Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«Демократiя – загроза популізму»

Або Шведський погляд на досвід Брекзиту та американських президентських виборів
12 лютого, 2019 - 10:29
ФОТО РЕЙТЕР
Сем ХЕГГЛУНД
Ларс-Олоф ПЕТТЕРССОН

«Наукові цінності мислення, емпіризм та антиавторитаризм — це не продукти ліберальної демократії, а її виробники», — Майкл Шерер, «Моральна дуга»

Коли результати референдуму про Брекзит 2016 року визначили курс на вихід Великобританії з Євросоюзу, більшість аналітиків ставили під сумнів, що це таки відбудеться. Нині до дати, яка спочатку здавалася далекою перспективою, залишається трохи більше, ніж місяць (вихід заплановано на 29 березня). Однак більшість аналітиків досі не мають єдиної відповіді на запитання про те, що вплинуло на рішення британців. Генеральний секретар Європейської федерації будівельників і деревообробників Сем Хегглунд (Sam Hagglund) і керівник консалтингової фірми Ларс-Олоф Петтерссон (Lars-Olof Pettersson), які давно досліджують питання приєднання Швеції до ЄС, присвятили цьому питанню статтю «Демократія — загроза популізму». Вона вийшла друком у шведському аналітичному центрі Arena Idй ще у квітні 2017 року, але залишається актуальною й сьогодні. Переклад цієї статті надав «Дню» старший лектор Школи наукових досліджень і технологій Університету Єребо (Швеція) Микола ЩЕРБАК.

Популістські течії стоять за результатами як у референдумі щодо Брекзиту, так і у виграшу Дональда Трампа на президентських виборах у США. Популізм поширюється по Європі. У трьох нарисах Сем Хегглунд і Ларс-Олоф Петтерссон обговорюють відношення популізму — історично і сьогоденно — до демократії. Автори ставлять низку запитань: Які елементи є ключовими для демократії? Чи популізм сумісний з демократією? Які плюси й мінуси має представницька демократія щодо прямої демократії? Як відносяться одне до одного свобода особистості й загальносуспільні норми? Це деякі з питань, які є предметом обговорення в нарисах, передусім на прикладі останніх американських виборів, британського Брекзиту, а також розвитку демократії у Швеції. Висновок авторів полягає в тому, що основи демократії перебувають сьогодні під тиском. Саме раціональність у поєднанні зі свободою особистості становлять основу демократичного розвитку в західному світі. Загрози цьому розвитку надходять із різних частин сучасного західного світу. Пропонуємо читачам зі скороченнями в перекладі зі шведської мови доповідь Сема Хегглунда і Ларса-Олофа Петтерссона (http://arenaide.se/rapporter/demokrati-hotet-fran-populismen).

«ДЕХТО ПОВ’ЯЗУЄ КАМПАНІЮ БРЕКЗИТ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ З ПРОБЛЕМАМИ «ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ»

Багато хто виявився в шоці від результатів британського референдуму про вихід із ЄС. Вночі перед святом середини літа (на кшталт Івана Купала — переклад) 2016 року стало зрозуміло, що більшість британців проголосувала за вихід країни із Європейського Союзу, в якому вона перебувала з 1974 року. Дехто з тих, хто був вражений результатом референдуму, пов’язують кампанію Брекзит та її наслідки з проблемами «прямої демократії», особливо в середовищі, де вільна преса тривалий час представляла сильно спотворену картину наслідків приєднання Великобританії до ЄС. Референдум можна розглядати як демократичний інструмент, що гармонізує політичні рішення з «волею народу», але в цій формі прямої демократії є також зворотний бік. Історія може багато чого нас навчити.

«СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР» ТОМАСА ГОББСА

Третя Англійська громадянська війна, виграна членами парламенту 1651 року, закінчилася стратою короля Карла I. Того ж року у світ вийшла книжка філософа Томаса Гоббса «Левіафан», у якій він стверджував, що абсолютна влада короля є необхідністю. Ідея Гоббса — відхід від дикої анархії, яку він бачив як «природний стан» людського суспільства, і створення верховної влади для забезпечення миру. Люди повинні добровільно віддати абсолютну владу монарху, суверену, завданням якого є створення законів, які мають забезпечити мир у суспільстві й уможливити життя, свободу і право на власність. Гоббс назвав цю домовленість «суспільним договором». Після того як люди передадуть право на владу королю, вони вже не матимуть права повставати проти нього.

«ДВА ДОГОВОРИ УРЯДУ» ВІД ДЖОНА ЛОККА

Джон Локк народився за кілька років до початку громадянської війни в Англії. Він був на боці протестантського парламенту і проти католицького короля Джеймса II під час Славної революції 1685 року. Революція обмежила королівську владу і встановила парламент як найвищий інститут правління в Англії. Через п’ять років Локк видав книжку «Два договори уряду». У ній Локк погодився з Гоббсом, що природний стан людей є брутальним і потребує суспільного договору, щоб забезпечити мир, але при цьому зазначив, що такі права, як життя, свобода і право на власність, є невід’ємними й ніколи не можуть бути відібрані у людей. Він також не погоджувався з Гоббсом щодо суті суспільного договору. За словами Локка, суспільний договір — це була також угода між народом і монархом, але влада короля має бути обмеженою і захищати лише основні права людей. Локк також вбачав, що представницька форма правління, така як британський парламент, є оптимальною моделлю управління державою, хоч право голосу при цьому повинно належати лише тим людям, які мають власність. Інші верстви населення, на думку Локка, не в змозі брати на себе цю відповідальність. Ідеї Локка надихнули Томаса Джефферсона на створення тексту Декларації про незалежність США 1776 року.

«ДУХ ЗАКОНІВ» МОНТЕСК’Є

Коли народився Шарль-Луї де Монтеск’є, у Франції владарював монарх з абсолютною владою — король Людовік XIV. 1748 року Монтеск’є опублікував свою найвідомішу роботу «De l’esprit des lois» («Дух законів» — переклад). На відміну від Гоббса і Локка, Монтеск’є стверджував, що люди у своєму природному стані мають тенденцію уникати насильства та війни. Але коли брак їжі змушує людей об’єднуватися, це створює  в суспільстві основу для насильства та війни. Це, у свою чергу, вимагає наявності законів і правління. Найкращою формою правління, на думку Монтеск’є, є наявність трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової влади, які є незалежними одна від одної і збалансованими. Об’єднання цих трьох гілок влади призводить до деспотизму. Цей принцип пізніше також буде використано в американська конституції.

«СОЦІАЛЬНА СПІЛЬНОТА» РУССО

Жан-Жак Руссо народився в Женеві, де всі громадяни-чоловіки могли голосувати на виборах до єдиного представницького парламенту. За словами Руссо, природно люди є вільними, рівними та мирними. Але коли люди ставали власниками, тоді створювався фундамент для нерівності й війни. 1762 року Руссо опублікував свій найвідоміший твір із політичної теорії «Суспільний договір». Для Руссо найбільше важив захист життя, свободи й власності кожного, і досягти цього було можливим через суспільний договір. Влада у Руссо дається людьми не королю або членам парламенту, а «соціальній спільноті», яка здійснювала би «волю народу». За словами Руссо, громадські інтереси не можуть визначатися виборними представниками, а повинні встановлюватися шляхом прямої демократії через референдуми.

«НЕДОЛІКИ РЕФЕРЕНДУМУ ЯК ФОРМИ ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ»

Коли демократія перемогла в багатьох частинах світу, представницька демократія стала її головним вираженням. Проте можливості для прямої демократії також залишилися і для багатьох поєднувалися з романтичною мрією про можливість висловлення своєї громадської думки в конкретних питаннях. Пряма демократія допомагає вирішенню політичних питань, в яких погляди провідних партій не збігаються. Швеція провела шість загальних дорадчих референдумів, перший — 1922 року про заборону алкоголю та останній — 2003 р. про євровалюту. В питаннях правостороннього руху та ядерної енергетики парламент ухвалив рішення, які були протилежними до результатів референдуму, і це не викликало шторму людського незадоволення. На перший погляд це виглядає дивно: чому громадяни спокійно сприймають той факт, що парламент проігнорував результат референдуму? Поясненням цього можуть бути недоліки референдуму як форми прямої демократії.

Перший недолік пов’язаний з відповідальністю. Представницька демократія побудована на тому, що ми вибираємо наших представників у владі і ці обрані представники є підзвітними своїм виборцям. Це означає, що коли обрані представники зроблять щось відмінне від того, що вони обіцяли зробити, то малоймовірно, що вони будуть переобрані. Обранці також несуть відповідальність за правильність висвітлення справжнього стану справ. Якщо вони щось стверджують про певні речі чи про певний причинно-наслідковий зв’язок і це виявляється неправдою, то можливість переобрання цих представників буде також менш імовірною і це не залежить від того, чи та неправдива інформація була прямою брехнею, чи була обумовлена невіглаством обранця. У прямій демократії немає зв’язку між правдивістю й відповідальністю. Кожен виборець відповідальний лише перед собою і висловлює лише свою власну суб’єктивну думку на референдумі.

Інший недолік пов’язаний з можливістю переобрання. Перевага представницької демократії полягає в тому, що обрані представники можуть подати у відставку або не бути переобрані, якщо вони не зробили того, що обіцяли зробити, або якщо вони корумповані, брешуть або є невігласами. У прямій демократії можна критикувати матеріали для референдумів, але це радше «технічна» критика, аніж політична. Остаточне рішення в прямій демократії — це лише сума всіх прийнятих «мікрорішень» усіх виборців. Ці виборці не можуть бути усунуті, навіть якщо вони будують свої рішення на фальшивих припущеннях, маніпулюванні, незнанні або расизмі. Ми не можемо звільнити виборців і представити замість них інших виборців.

Кампанія Брекзит підсилила ксенофобію і расистські напади на мусульманських та східноєвропейських іммігрантів. Після результатів виборів багато іноземних громадян постраждали від фізичних та словесних нападів від збуджених британців. Відповідальність за це — і це не слід замовчувати — лежить на тих, хто підштовхнув ненависницькі виступи під час кампанії за вихід. Кампанія Брекзит посилила також поділ у Великобританії між групами різного віку: старше покоління через високу участь у референдумі проголосувало за Брекзит, тим часом як молоде населення проголосувало за Союз. Кампанія поглибила розрив між містом і сільськими районами, а також між людьми з різною освітою. Виникають такі запитання: чи не доведеться заплатити вкрай високу ціну британським громадянам за результати референдуму і чи не є все ж таки в більшості випадків представницька демократія дійсно оптимальною формою для ухвалення рішень?

Третя проблема пов’язана з мінливістю поглядів. Чи можна бути впевненими, що думка електорату в такому складному питанні, як Брекзит, з часом не може змінитися внаслідок результату референдуму? І в цьому разі, який має бути термін дії ухваленого рішення? Думка населення часто може бути мінливою, особливо в складних питаннях, де наслідки важко передбачити. Якби за день до голосування за атомну енергію трапилася серйозна аварія на атомній електростанції, то результат референдуму, напевно, відрізнявся б від того, якби ця аварія трапилася б наступного дня після референдуму.

Четверта проблема прямої демократії — це захист меншин від утиску з боку більшості. В екстремальному сценарії прямої демократії можна собі уявити референдум щодо такого основного громадянського права, як рівність громадян незалежно від віросповідання. Наприклад, якщо рішення Дональд Трампа про заборону мусульманам в’їзду до США буде схвалено шляхом референдуму, то це б означало, що більшість виборців обмежує базові права меншості. Це стало б «деспотизмом більшості», про яку також попереджав Монтеск’є.

На останніх двох референдумах у Швеції — щодо вступу до ЄС та приєднання до Єврозони, мабуть, були вдало поставлені головні запитання й вибрано час для їх проведення. Перед вступом Швеції до ЄС були відбулися переговори щодо її членства в Союзі, громадяни країни мали час визначитися з позицією щодо наслідків входження в ЄС. А під час референдуму щодо євро громадяни також мали добрі можливості скласти своє ставлення до наслідків зміни валюти.

«РЕФЕРЕНДУМИ ТАКОЖ ІЛЮСТРУЮТЬ ПРОБЛЕМУ ТОГО, ЩО МИ ГОЛОСУЄМО ЗА ЗМІННІ РЕЧІ»

Разом із цим зазначені референдуми також ілюструють проблему того, що, насамкінець, ми голосуємо за змінні речі. Коли ми 1994 року проголосували за членство в ЄС, тоді ще не було відомо, як далеко на схід розширюватиметься цей Союз. Уявлення про те, що Європейський Суд зможе відхилити шведські колективні трудові договори для робітників-іноземців, які працюють за контрактом, навіть і близько не було. Ті, хто брав участь у голосуванні щодо євро, не могли знати, що, зокрема, Греція, ба навіть такі країни, як Німеччина та Франція, порушать основні критерії щодо запровадження євровалюти й участі у валютному союзі.

Це, однак, легкий вітерець, якщо порівнювати з тими проблемами прямої демократії, які породжує голосування за Брекзит у Великобританії. Замість того, щоб урегулювати конфлікт, він створив цілу низку нових проблем. Єдине, в чому впевнені політичні еліти, то це те, що Великобританія залишить ЄС. Але ніхто не знає, як це буде зроблено і які відносини країна матиме з Союзом у майбутньому.

Лише через кілька годин після того, як Тереза Мей 29 березня подала лист Дональду Туску, щоб надати чинності статті 50, почалася словесна війна між сторонами про те, чи можливо вести торговельні переговори між ЄС та Великобританією паралельно з переговорами про вихід — як того прагне Великобританія, — чи потрібно спочатку закінчити з переговорами про вихід — як того бажає ЄС.

«РЕФЕРЕНДУМ ЩОДО БРЕКЗИТУ ВИЯВИВ ГОСТРІ ПОЛІТИЧНІ ПРОТИРІЧЧЯ У БРИТАНІЇ»

Референдум виявив гострі політичні протиріччя у Британії. Він призвів до того, що мрії про незалежність у Шотландії з новою силою пробудилися до життя. Під час референдуму 2014 року за вихід із Великобританії проголосувало 45 відсотків шотландців, але тоді вона була ще членом ЄС. На сьогодні ж (червень 2017 р. — переклад) Великобританія рухається до виходу із Союзу, тим часом як усі виборчі округи Шотландії проголосували за продовження членства. Шотландські лідери в місцевому уряді, у британському парламенті й у європейському парламенті ясно висловлювали свою позицію, що за жодних обставин Шотландія не залишить ЄС. І 28 березня 2017 року шотландський парламент проголосував за новий референдум про незалежність до того, як Британія вийде із ЄС. У відповідь Тереза Май заявила, що уряд Великобританії блокуватиме новий шотландський референдум до завершення Брекзиту й виходу Великобританії з ЄС.

У Північній Ірландії, яка також проголосувала за перебування в ЄС, ретельно розмірковують про те, чи є бажання залишатися разом з Британією, яка відмовляється від співпраці з ЄС, у результаті чого буде проведена чітка межа між Ірландією, яка належить до ЄС, та північною частиною острова. Ми знаємо, що ця межа, тобто спроби приєднати Північну Ірландію до решти острова, коштувала багатьом людям життя упродовж кількох десятиліть. Славнозвісна «Добра п’ятниця» (Good Friday) — угода 1998 року врятувала мир, але цього, безумовно, не вдалося б досягнути, якби Британія та Ірландія не були членами ЄС.

«ОБІЦЯНКИ ТА ДОВОДИ ПРИБІЧНИКІВ ВИХОДУ ІЗ СОЮЗУ В КРАЩОМУ РАЗІ БУЛИ НЕПРАВДОЮ, А В ГІРШОМУ — ЧИСТОЮ БРЕХНЕЮ»

Кампанія Брекзит засвідчила також, що обіцянки та доводи прибічників виходу із Союзу в кращому разі були неправдою, а в гіршому — чистою брехнею. Країною їздив автобус із гаслом з обіцянкою, що 350 мільйонів фунтів на тиждень піде на охорону здоров’я, якщо референдум про вихід буде виграний, але коли результат став відомим, то про ту обіцянку зразу ж «забули».

Кампанія Брекзит підсилила ксенофобію і расистські напади на мусульманських та східноєвропейських іммігрантів. Після результатів виборів багато іноземних громадян постраждали від фізичних та словесних нападів від збуджених британців. Відповідальність за це — і це не слід замовчувати — лежить на тих, хто підштовхнув ненависницькі виступи під час кампанії за вихід. Кампанія Брекзит посилила також поділ у Великобританії між групами різного віку: старше покоління через високу участь у референдумі проголосувало за Брекзит, тим часом як молоде населення проголосувало за Союз. Кампанія поглибила розрив між містом і сільськими районами, а також між людьми з різною освітою. Виникають такі запитання: чи не доведеться заплатити вкрай високу ціну британським громадянам за результати референдуму і чи не є все ж таки в більшості випадків представницька демократія дійсно оптимальною формою для ухвалення рішень?

ЧИ МОЖЕ ДЕМОКРАТІЯ ПОЄДНУВАТИСЯ З ПОПУЛІЗМОМ?

Результати референдуму щодо Брекзиту у Великобританії та останні вибори американського президента фундаментально «струсонули» світ, тож, як наслідок, світовим ЗМІ було важко підібрати слова до того, що трапилось. Після перемоги Трампа німецьке видання Der Spiegel на обкладинці надрукувало малюнок Трампа, який, наче комета, летів до Землі. Напис під малюнком: «Das Ende Der Welt — wie wir sie kennen», — перекладається як «Кінець того світу, що ми знаємо». Малюнок був дуже влучний, оскільки ймовірність виграшу Трампа за декілька місяців до виборів прирівнювалася до шансу комети влучити в Землю. Але, незважаючи на ймовірність цього, справжнім значенням малюнка на обкладинці є те, що наслідки президентства Трампа означали би кінець «того світу, який ми знаємо». Це можна тлумачити по-різному, особливо в контексті дебатів про ядерну загрозу, але тут ми обмежимося такою особливістю західного світу, як демократія. Конкретніше, розглянемо детальніше явище, яке може пояснити як Брекзит, так і перемогу Трампа, — а саме популізм, і чи має феномен популізму щось спільне із сучасною демократією.

«ПОПУЛІСТ ОБІЦЯЄ НАСАМПЕРЕД НЕ КОМПЕТЕНТНІСТЬ, А ЗБЛИЖЕННЯ, ВІДТВОРЕННЯ ЗАГУБЛЕНОГО ЗВ’ЯЗКУ МІЖ ВЛАДОЮ І НАРОДОМ»

У популізму є передусім один ворог — правлячі кола, або правляча еліта. Мікаель Янг 1958 року у своїй книжці «Народження Меритократії» писав, що ми рухаємося до «меритократії», тобто суспільства, в якому самодостатні меритократи заявляють, що мають владу, тому що вони її заробили, вони працювали для неї важче, ніж інші, або вони мають інтелектуальні здібності, яких не вистачає іншим. На думку Янга, це призводить до того, що «невдахи» повстануть у злобі проти меритократів. Так створюється основа для популізму, а також появи лідерів, які, перш за все, будують свою кампанію на своїй вірності до національних, етнічних, релігійних або соціальних груп. Популіст обіцяє насамперед не компетентність, а зближення, відтворення загубленого зв’язку між владою і народом.

У популізму є праве та ліве крило. Обидві ці групи борються з правлячою елітою і прагнуть мати лідера, який зламає чинну систему. Різниця між ними полягає в тому, що правий популізм не тільки бореться з чинною системою, а й також оголошує певні групи населення «цапами відбувайлами» за негативні тенденції на ринку праці, економіці й у загальному добробуті. Ці групи «винних» зазвичай встановлюють на етнічній, релігійній чи національній основі, наприклад євреї, мусульмани або іммігранти із певних країн.

«УСІ ФАШИСТСЬКІ РУХИ В ІСТОРІЇ БУЛИ ПОПУЛІСТСЬКИМИ І БОРОЛИСЯ ПРОТИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ»

Популізм є націоналістичним. Він спрямований проти інтернаціоналізації, вільної торгівлі та іммігрантів, які «забирають робочі місця». Усі фашистські рухи в історії були популістськими і боролися проти глобалізації, міжнародної вільної торгівлі, іммігрантів або меншин. Освальд Мослі, який утворив Британський союз фашистів у 1930-х роках, казав, що робітники у Великобританії були позбавлені можливості придбати те, що вони самі виробляли. Він відкидав ідею Торі про міжнародну вільну торгівлю та ідею лейбористів про «міжнародну солідарність».

Оскільки мета популізму полягає в тому, щоб «знову» зміцнити зв’язок та лояльність між представниками влади і народом, а за демократії правителі отримують мандат довіри від населення безпосередньо або через обраних представників, то між цими двома поняттями, здається, є «сімейні схожості», вони майже потребують одна одну. Ми (автори) стверджуємо, що це не так, що популізм і демократія несумісні одне з одним. Наші аргументи базуються на трьох фундаментальних елементах демократії, які навіть застосовувалися під час референдуму щодо Брекзиту і на президентських виборах у США: розподіл влади, раціональність і розвиток цивілізованості.

Коли група англійських сепаратистів заснувала Плімутську колонію в Новій Англії 1620 року, вони створили демократичну двопартійну систему управління колонією, яка ґрунтувалася на виборі «вільними чоловіками» загального суду, що функціонував як законодавча, так і судова установа. Суд, у свою чергу, обирав губернатора, який разом із сімкою помічників функціонував як виконавчий орган. Засновані в 1620 — 1630-х роках Нові колонії, зокрема Массачусетс-Бей, Род-Айленд, Коннектикут, Нью-Джерсі та Пенсільванія, мали також певну форму системи розподілу влади, у більшості цих колоній свобода релігії була також невід’ємною частиною системи правління.

«МОНТЕСК’Є ОСОБЛИВО НАГОЛОШУВАВ НА БРИТАНСЬКІЙ МОДЕЛІ З РОЗПОДІЛОМ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ МОНАРХОМ, ПАРЛАМЕНТОМ І СУДАМИ»

Французький просвітницький філософ Шарль Луї де Монтеск’є прагнув знайти таку форму правління, яка запобігала б розвитку деспотії та диктатури. Монтеск’є особливо наголошував на британській моделі з розподілом повноважень між монархом, парламентом і судами. Монтеск’є, підкреслював необхідність наукового обґрунтування, чому такий розподіл влади є необхідним і чому необхідна така форма правління, яка перешкоджає зосередженню влади в руках однієї людини, як, наприклад, монархії на прикладі Великобританії. Ось чому Монтеск’є пропонує розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову. Основою в розподілі влади, як стверджує Монтеск’є, є існування системи «контролю та рівноваг» у владі. Якщо людина зловживає владою, то має за це відповідати і, в принципі, її можуть усунути. Для цього мають існувати спеціальні установи, подібні до національної контрольно-ревізійної комісії або парламентського комітету, і процедури на кшталт імпічменту. Також повинен існувати основний закон, який гарантує, що форма державного управління, як і фундамент для неї, є незмінними в довгостроковій перспективі. Конституція Сполучених Штатів побудована на поділі влади на три гілки, більшість же західних демократій використовують різні варіанти розподілу влади, що також закріплено в їхньому основному законі. Винятком є Великобританія, яка не має такого основного закону.

У міжнародному порівнянні конституція США має особливий статус, як це видно з присяги новообраного президента, в якій президент присягає на вірність не країні, а Конституції: «...Урочисто присягаю, що буду... на повну міру своїх сил підтримувати, охороняти і захищати Конституцію Сполучених Штатів». З моменту набрання чинності Конституції 1789 року було ухвалено і ратифіковано 27 поправок. Для того щоб поправка стала правочинною частиною конституції, її мають ратифікувати три чверті штатів країни, тобто 38 із 50 штатів. Особливо важливою є перша поправка 1791 року, яка встановлює такі загальні права людини, як свобода віросповідання, свобода висловлювання поглядів, свобода преси, право на збори і право вимагати відшкодування.

Читайте продовження у наступних числах «Дня»

Переклад Миколи ЩЕРБАКА, старшого лектора Школи наукових досліджень і технологій Університету Єребо (Швеція), спеціально для «Дня»

Сем ХЕГГЛУНД, Ларс-Олоф ПЕТТЕРССОН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments