Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Алжир» у казахських степах

17 березня, 2009 - 00:00
НА МІСЦІ ТАБОРУ ВИРОСЛО СЕЛО ПІД НАЗВОЮ МАЛИНІВКА. ЙОГО ЗАСНУВАЛИ ЖІНКИ-ЗАСУДЖЕНІ, СЕРЕД ЯКИХ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИЦЬ. МЕМОРІАЛ — ЦЕ ЩЕ Й ЗНАК ВДЯЧНОСТІ ЇМ ВІД МІСЦЕВИХ ЖИТЕЛІВ

Цей «Алжир» у 25 кілометрах від нової столиці Казахстану Астани. Хоча до реального Алжиру він не має жодного стосунку. В таку абревіатуру жінки склали назву місця свого ув’язнення — «Акмолинский лагерь жен изменников Родини». Назва прижилася, до того табір називався 26-м відділенням Карагандинського виправно-трудового табору, більш відомого як Карлаг, що був розміром із Францію і, водночас, лише одним із островів гігантського карального архіпелагу ГУЛАГ. Загалом у Казахстані існувало 953 табори і поселення, до яких з усього Радянського Союзу привезли півтора мільйона засуджених. Спершу до табору «Алжир» потрапляли жінки, засуджені за політичною 58-ю статтею, яка визначала їхню вину через родинні зв’язки із засудженими «ворогами народу». У січні 1938 року до «Алжиру» доставили перші вісім тисяч арештанток із Росії, Білорусі, України, Грузії та самого Казахстану — дружин, сестер, а то й матерів репресованих працівників партійно-державного апарату. Серед знаменитих в’язнів табору були дружина радянського лідера Миколи Бухаріна, сестри маршала Тухачевського. Багатьох із них засудили разом із дітьми, на яких теж розповсюджувалося тавро «ЧСВН — член сім’ї ворога народу». Тому перші поселенки будували на 45-градусному морозі не лише бараки для себе в розрахунку на 200—300 душ в кожному, а й окремий барак для своїх дітей. За спогадами колишніх ув’язнених, в дитячий барак тричі на день бігала Рахіль Плисецька, щоб погодувати груддю сина. І дуже переживала, чи не вишле НКВС сюди з Москви і її дочку Майю — майбутню знамениту балерину, яку після арешту матері забрала до себе тітка... Місяць тримали тут і знамениту співачку Ніну Русланову. І тепер сперечаються навколо відомої легенди, де саме Русланова відмовилася співати на вимогу начальників — тут чи в Іркутському централі, — сказавши свою крилату фразу: «Соловей у клітці не співає».

Українки, згідно табірного обліку, складали третю за чисельністю (12,7%) національну групу засуджених після росіянок (55%) і єврейок (16,5%). Але якщо у період «Великої чистки» 1937—1938 рр. сюди потрапляли українки із сімей репресованих партійних працівників, представників творчої та науково-технічної інтелігенції, то після війни сюди етапами йшли ті, кого в документах НКВС-МДБ іменували «оунівцями». Згідно офіційної довідки спецслужб, тільки за 1948—1949 рр. із України на поселення до Казахстану вивезли 100 тисяч 310 «оунівців».

Цей документ нині на стенді в цьому єдиному на всьому пострадянському просторі музеї жінок-жертв політичних репресій. У 1989 році місцеві активісти почали створювати музей. І не лише із співчуття до страждань безневинних, а на вдячність. Адже на місці табору виросло село під назвою Малинівка. Ув’язнені жінки збудували тут швейну фабрику, де шили солдатські строї на фронт, лікарню, клуб, виростили фруктовий сад і висадили тополину алею, яку самі назвали «алеєю сліз». Тут і досі пам’ятають солістку Харківського театру оперети Марину Лер, яка вчила місцевих дітей танцям і співу. Правда, спілкуватися з місцевим населенням стало можливим після послаблення табірного режиму під час війни. До того контакти обмежувалися... камінням, яке летіло в жінок, коли вони жали очерет (денна норма на кожну — 30 снопів). Часто з очерету виринали старі казахи в гострокутних шапках («тумак»). Вони щось вигукували дітям, і ті за командою кидали в жінок каміння. Охоронці схвалювали таку ворожість до «ворогів народу», а жінки потайки збирали й ховали камінці в одязі — насправді то був запечений овечий сир.

За весь період існування «Алжиру» аж до 1953 року ув’язнені жінки народили в ньому тисячу п’ятсот сім дітей. Кажуть, від охоронців табору. У 1989 році в Малинівці відбулася перша зустріч колишніх в’язнів. Розповідають, що приїхали й двоє колишніх охоронців. З одним жінки спілкувалися, іншого бачити не схотіли... У 42-му в таборі розстріляли 50 жінок, серед них монахиню та 11 селянок — за релігійну пропаганду. У 2000 році їх канонізувала православна церква, як новомучениць.

У перші роки підтримку самодіяльному музею надавав директор місцевого підприємства Іван Шарф, сам із сім’ї репресованих. Волонтери одне за одним вносили в книгу пам’яті прізвища всіх табірних в’язнів — тепер прізвища викарбовані на довгій гранітній стіні. Особисті листи й речі передали колишні ув’язнені, щось збереглось із табірних архівів, наприклад, записка маленьких в’язнів Борі й Жені з 37-го дитячого бараку: «Просим вас, начальник, прийти к нам на Октябрьский утренник». Згодом проект дістав державну підтримку. І за два місяці звели меморіальний комплекс за проектом архітектора Сакена Наринова.

Музей — не лише про репресії. Ціла експозиція тут — про історію казахської державності: колонізація земель Російською імперією, в якій казахів називали сибірськими киргизами, визвольне повстання Амангельди Іманова, перша власна держава Алаш, Голодомор 30-х, погром Академії наук Казахської РСР у 1947 р. «за грубі політичні помилки в питаннях мови і літератури». Як перегукуються казахські трагедії з українськими, адже того року і в Україні в «буржуазному націоналізмі» звинувачували групу шанованих істориків і письменників!

31 травня 2007 року музейний комплекс відкрив президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. 31 травня — офіційний День пам’яті жертв політичних репресій. Дата не є випадковою і не «спущена згори». Ще в 1989 році рідні репресованих започаткували щорічний мітинг пам’яті в селищі Жаналик під Алма-Атою, де поховані більше трьох тисяч розстріляних у підвалах алма-атинського управління НКВС. З 1993 ці жалобні заходи стали офіційними. А ще через чотири роки президент Назарбаєв своїм указом визначив 31 травня Днем пам’яті, а весь 1997 рік — Роком пам’яті жертв політичних репресій (для порівняння — в Україні Президент Ющенко визначив такий День пам’яті своїм указом у 2007 р., але чи багато знають, що він припадає на третю неділю травня?). І це була не кампанійщина, а повсякденна робота центральної та місцевої влад, громадського товариства «Справедливість» — у складанні списків репресованих у кожній області, розшуку та впорядкуванні масових поховань, проведенні конференцій і виданні підручників. А ще — у залученні до цієї роботи профільних іноземних громадських організацій та дипломатичних представництв (передусім, російських, країн Балтії, польських), місцевих національно-культурних товариств, які, до речі, отримують бюджетне фінансування. Так, у відкритті музею «Алжир» брала участь і українська громада, а Українська греко-католицька церква в Казахстані за сприяння влади встановила пам’ятні знаки на місцях масових поховань українських в’язнів Карлагу. Виконавська дисципліна в Казахстані, слід сказати, набагато краща у порівнянні з українською: ніхто не наважиться спустити розпорядження президента або уряду «на гальмах» — покарання буде невідворотнім. Мимоволі пригадується, як Президент Ющенко напередодні 75-річниці Голодомору роздав догани десятку голів обласних і районних адміністрацій — «за значні недоліки в роботі по виконанні указу Президента по організації проведення заходів». І що ж потім? Мер Києва, чию роботу Президент визнавав незадовільною, вже за рік отримав орден Ярослава Мудрого, іншим догана зовсім не завадила переселитися в інші владні кабінети (Червоненко). Потрібні ще коментарі?

І останнє. В Казахстані національну пам’ять плекають передусім для себе, а не на показ зовнішньому світу. Мабуть, тому й державний музей «Алжир», який постав за народної ініціативи, в Казахстані знає кожний.

Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments