. До того ж Л. Смоленський ніколи дуже пильно не приглядався до молоді: прийшов, сів, їси, пий, слухай. Гостинний господар всім радий, до всіх прихильний. М. Комаров розбирався в ній, наділяв своїми симпатіями тільки тих, які йому здавалися сталими і певними з боку українства». Натомість А. Синявський називав Л. Смоленського «нервами», а М. Комарова «мозком» Одеської громади. Дуже чітко значення Л. Смоленського для Одеської громади висловив Є. Чикаленко в листі до І. Липи: «В Одесі тепер погано: пропав Смоленський, пропала і єдность».

Все життя маючи лише статус викладача середніх та спеціальних шкіл, не приховуючи значно більш радикальних, аніж у В. Антоновича, громадських поглядів, Л. Смоленський надзвичайно сильно вплинув на формування світогляду й, зокрема, історичних уявлень цілого грона відомих діячів: своїх учнів — Є. Чикаленка, Т. Зіньківського, В. Кравченка, Д. Овсяннико-Куликовського, М. Гаріна-Михайловського, Д. Сигаревича, М. Садовського; слухачів приватних лекцій — С. Єгунову-Щербину, О. Русову; соратників — І. Луценка, О. Андрієвського, А. Синявського, О. Маркевича. Деякі особи лише епізодично спілкувались із Л. Смоленським, а проте відчули потужний струмінь його інтелектуального впливу, наприклад, відомий філософ В. Лесевич. В. Кравченко згадував, що «години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіцерів, викладовців і навіть їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Боротьба кляс в Римі», то всі інші заняття припинялися — слухачі лавою вливались до головної авдиторії. Публічність заповнювала не тільки парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладовцевої катедри примощувався сам начальник школи».

Намагаючись уловити сутність феномену Л. Смоленського, сучасники не шкодували епітетів, називаючи його «біблійним пророком», «Богом, якому всі вклонялися», «кумиром», «філософом-проповідником», «солнцем семьи педагогов», «самым честным, умным борцом за свободу», «батьком украинцев», «упорнейшим украинофилом», «равві-вчителем», «творцем легенди». Потужності образу Л. Смоленського в очах громадської думки додали його арешт 1882 року та його подальша трагічна доля: параліч у 1900 р., смерть, як твердили сучасники, під враженням від погрому 1905 р., під час якого він врятував єврейську родину. Л. Смоленського поховали в селі Морозівка (тепер — Миколаївська область), де раніше було поховано його доньку Олену та через 25 років після його смерті його дружину. Й після смерті Л. Смоленський залишався важливим символом для наступних лідерів українського руху. В середовищі одеської «Просвіти» збирали матеріали про цю особистість, заснували бібліотеку та фонд імені Л.Смоленського для видання книжок історичного змісту.

Син Л. Смоленського Леонід-молодший (1869—1924) теж набув неабиякої, хоча й значно локальнішої, популярності на педагогічній ниві в Одесі та Севастополі, й, на відміну від батька, залишив матеріальний слід в українознавстві. У 1904 р. він опублікував в Одесі «Элементарный курс теории словесности с рисунками». Його історична п’єса «Княжа криниця» була опублікована в журналі «Киевская старина» під псевдо Пільченко та згодом поставлена на одеській сцені М. Садовським за участю М. Заньковецької. Останні роки Л. Смоленський провів у злиднях та осліп і, зрештою, скінчив життя самогубством. У 1895 р. Л. Смоленський опублікував під псевдо Л. Львов нарис про історію взаємин між Запорозькою Січчю та Кримським ханством від ХVI до кінця ХVIІІ ст. На відміну від багатьох авторів, він зобразив взаємини між січовиками та кримськими татарами не лише як ворожі, а й як багатогранні, що зумовили взаємовпливи.

Останнім помітним представником роду був Ілля Смоленський (1872 — не раніше 1933). Показово, що попри те, що І. Смоленський більшу частину життя прожив у Санкт-Петербурзі та Москві, в анкеті початку ХХ ст. він гордовито називав себе сином «одного из столбов украинского движения на юге (Одессе) конца ХІХ — начала ХХ вв.». Він брав активну участь у роботі Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, Одеського товариства витончених мистецтв. Згодом І. Смоленський оселився у Санкт-Петербурзі, але не поривав зв’язків з Одесою. Свої праці він друкував у друкарні Е. Фесенка. Він захоплювався психологією та теософією. І. Смоленський опублікував низку оригінальних праць із філології, етики (дослідження феномену сором’язливості, особливості почуття кохання у чоловіків), розробив анкету про прояви таємничого та надприродного, читав публічні лекції. Дражлива для консервативної моралі тематика праць І. Смоленського викликала проблеми з цензурою.

На початку 1930-х рр. І. Смоленський жив у Москві, студіював у архівах історичну географію півдня України першої половини XVIII ст., зокрема, джерела про російсько-турецький кордон часів Петра І. Про свої великі плани щодо дослідження української історії він повідомляв у листах до видатних українських істориків: М. Грушевського, Д. Яворницького та Н. Полонської-Василенко, нагадував про заслуги в цій царині своїх близьких — діда, батька та брата. В 1920-х — на початку 1930-х рр. він підтримував контакти з ВУАН із метою збереження архіву свого батька та створення його біографії, студіював історію України та листувався з цього приводу з С. Єфремовим. У грудні 1930 р. за картографічним матеріалом для вивчення кордонів українських земель він звертався також до вже згаданого А. Бичкова. В авторитетному журналі «Україна» І. Смоленський опублікував два актових документи з переліком адміністраторів України кінця ХVIII — початку ХІХ ст.

Отже, історія роду Смоленських демонструє тяглість українських історико-культурних та історіографічних традицій, що не завмирали навіть у несприятливих суспільно-політичних умовах, та наявність усталених зв’язків між важливими культурними центрами України — Кримом, Києвом та Одесою.

Олександр МУЗИЧКО, доцент, кандидат історичних наук, Одеса. Ілюстрації надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments