Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організовування. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб…
Іван Огієнко, український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

Білоруська карта

У європейському преферансі Києва
24 травня, 2011 - 00:00

Ніхто не оминув увагою слів президента Білорусі Олександра Лукашенка на зустрічі минулого четверга з прем’єром Миколою Азаровим про те, що «Білорусь як була, так і залишиться надійною союзницею братньої України». Адже це була й перша зустріч із главою українського уряду, і перша заява, відколи майже місяць тому білоруський лідер публічно поскаржився, що «вошивості» вистачає в нинішнього керівництва України», яке не запросило його до участі в саміті з ядерної безпеки в Києві. Як відомо, відсутність Лукашенка була ультиматумом президента Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу, який отримав за це від Лукашенка недипломатичний епітет «козел». Принциповість Баррозу видається не вельми вчасною, бо саміт було приурочено до 25-х роковин Чорнобильської катастрофи, від якої Білорусь потерпіла не менше за Україну. На відміну від нас, її наслідкам вона дає раду здебільшого самотужки, причому досить успішно, вже витративши на це 18 млрд. доларів: і на радіаційний захист населення, на якісну безплатну медицину для громадян, і на соціально-економічне відродження потерпілих районів — на власні очі це можна побачити в Гомельської області. Тоді як Україна, пустивши шапку по колу на донорській конференції, дякує за пожертви Ізраїлю (150 тис. євро), Естонії (36 тис. доларів)... При цьому в західній пресі пащекують: найбагатша людина країни Р. Ахметов жертвує до фонду один мільйон та водночас витрачає 220 млн. на покупку розкішних апартаментів у Лондоні (ще майже 100 млн., повідомили, підуть на дизайн відповідно до смаків нового господаря)...

За офіційними заявами виглядає так, що переговори українського прем’єра з білоруськими візаві стосувалися суто економічних питань. Як висловився Азаров, «час переходити від торговельно-економічного співробітництва до співробітництва в ширшому сенсі — організації спільних підприємств у сільгоспмашинобудуванні та освоєнні космосу». Повернувшись до Києва, Микола Янович негайно доручив підлеглим створити з білорусами спільний інноваційний центр, щоб «комерціалізувати науку». Темпи співробітництва оптимістичні — обсяг торгівлі перевищив минулорічні показники на 60%. Білоруси задоволенні ростом експорту їхньої продукції в Україну — майже 70%, — яка й далі утримує третє місце за таким обсягом. В Україні діють шість спільних збиральних виробництв, більш як сотня структур продажу білоруських товарів, які забезпечують українців робочими місцями. А для потреб українського сільського господарства білоруси розпочали постачання своєї техніки на умовах довгострокового лізингу. У свою чергу, Білорусь потребує дедалі більше українського металу, сировини, а ми — білоруського масла, молока, цукру (дожилися!)... Словом, зав’язані ми міцно, що й природно для сусідів.

А невідомим залишилося, чи доніс Микола Азаров до білоруського керівництва «стурбованість порушенням прав людини і демократичних свобод у Білорусі», як обіцяв ще наприкінці лютого, коли відмовився підписувати відповідну заяву країн «Вишеградської четвірки» (Угорщина, Польща, Словаччина і Чехія), Німеччини та Австрії. Тоді Азаров посилався на наявність у нього «інших методів, інших способів». Що це за українське ноу-хау, залишається загадкою. Особливо на тлі заяв посадовців вітчизняного зовнішньополітичного відомства, які, схоже, поняття не мають про ці «інші методи», явно захопившись після президентських виборів у Білорусі в грудні 2010 р. звинувачувальною риторикою. Особливо тут відзначається посол України в Мінську Роман Безсмертний. На відміну від свого колеги в Києві — посла та екс-першого заступника міністра закордонних справ Білорусі Валентина Величка, чиїм девізом є «спочатку економіка і торгівля», Роман Петрович у Мінську явно знудився і заностальгував за «майданом-2004». Через українську пресу він неодноразово лякав білорусів неминучою катастрофою, а українців повчав, що вони, виявляється, «живуть у раю», порівняно із сусідньою країною («День» № 28, 17 лютого ц.р.). Звісно, досвідчений ще з кабінету Кучми дипломат Безсмертний не давав волі емоціям, а діяв за згоди Києва, який пристав до відомих оцінок європейських столиць подій 19 грудня в Мінську, коли натовп намагався захопити будинок уряду (цікаво зараз, чи дізнаємося ми на процесі над екс-кандидатом Статкевичем, який це «Саша з Києва» дзвонив йому на мобільний із порадою «взяти кабмін, зайти в кабінет прем’єра і керувати»). Варто згадати також, як тоді в Брюсселі вперто не помічали розстрілів демонстрантів у Тунісі та Єгипті, пов’язаних із ЄС стратегічним партнерством, цілком віддавшись тавруванню офіційного Мінська. Вичерпне пояснення цього дав євродепутат Чарльз Теннок, затятий борець проти «останнього диктатора Європи», себто Лукашенка, ще 3 лютого, коли в тому ж Єгипті скидали ненависного Мубарака: «Глава зовнішньополітичної служби ЄС баронеса Ештон озвучила мінімальні вимоги до влади Єгипту. Вона діє обережно: прямі заклики до зміни режиму — це великий ризик, крім цього, це — втручання у внутрішні справи країни, яка багато років була союзником Заходу». Словом, усе за старим правилом про «нашого сучого сина». Оскільки Лукашенко не «їхній», усі засоби допустимі. І будьмо відверті: тут зовсім не турбота про білоруський народ. Інакше б його не намагалися покарати санкціями. Так, резолюція Європарламенту від 13 травня зажадала від Єврокомісії, Ради ЄС і країн-партнерів Євросоюзу «розширити обмежувальні заходи щодо білоруського режиму, серед яких — запровадження точкових економічних санкцій проти державних підприємств». Пояснити? Ще донедавна ринок ЄС був основним для білоруської продукції. Державними підприємствами-експортерами Білорусі не володіє ні Лукашенко, ні олігархи (останні, як відомо, відсутні як клас). Отож, виручка від торгівлі не ховається в офшорах і не витрачається на апартаменти в Лондоні, а йде в бюджет, з якого виплачують зарплати і пенсії, фінансують відомі соціальні стандарти життя, безплатні медицину та освіту... Старий розрахунок: нестача бюджетних коштів призведе до погіршення рівня життя, що спровокує населення до виступів проти влади. Цікаво, що це цілком відповідає розрахунку російського олігархату: зменшення надходжень від експорту, а отже і зростання ціни на російську сировину змусять білоруське керівництво просити кредитів, за що, як наслідок, доведеться платити ласими шматками білоруської економіки. «Рейдерське захоплення Білорусі», охарактеризував поточні процеси експерт Олександр Синкевич, з усіма характерними для нього атрибутами: агресивна медійна кампанія, поширення чуток про неминучий колапс, наявність охочих поживитися від майбутнього переділу...

Азаров, як бачимо, «не почув» резолюції Європарламенту. МЗС України, покартавши Мінськ за судовий вирок (наш Луценко може тільки заздрити, що на суди в Мінську сама влада запрошує іноземних послів і представників ОБСЄ) екс-кандидатові та однокурснику міністра Грищенка Саннікову з його половиною Халіп, відомою як «мамка», водночас виступив «проти політичної ізоляції Республіки Білорусь, вважаючи що тільки діалог з офіційним Мінськом може забезпечити прогрес щодо дотримання демократичних прав і цінностей». От тут і стає зрозумілим, що риторика офіційного Києва про це «дотримання демократичних прав і цінностей» спрямована передусім на нейтралізацію критики ситуації з дотриманням прав та цінностей у самій Україні. Солідарність з очільниками Євросоюзу, за розрахунком влади, виб’є ѓрунт в опозиції, яка всіляко переконує європейські столиці у згортанні українською владою цих прав і свобод. Більш того, цей білоруський тренд не може не тішити самолюбства Києва, оскільки це чи не єдиний зовнішньополітичний напрямок, де Україна може виявити бодай вокально свою активність. Тим паче, що є й благословення на це. Добро нещодавно дав навіть екс-посол США Вільям Тейлор, який, за іронією долі, 2008 року в депеші до Держдепу, оприлюдненій на «Вікілікс», звітував, як суворо заборонив Ющенку зустрічатися з Лукашенком.

І найцікавіше те, що Мінськ із розумінням ставиться до цього преферансу Києва з намаганням набрати картярських взяток. Тому і запевнив Лукашенко Азарова, що «будь-які пропозиції України, які на користь наших держав, будуть підтримані, прийняті й неодмінно реалізовані».

Ігор СЛІСАРЕНКО
Газета: