Iранське шоу провалилося

Дипломатична ізоляція змушує іранське теократичне керівництво робити екстрені кроки з метою виходу зі становища, яке створилося. Для цього Тегеран намагався використовувати регіональні й світові організації. Зокрема засідання на найвищому рівні Організації ісламської солідарності (ОІС) в Мецці й саміт Руху неприєднання в іранській столиці.

Відносини Ірану з монархіями Перської затоки, насамперед із Саудівською Аравією (КСА) і Кувейтом, дуже напружені, якщо не сказати ворожі. Історія це давня, хоча в недалекому минулому й було зроблено кроки з метою ослабити напруженість. Президенти Хашемі Рафсанджані й Мохаммед Хатамі проводили курс на поліпшення відносин із КСА і зниження конфронтації з регіональними сусідами.

Ситуація кардинально змінилася після обрання президентом Ірану 2005 року Махмуда Ахмадінежада. Його різка антиамериканська політика неминуче відбилася на відносинах із КСА. Розгорнулася інформаційна війна, яка дуже швидко перейшла в близьку до військової конфронтацію.

Нещодавно Тегеран і Ер-Ріяд виявилися втягнутими в дипломатичне протистояння у зв’язку зі стратою у квітні цього року в Даммамі групи іранських моряків, яких було засуджено саудівською владою нібито за контрабанду наркотиків. Незважаючи на всі зусилля Тегерана врегулювати це питання і навіть усупереч втручанню міністра закордонних справ Ірану Алі Акбара Салехі, який безпосередньо зв’язувався по телефону зі своїм саудівським колегою, принцом Саудом аль-Фейсалом, вирок було виконано. Зрозуміло, це викликало жорсткі протести іранської сторони. Було оголошено, що Іран вирішив не запрошувати саудівського монарха на 16-й саміт Руху неприєднання 26—31 серпня в Тегерані.

Попри чергову хвилю жорсткої антисаудівської критики, яку підняли в іранській пресі, саудівська сторона через свого посла в Тегерані несподівано направила особисте запрошення короля Абдалли іранському президентові Махмуду Ахмадінежаду взяти участь в екстреному саміті ОІС у Мецці, присвяченому ситуації в Сирії.

Хоча зустріч у священному для мусульман місті відбулася без видимої конфронтації, проте суперечності не згладилися. Саудівський король, незважаючи на запрошення, відмовився приїхати на саміт Руху неприєднання до іранської столиці. Ця обставина поставила негативний відбиток на зустріч у Тегерані, в якій взяли участь делегації зі 120 країн.

Іранське керівництво з викладених вище причин надавало величезного значення організації максимально високого рівня представництва держав-учасників. Запрошення були направлені не лише главам держав Руху неприєднання, а й керівникам дружніх режимів. Зокрема, були запрошені президенти Росії й Білорусі.

Значні зусилля Тегеран доклав для участі в саміті президента Ільхама Алієва. Азербайджан — єдина країна для Ірану, відносини з якою прямо впливають на стабільність внутрішньої ситуації. Численність етнічних азербайджанців в Ірані, за деякими оцінками, становить понад 15 млн осіб, за іншими даними — близько 23 млн. Низка впливових представників шиїтського духівництва й чимало іранських чиновників є азербайджанцями, зокрема й верховний керівник аятола Алі Хаменеї й головний опозиціонер Мір Мусаві. Проте азербайджано-іранські відносини переживають системну кризу. Президент Ільхам Алієв ухилився від поїздки на саміт, віддаючи перевагу бесідам зі своїм білоруським колегою Олександром Лукашенком у Мінську. До речі, із цієї ж причини і другий проігнорував запрошення іранської сторони, хоча Білорусь — єдина європейська країна-учасниця організації. Не приїхав і президент Путін. Росію представляв посол із особливих доручень МЗС Костянтин Шувалов. Відносини Москви й Тегерана у зв’язку з позовом щодо поставок комплексів ППО С-300 не найкращі.

Ця передісторія й інші чинники значно знизили очікуваний у Тегерані ефект від саміту Руху неприєднання. Проте там значні надії покладали на приїзд нового єгипетського президента Мохамеда Морсі.

Відносини Ірану і Єгипту фактично було перервано, коли після ісламської революції 1979 року шах Реза Пехлеві знайшов притулок у Каїрі. Ісламське керівництво Ірану розцінило це як зраду. Войовнича риторика швидко перейшла у ворожі дії. Брати-мусульмани, що перебували за часів Анвара Садата й Хосні Мубарака під забороною, діставали допомогу від Ірану. Тому рішення Морсі їхати до Тегерана стало сенсацією. У єгипетській і взагалі арабській пресі з’явилися численні коментарі і прогнози про докорінну зміну зовнішньополітичного курсу Єгипту на зближення з Іраном. Напевно, у це повірили і керівні теократи в Тегерані. Тому сильнішим було їхнє розчарування.

Рух неприєднання — міжнародна організація, яка об’єднує держави на принципах неучасті у військових блоках, під якими на момент заснування малися на увазі насамперед НАТО і Варшавський договір, а також Багдадський пакт (СЕНТО), СЕАТО, АНЗЮС тощо. Офіційно його створено 25 державами на Белградській конференції у вересні 1961 року. Їй передували Бандунзька конференція (Індонезія) 1955 року і тристоронні консультації президентів Югославії Йосипа Броз Тіто, Єгипту Гамаля Абдель Насера і прем’єр-міністра Індії Джавахарлала Неру 1956 року.

Після розпаду Варшавського договору й інших блоків Рух неприєднання опинився в дещо невизначеному становищі. Із одного боку, до нього вступали нові держави, зокрема Туркменістан і Узбекистан, понад 15 держав, серед них — і Україна, мають статус спостерігачів. Із другого — багатополярний світ принципово змінює саму ідею неприєднання. Із реальних військово-політичних блоків залишилися лише НАТО і АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США). Але обидва обмежені у своїй діяльності географічними чинниками. До більшості учасників Руху вони не можуть мати відношення саме з цієї причини. Іншими словами, організація стала, утім, як і була завжди, форумом для висловлювання погляду на політичні події і пропагандистський захід.

Саме останній складник найбільше приваблював іранське керівництво, оскільки до Тегерана на найближчі три роки переходить головування в організації.

Інформаційною основою для антиамериканського й антиізраїльського шоу мало б стати сирійське питання. Хоча називати на імена арабських учасників конфлікту не передбачалося, проте всім мало бути зрозуміло, хто служить Заходу.

Єгипетський президент виголосив досить різку промову, коли торкнувся становища в Сирії. Він назвав режим Асада «пригноблюючим» власний народ і висловив свою підтримку перетворенню країни на вільну демократичну державу. За словами єгипетського президента, відповідальність за кровопролиття несуть усі сторони, і воно не закінчиться, поки не буде здійснено відповідних дій. Не дивно, що міністр закордонних справ Сирії Валід аль-Моаллем покинув зал на знак протесту. Йому не випадає слухати відкриті заклики до повалення режиму Асада від президента Єгипту.

Той факт, що під час свого виступу єгипетський президент вирішив не говорити про протести в Бахрейні, також свідчить про збереження загострених відносин Єгипту з Іраном. «Забудькуватість» Морсі доводить, що єгипетський ісламізм зовсім не має наміру ставати мостом між шиїтами й сунітами на Близькому Сході. Характерно, що під час виступу Морсі на саміті офіційні перекладачі з арабської на фарсі замінили Сирію на Бахрейн. Так від народу Ірану спробували приховати справжній сенс виступу єгипетського президента.

Спроба іранського керівництва на саміті Руху неприєднання показати відсутність дипломатичної ізоляції й малу ефективність санкцій фактично провалилася. Навіть ті країни, які не відчувають особливої любові до Заходу, не квапляться ставати в один ряд з Іраном. У той же час і виступати проти Тегерана також не хочуть. Відомий російський експерт із Ближнього й Середнього Сходу Георгій Мирський у московській «Независимой газете» зазначив, що «країни Азії, на які Іран робить ставку після того, як із ним жорстко обійшлися на Заході, і без саміту керуються власними інтересами. Хоча вони і внесли деякі корективи до торгівлі з Іраном, приєднуватися до санкцій не мають наміру. Це їм невигідно і політично, оскільки Іран — одна з головних противаг Заходу. Навіть такий союзник США, як Індія, вважає, що Іран потрібний у світовому політичному розкладі, щоб стримувати амбіції Вашингтона».

Рух неприєднання втрачає політичну вагу з об’єктивних причин. Поки зберігається певна інерція минулого, але нового імпульсу він не отримує. Україна є спостерігачем у цій організації, і її роль тим і обмежується. Більшого чекати не доводиться.