Великодержавне вихляння
Зрозуміти суть поведінки Кремля не можна без оцінки його зовнішньої політики й зовнішньополітичної ідеології. Найважливішим елементом казенної історіософії, що «продається» населенню, є «русофобія» — уявлення про те, що Захід завжди чомусь ненавидить Росію, заздрить їй і прагне нашкодити. Учення ірраціональне й тому дуже зручне. Головне, що воно проектує на зовнішній світ психологічну автомодель жителів Кремля, Старої й Смоленської площ: ми хороші, ми в душі ваші, а ви нас хочете образити.
Після краху Радянського Союзу й після того, як 1994 року молодій «демократичній» Росії набридло бути молодшим союзником Сполучених Штатів, майже на дотик була знайдена нова екологічна ніша для дипломатії — бути медіатором між Заходом і тим, що пізніше було назване «віссю зла». Для цього має бути повноцінна «вісь». 22 роки тому розгулятися було де — Ірак, Іран, Лівія, Сирія, Північна Корея... Позиція «чесного маклера» — важлива й шанована в будь-якому співтоваристві, де є жорстока боротьба, але є й розум, що змушує шукати компромісу.
На жаль, спецслужбістський, інтриганський генезис постзастійного правлячого класу наклав свою незмивну печатку на зусилля Москви. Восени 1990 року, в розпал кризи довкола окупованого Іраком Кувейту, Москва, з одного боку, підтримувала антисаддамівську коаліцію й «правильно» голосувала в Радбезі ООН, але, з другого боку, Хусейну безперервно підморгували — мовляв, тримайся, братику. Усе йшло як по писаному: впевнений, що в останню мить Москва його не залишить, Багдад відмовився від будь-яких компромісів, і військова операція стала неминучою. Наслухавшись своїх арабістів, що таємно обожнювали соціал-фашизм партії БААС, Горбачов вирішив, що західній коаліції уготовано другий В’єтнам, вона зав’язне в трясовині контрпартизанської війни й скоро буде готова на все, аби СРСР з його міцними арабськими зв’язками допоміг гідно вийти з безвиході. Тому за два дні до закінчення терміну ультиматуму Хусейну радянські війська провели операцію із захоплення вільнюської телевежі. Було відправлено у відставку перебудовний уряд Миколи Рижкова, й до влади прийшов той набір діячів, що пізніше майже весь увійшов до ДКНС. Але замість американського наступу й полум’я народної війни Горбачов отримав масові демонстрації з вимогою його відставки. Американці ж, не рухаючись, випробували доктрину Дуе про перемогу за рахунок лише ударів з повітря. На піку антигорбачовських виступів Америка провела 100-годинну операцію, що завершилася крахом іракської армії й звільненням Кувейту. І зупинилася. А Горбачов залишився сам-на-сам з страйкуючими шахтарями, Єльциним, який готувався стати президентом Росії, старанно збитою ним хунтою, порожньою скарбницею й тріумфуючою Америкою. Що було далі, добре відомо. Але припустимо, що вже в серпні 1990 року Москва недвозначно дала б зрозуміти, що окупація Кувейту неприйнятна, а військова операція зі звільнення емірату виправдана й справедлива. Можливо, в такому разі Саддам відступив би, задовольнившись символічною корекцією кордонів і неабияким викупом від аравійських монархій. Але цього не сталося, й шлях до двох іракських воєн було відкрито.
Наступною, вже закінченою провокацією була політика Єльцина й Примакова щодо Белграда взимку 1999 року. Російська дипломатія синусоїдально вагалася від підтримки Мілошевича до демонстрації єдності із Заходом і назад. У такт цим коливанням Белград то активізував каральні операції в Косові, то обіцяв мирне врегулювання. Урешті-решт, у лютому 1999-го в Рамбуйє Захід пред’явив Белграду ультиматум з вимогою негайно припинити, скажімо так, «чеченські варіанти» боротьби з сепаратизмом. Посол Росії у Франції його також підписав. Росія погодилася з делегуванням Радбезом ООН мандата на застосування сили контактній групі щодо колишньої Югославії. Шлях до військової операції було відкрито. Але потім Мілошевичу знову схвально підморгнули, й він гордо відмовився підкорятися. Через місяць Примакову довелося розвертати літак над Атлантикою. Але солодке передчуття того, як принизливо зав’язне Америка в партизанській війні з героїчними сербами, також закінчилося пшиком. Америка знову застосувала доктрину Дуе. Примакова відправили у відставку й політичне небуття, а Черномирдін спішно розіграв роль відомого човникового дипломата Кіссінджера, умовивши Мілошевича здатися.
Пізніше, влітку 1999-го, голова Ради із зовнішньої політики Сергій Караганов розповість по телевізору, що все це була хитра гра з метою повернути Москву в центр світової політики.
Наступною, не менш натхненною, знову стала провокація щодо Іраку. Москва то голосувала в Радбезі за ультиматуми Багдаду, то влаштовувала грандіозні скандали з приводу американських «наїздів» на Хусейна. Потім почалося закономірне вторгнення до Іраку. Плани московських знавців арабського світу знову зазнали краху — режим баасистів повалився зі швидкістю й безповоротністю гітлерівського навесні 1945 року. Партизанська війна цього разу розпочалася, й Буш-молодший отримав для Америки «другий В’єтнам». Але в Іраку війна йшла з «Аль-Каїдою» й шиїтськими революціонерами. Ні одні, ні другі не хотіли бачити в Москві союзника. Зазнав краху й задум Москви створити загальноєвропейську антиамериканську коаліцію за участю Франції й Німеччини. Росія знову не опинилася в центрі глобальної політики.
Лівії пощастило трохи більше. Медведєв любив імпровізувати. До того ж, йому потрібна була підтримка Америки й Франції на випадок висунення на другий термін. Підтримку він отримав. Медведєв якось зрозумів, що в сучасному світі правитель, який розстріляв мирний рух протесту, — живий труп. І Росія не завадила ухваленню Радбезом резолюції про «чисте небо». У результаті лівійці відмучилися за півроку. Утім, якби не істерики Лаврова про неприпустимість сухопутної операції, цей термін став би коротшим чи не вдвічі.
Зате Путін, що повернувся до керма, вирішив виправити упущення свого попередника, вибудовувавши політику щодо Сирії. Політика Миколи І, півторастолітньої давнини, яку старанно воскресили, — захист будь-якого суверенного владики та його права «підданих своїх і милувати, й страчувати» — змусила Москву чимдуж підтримувати Башара Асада. Хоча Москві пропонували цілком пристойний варіант — ката Асада-молодшого прибирають до Мінська або Каракаса, створюють перехідний кабінет, де від баасистів будуть світські технократи, а від опозиції — хтось помірніший. Але цей варіант неприємно нагадував Кремлю кудрінський круглий стіл. І Росія виголосила свою принципову позицію: сирійський народ сам мусить визначити долю Асада. У результаті замість круглого столу йдуть бої в Дамаску. А Асад замість жалюгідної долі збіглого монарха отримав щедрий вибір між варіантами Мілошевича, Хусейна й Каддафі.
Зараз, програвши Сирію, Москва посилено провокує атаку на Іран — останній елемент такої потужної ще недавно «осі зла». І зрозуміло ж, що після падіння режиму Ахмадінежада Росія зовсім втратить можливість торгувати «распивочно и на вынос» своїм трофейним правом вето в Радбезі ООН. Саме Москва, підіграваючи Ірану й водночас не перешкоджаючи ескалації санкцій, за вже добре відпрацьованим сценарієм довела ситуацію до межі збройного конфлікту. Насамкінець Тегеран ще хоче розорити Москву на 4 мільярди доларів — за зрив постачань знаменитих ракет С-300. 13 років тому ними погрожували підтримати Мілошевича. Потім ними погрожували підтримати Ахмадінежада. Але в Кремлі розуміють, з яких прізвищ починався б «список Магнітського», якби хоч один американський літак збила російська ракета, й в останню мить ретируються, залишаючи суверенного тирана наодинці з американською воєнщиною.
З усього сказаного можна зробити три висновки. Перший. Зовнішня політика Росії як маклера між Заходом і антизахідними диктаторами ганебно скінчилася. Так закінчується кар’єра адвоката мафії після арешту ватажка угруповання.
Другий. Дрібна зрада — основа зовнішньої політики Росії. Можливо, це просто інерція загальної політики, коли головним змістом внутрішніх перипетій періоду реформ (Горбачов, Єльцин, ранній Путін, Медведєв) стає послідовна зрада як реформаторів, так і консерваторів.
Третій. Єдиний чудово освоєний Кремлем тактичний прийом — це роздмухування конфлікту шляхом обнадіювання обох сторін. Уже видно, як це виявляється у внутрішній політиці: зигзаг від зимового сюсюкання з приводу громадянської активності до весняних репресій. І країна увійшла в обстановку холодної громадянської війни. Власне, й членам «Единой России», й поліцейсько-прокурорським чинам слід розуміти: за першої ж нагоди їх здадуть (розлюченому цькуванням протестному руху) з тією ж витонченістю, з якою здавали братські режими.
