Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Похмурий Новий Світ

ЄС повинен визнати необхідність підвищення своєї ролі щодо захисту глобальної безпеки
30 вересня, 2014 - 11:40

Глобальні трансформації не є чимось новим. Однак із глобалізацією і технічним прогресом темп і масштаби таких перетворень значно прискорилися. Найближчими десятиліттями ця тенденція тільки посилиться — принісши з собою значний потенціал для нестабільності.

Минуло понад 20 років із моменту вторгнення президента Іраку Саддама Хусейна в Кувейт, наслідком чого виявилось майже одноголосне ухвалення резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з вимогою виведення іракських військ. Коли Хусейн відмовився виконати резолюцію, коаліція у складі 34 країн, які підтримали очолювану США операцію, відому як «Буря в пустелі», витиснула його війська із Кувейту. Це було 1991 року, коли розпад Радянського Союзу залишив США єдиною наддержавою у світі. Але це вже не так, і це підтверджує сама реальність, яка знаходить своє відображення в незрозумілій реакції міжнародної спільноти на подібні територіальні порушення сьогодні.

Розглянемо вторгнення та анексію Росією Криму на початку цього року. Хоча цей крок явно порушив територіальну цілісність України, 11 країн проголосували проти резолюції ООН, яка засуджує дії, а 58 країн — у тому числі всі незахідні держави — утрималися. Очевидно, що глобальний баланс сил змінився. У міжнародній політиці сприйняття має значення — іноді навіть більше, аніж реальність. Сприйняття сьогодні полягає в тому, що однополярний момент Америки добігає кінця; Європа перебуває в занепаді; натомість здіймається нова хвиля держав, які несуть із собою унікальні світогляди на міжнародні справи.

У певному сенсі це може видатись як хороша річ. Більш різноманітні перспективи могли би збагатити багатосторонні процеси і генерувати більш комплексні рішення глобальних проблем.

Але це багатополярна динаміка також породжує нестабільність. Хоча світ стає дедалі більш взаємозалежним, і проблеми більше не обмежуватимуться національними або навіть регіональними кордонами, провідні держави дедалі більш неохоче беруть на себе глобальну відповідальність. Гірше того, з огляду на їхнє часте небажання зважати на інтереси одне одного, глухі кути, навіть зіткнення — стають імовірнішими.

Сильні, ефективні та інклюзивні багатосторонні інститути можуть відігравати життєво важливу роль у боротьбі з цією нестабільністю й у зміцненні співпраці. Але навіть найкращі спроектовані структури мало чого досягнуть без політичної волі до врегулювання конфліктів шляхом діалогу. Щоб домогтися прогресу, країни повинні навчитися обстоювати й дотримуватися своїх принципів, поважаючи принципи інших — і ніколи не випускати з уваги спільні інтереси та цілі.

Без такого єдиного підходу геополітична стабільність зменшується. Наприклад, Україна була незалежною державою з 1991 року й повністю інтегрована в міжнародну систему, віддавши свою ядерну зброю 1994 року і головувавши на трьох сесіях Генеральної асамблеї ООН. Однак, не спромігшись виробити адекватну відповідь на вторгнення Росії, міжнародне співтовариство штовхнуло Україну в темне минуле. Хочеться сподіватися, що ухвалений останнім часом Мінський протокол, який включає в себе 12 положень, у тому числі про припинення вогню та програму відновлення економіки, принесе успіх в урегулюванні конфлікту.

У будь-якому разі, міжнародну стабільність було порушено — і ще кілька потенційно дестабілізуючих події маячить на горизонті. Для розвинутих країн світу незабаром завершиться каденція президента США Барака Обами. Європейська політика також переживає потенційно значну трансформацію, новий склад Європейської комісії розпочне свою діяльність на тлі тривожного посилення націоналістичних позицій у державах-членах Європейського Союзу.

Два лідери, які залишаться при владі в осяжному майбутньому — це президент Росії Володимир Путін та лідер Китаю Сі Цзіньпін. Вони обоє представляють країни, які спричинили нестабільність у своїх регіонах. Задовго до того, як Росія вторглася в Україну, Китай розпочав територіальні суперечки з кількома своїми сусідами, насамперед у Східному та Південному китайських морях.

Крім того, Росія і Китай виступають проти традиційного західного панування в багатосторонніх інститутах. Вони спільно з Бразилією, Індією та Південною Африкою (БРІКС) заснували свій банк розвитку, мотивуючи це частково відмовою Міжнародного валютного фонду виконати свою обіцянку 2010 року щодо регулювання права голосу, щоб відобразити глобальний баланс економічної потужності. (До саміту G20-2010, на якому прозвучала ця обіцянка, Китай мав таке ж право голосу, як Бельгія.)

Вся ця невизначеність у світі нових і традиційних наддержав перешкоджає зусиллям щодо вирішення проблеми безпеки на Близькому Сході, починаючи з продовження ізраїльсько-палестинського конфлікту і наслідків арабської весни — до нової та потужної загрози, що походить від Ісламської держави. На відміну від «Аль-Каїди», Ісламська держава не є фрагментованою мережею відносно невеликих осередків; це територіальне утворення працює як псевдодержава на території Сирії та Іраку. І решта світу, здається, не знає,  як зупинити його безжальний наступ.

США заходилися створювати заплутану коаліцію з майже 30 країн, у тому числі десяти арабських держав. Напевно, ми ще побачимо, як ця коаліція буде організована і яких результатів досягне. Тут міг би допомогти Європейський Союз. Насправді, коли США вперше застосували так звану стратегію тіньового лідера, в буквальному сенсі — «лідерства із задніх рядів» під час інтервенції в Лівії 2011 року, європейські країни мусили взяти на себе більше відповідальності.

Замість того щоб розглядати, що втручання є аномалією, ЄС повинен визнати необхідність підвищення своєї ролі в захисті глобальної безпеки — не в останню чергу, щоб належно дбати про свої інтереси щодо процвітаючого і стабільного сусідства. У цьому сенсі рішення ЄС відкласти реалізацію Угоди про асоціацію з Україною, щоби створити простір для досягнення консенсусу з Росією, є позитивним показником.

У багатополярному світі актори з дуже розбіжними світоглядами повинні працювати разом, щоб просувати спільні інтереси в питаннях безпеки, стабільності й процвітання. Настав час для всіх світових держав визнати свою відповідальність за втілення конструктивної співпраці у реальність.

Проект Синдикат для «Дня»

Хав’єр СОЛАНА, колишній Верховний представник Європейського Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики, генсек НАТО, міністр закордонних справ Іспанії. Нині — президент Центру глобальної економіки та геополітики міжнародної бізнес-школи ESADE, а також почесний член Брукінгського інституту

Хав’єр СОЛАНА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ