Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

У полоні тандеміфів

4 жовтня, 2011 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

На мій погляд, більшість коментаторів у ЗМІ і блогосфері досі перебуває в полоні міфів про російський владний тандем. Ці міфи — результат політтехнологічних маніпуляцій Кремля і його пропагандистів. Головне, що потрібно, — це забазікати суть, оточити правду «батальйонами брехні» та словесного сміття. Свого часу товариш Сталін, маючи на меті приховати від Заходу масштаби військового будівництва в СРСР та підготовки до війни за розширення «фронту соціалізму», говорив Кагановичу: «Потурбуйся, щоб у «Гудку», «Индустрии» та інших такого штибу газетах було більше фактів про наш безлад, неполадки, прориви, брак та інше... хай ці закордонні віслюки за деревами самого лісу не бачать. Наші справжні цифри та досягнення будуть під секретом, а дрібниці — їх у нас, звичайно, чимало — хай око ріжуть. «Радянський хаос», «розруха транспорту», «жахливий брак на виробництві» й подібне. — Зі світлинами? — А чом би й ні? У нашому становищі тонка політика потрібна. Не обдуриш — не виграєш».

За умов інформаційного суспільства впровадити міфи до суспільної свідомості виявилося набагато простіше, хоча сама тактика з часом не змінилася. Спробую виділити найпоширеніші на сьогодні міфи про тандем російської влади.

1. «Лібералізм» і бездіяльність президента Медведєва. До останнього часу багато хто в Росії та на Заході чекав, що Медведєв розпочне нарешті ліберальні реформи, провадячи в життя інтереси міфічних «лібералів» у владі на противагу путінським «силовикам». Що більше прибічники Медведєва розчаровувалися у своїх надіях, то голосніше звинувачували його в бездіяльності. Лише жорстоким розчаруванням можна пояснити стогони численних авторів про приниження Медведєва, сліди якого вони невідомим чином «прочитали» на його обличчі під час недавнього з’їзду «Единой России». Ліберальна риторика Медведєва затулила для них усі його дії, які не вкладалися до розкручуваного іміджу ліберального президента. Тим часом Медведєв усі ці роки був на своєму посту виключно активним. Більше того, саме він провів у життя ухвали, які без перебільшення можна назвати доленосними для майбутнього країни. Інша річ, що практично всі вони виявилися спрямованими не просто на збереження чинного режиму, а на його зміцнення. Ось лише основні з цих дій: збройний конфлікт із Грузією в серпні 2008 року та інформаційна війна, яка його супроводжувала; розширення повноважень ФСБ і зміцнення системи політичного розшуку у країні; посилення боротьби з «екстремізмом» — створення центрів з питань протидії екстремізму при управліннях внутрішніх справ і міжвідомчій комісії з боротьби з екстремізмом; продовження повноважень президента до шести років, а Думи — до п’яти; реформа МВС, включаючи негласну чистку міліційної еліти; кадрова чистка губернаторського корпусу й особливо репресії проти мерів російських міст; схвалення довгострокового курсу на мілітаризацію країни, що було названо імперативом у нещодавній заяві президента щодо відставки міністра фінансів Олексія Кудріна.

2. Нерівноправність членів тандему та розбіжності між ними. Багаторічний контекст висловів і дій обох лідерів дає підстави говорити про них як про рівноправних партнерів при цілком зрозумілому визнанні Медведєвим старшинства свого напарника. Головне в цьому тандемі — принциповий збіг у поглядах. За умов повної закритості російської чинної влади правильніше говорити, що Путін і Медведєв репрезентують публічне «обличчя» невидимої влади — неконституційне політбюро з його негласними радниками. Самого факту існування такого політбюро немає в публічному дискурсі. Тим більше ніхто не може з упевненістю сказати, якою мірою не лише Медведєв, але й Путін є його заручниками. Під щільною завісою секретності перебуває й розгалужена, пронизуюча суспільство таємна інфраструктура влади у вигляді негласних працівників президентської адміністрації та органів ФСБ, які є в усіх партіях, громадських організаціях, установах, на всіх підприємствах, включаючи бізнес-структури, у всіх засобах масової інформації. Саме ця таємна інфраструктура забезпечує стійкість «вертикалі» влади. Саме вона є ядром того громадянського суспільства, яке, на думку Путіна, в Росії, безперечно, є і яке репрезентовано організаціями на кшталт Громадської палати. Сама ж рокіровка не є чимось безпрецедентним. Її практикував владний тандем Сталін — Молотов. У 1930-х головою уряду — Раднаркому СРСР — був Молотов, а Сталін у директивах, які йшли з центру на місця, іменувався лише секретарем ЦК ВКП(б). 4 травня 1941 року Сталін став головою Раднаркому, а Молотов — його заступником, залишаючись при цьому наркомом закордонних справ.

3. Відсутність ідеології. Чимало експертів ось уже багато років стверджують, що немає в цієї влади ніякої ідеології, що Путіна і К° цікавлять гроші й лише гроші. Це, на мій погляд, теж міф. І Путін, і Медведєв державники, які розуміють верховну владу та її взаємини з підданими в традиційно російському сенсі. Причому вони не просто державники, а державники, які виступають за централізацію влади всередині країни і плекають надію на повернення Росії статусу світової великої держави. Вони цинічні та прагматичні антизахідники. Вони користуються послугами західних банків, навчають своїх дітей у західних університетах і купують західних інтелектуалів для проведення своїх інтересів. Вони успішно скопіювали зовнішні форми сучасної західної демократії аж до антуражу з’їздів керівної партії за американським зразком. Але при цьому і Путін, і Медведєв не просто скептично ставляться до так званих західних цінностей, а впевнені, що російська правова система анітрохи не гірша, а в чомусь навіть краща, аніж західна, про що Путін нещодавно знову заявив на круглому столі «Единой России».

Щодо конкретних деталей цієї ідеології, то їх упродовж багатьох років із успіхом доводять до суспільної свідомості «голови, які говорять», на російському телебаченні. Як державники, так і ліберали натхненно беруть участь у грі за кремлівським сценарієм. Особливі пристрасті вирують у програмах «Суд часу» та «Історичний процес», покликаних остаточно дезорієнтувати російське суспільство в розумінні свого минулого та сьогодення і цим підготувати ѓрунт для майбутніх перетворень. І немає жодних по-справжньому незалежних сил, спроможних виступити з альтернативним сценарієм.

Ірина ПАВЛОВА, grani.ru, 30 вересня 2011 року
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ