Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Країна-корпорація, або Де закінчується «інша Росія»?

Філософ Максим Горюнов — про те, чому режим завжди відроджується в тому ж вигляді, до чого можуть призвести протести й коли росіяни навчаться бути нацією
13 серпня, 2019 - 10:48
ФОТО РЕЙТЕР

Останніми роками в Росії спостерігається зростання протестних настроїв. Деякі експерти говорять про ослаблення або навіть смерть «кримського консенсусу», що раніше згуртував позиції суспільства й еліт. Зокрема, у червні в Москві відбулися акції на підтримку Івана Голунова —  кореспондента інтернет-видання Meduza, якого звинуватили у спробі збуту наркотиків. Через п’ять днів після арешту сталося, здавалося б, неможливе — МВС Росії зняло звинувачення, й журналіста звільнили. Але «відлига» була недовгою. Коли наприкінці липня — початку серпня у столиці РФ відбулися мітинги на підтримку незареєстрованих кандидатів на виборах до Мосміськдуми, поліція й Росгвардія провели безпрецедентні масові затримання, проти низки учасників порушили кримінальні справи. Незважаючи на репресії, лідери опозиційного руху планують нові акції.

Про роль антивоєнного порядку денного в діяльності опозиційних активістів, історичні передумови сучасної політичної ситуації й перспективи «перезаснування» Росії у розмові з «Днем» розмірковує філософ Максим Горюнов, який вважає за необхідне вивчати соціальні процеси не лише в книжках, а й у їхньому вуличному прояві, зокрема під час протестних акцій.

«ХТО ЗНАВ, ЩО ШАРЖ І ТРОЛІНГ СТАНУТЬ ОФІЦІЙНОЮ ПОЗИЦІЄЮ КРАЇНИ»

— Максиме, зізнаюся, з української перспективи логіка протестів у Росії не завжди зрозуміла. Зокрема, бентежить той факт, що з моменту початку відкритої агресії проти України антивоєнний порядок денний так і не став одним з ключових для опозиційно налаштованої частини російського суспільства.

— У Москві антивоєнні гасла часто лунають на мітингах. Пам’ятаю, на акціях після вбивства Бориса Нємцова учасники тримали розтяжку «Ні війні в Україні», співали український гімн. Із страшним російським акцентом, але співали. Не можна сказати, що це гасло підтримує вся країна. Треба розуміти, що всередині Росії існує одразу дві Росії. Вони не схожі одна на одну. Перша Росія — це «вікно до Європи», результат реформ Петра Великого. Перша Росія вивчає мови, цінує хорошу гуманітарну освіту, читає книжки й газети, відвідує театри, відчуває огиду до нинішньої пропаганди, співчуває ідеалам демократії. Якщо не розуміє до кінця, то принаймні намагається зрозуміти, що відбувається в Україні. Наскільки велика ця перша Росія? Ролики Навального, програми каналу «Дождь», ефіри «Эха» стабільно дивляться три-чотири мільйони осіб. Це і є вся перша Росія. Приблизно 2% громадян РФ. Далі починається друга Росія, про яку, як мені здається, ви й без мене добре знаєте. Друга Росія — це Московія, Росія до Петра Великого. Письменник Захар Прилєпін і філософ Олександр Дугін говорять від її імені.

— Але схоже, що навіть для цієї меншої частини Росії війна не увійшла до переліку головних проблем.

— Не погоджуся. До переліку головних проблем Україна увійшла. Просто перелік уже дуже довгий. Ви зрозумійте, що 2014 року Росія повернулася до свого авторитарного імперського минулого, й це проблема номер один. Ніхто цього не чекав. Ви здивуєтеся, але було переконання, що Єльцин і Гайдар перемогли й що Росія назавжди залишиться демократичною. Я й сам так думав. Будучи аспірантом, наприклад, регулярно і із задоволенням читав ультраправу газету «Завтра». Я не відчував у ній небезпеки. Навпаки. Марева про шалену потужність російського міжгалактичного флоту та про таємну магію костромських святих читалися як шарж, як тролінг. Хто знав, що шарж і тролінг стануть офіційною позицією країни? Коли 2014-го раптом стало зрозуміло, що російський авторитаризм живіший за всіх живих, це був шок. Багато хто так і не вірить, що Брежнєв повернувся і що 2019 року їм треба жити за правилами 1979 року. Або 1879-го. Уявіть, ви думали, що моторошні історії вашого діда про те, як він робив кар’єру в радянській системі — це анекдот, і раптом бац — і ви самі герой цього анекдоту. Як вам така проблема? Захоплює, правда?

І на цьому перелік не закінчується, це лише початок. Так, з боку може здаватися, що в Москві про Україну забули, що погодилися з позицією Кремля. Але це не так. Просто майте на увазі, що в Москві «все горить», «этот поезд в огне и нам не на что больше жать» і «засурмив п’ятий Ангол, і я бачив зорю, що спала із неба додолу, і їй даний був ключ від криниці безодньої».

«АТМОСФЕРА В МОСКВІ — ЯК БІЛЯ ВХОДУ ДО КАЗИНО»

— Чому, на ваш погляд, в одних ситуаціях, як у випадку з Голуновим, влада відступає, а в інших   — ні? Чи є в подібних виступів певна перспектива?

— Здається, ніхто не знає відповіді на це питання. Добре, що Голунова звільнили. Але чому вони так вчинили? Адже могли посадити й Голунова, й тих, хто вийшов на його захист. Росія й так під санкціями, навряд чи нові посадки щось кардинально змінили б.

Можливо, влада вирішила, що якщо Голунова відпустити, це знизить ймовірність вибуху? Авторитарна влада, як пишуть, живе в постійному страху й боїться вибуху народного гніву. Інколи їй здається, що вибуху не буде, якщо всіх злякати. Інколи — якщо осипати милостями. Чому тут і зараз їй так здається, ніхто не знає.  Це завжди містика, вагання тонких ефірних матерій. Вони не радяться з громадянами. Лише між собою.

Ми не знаємо, як приймаються рішення. Може, Путін з яким-небудь лісовим старцем поговорив напередодні, і той йому сказав, що журналіста відпускати треба? Радитися з народними містиками — це така давня й важлива царська традиція, між іншим. Історик Олександр Панченко у своїй книжці «Христовщина и скопчество: Фольклор и традиционная культура русских мистических сект» пише, що імператор Олександр I перед Аустерліцем відвідав відомого скопця Кондратія Селіванова та його стареньку богородицю, і той напророкував йому поразку від Наполеона. А імператор Олександр заледве конституцію не створив, освіченою був людиною, русоїст, вихований якобінцем. Проте пішов у гості до скопця. Чому? Так заведено. До Селіванова весь бомонд ходив за передбаченням майбутнього.

Повертаючись до нашого часу: як ви думаєте, чи можна передбачити рішення, які народжуються, зокрема, й під час спілкування з містиками? Через те, що ніхто нічого не знає й сказати не може, в Москві атмосфера, ніби біля входу до казино. Знаєте? Біля входу до казино зазвичай багато божевільних, упевнених в тому, що вони вигадали систему, яка вгадує, куди потрапить кулька в рулетці. Цікава картина, рекомендую поспостерігати.

«КОЛИ В 2013—2014 РОКАХ В УКРАЇНІ ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ, МЕНІ ДОВЕЛОСЯ ПОСПІХОМ ДОЧИТУВАТИ ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ КНИЖОК»

— Існування умовно опозиційних ЗМІ в Росії теж можна пояснити бажанням зберегти цей баланс і надати суспільству певну можливість випустити пару, чи вони виконують для режиму ще якусь функцію?

— Є згадані три мільйони громадян. З ними вже нічого не зробиш. Кисельов і Соловйов ніколи їх не переконають. Сталін у такій ситуації, ймовірно, знайшов би спосіб, як «прибрати» ці три мільйони. На щастя, у наш час у клубі авторитарних лідерів не заведено «прибирати». У моді травоїдні методи. У них є свої медіа, той же «Дождь». Ці медіа говорять про те, що воювати з Україною і Грузією        — погано, що санкції — погано, що давити вищу гуманітарну освіту — погано, що цей новий/старий порядок — погано. Але йдеться про гетто зі скляними стінами й скляною стелею, треба це розуміти. Окрім цього, аби зайвий раз не підставлятися, журналісти самі себе цензурують. Існує рамка дозволеного, яка майже ніколи не артикулюється, але про яку всі знають.

Ще є чудовий приклад — Ірану. Москвичі часто посилаються на іранський досвід. В Ірані є півтора мільйони європеїзованих громадян. Хоч скільки їх вчи, ісламську революцію вони не полюблять. Вони користуються Telegram, через VPN читають своє іранське «Эхо Тегерана». Влада Ірану намагалася тиснути, але увага до незалежних ЗМІ не згаснула. У Росії, судячи з усього, влада, як і в Ірані, змирилася з існуванням незалежних і напівнезалежних ЗМІ для гетто. Принаймні, поки що.

— Ці три мільйони, про які ви так добре відгукуєтеся, доволі часто підтримують імперську риторику. Інколи ми взагалі їх не відрізняємо від вашої «другої Росії»...

— Згоден, що схожі, але з обмовкою: колишня імперія і колишня колонія — два різні набори книжок, паралельний погляд на світ, паралельні кола читання, інший інтелектуальний клімат.  Я закінчив МГУ, не найгірший університет, але коли в 2013—2014 роках в Україні все починалося, мені довелося поспіхом дочитувати велику кількість книжок. Системи освіти інакше заточені, розумієте? Українці вивчали історію за підручником Ореста Субтельного, росіяни — за однією з версій царського гімназійного підручника. У Субтельного боротьба за національне визволення — це добре, а захоплення чужих територій — погано. У росіян в підручниках усе навпаки: захоплення територій — це норма, це добре, а місцеві національні визволителі — дикуни, бандити й мерзотники. Звідси це нерозуміння. Київський інтелектуал добре відчуває Едварда Саїда (американський літературний критик і теоретик культури, основоположник постколоніальних студій. — Ред.). У Росії Саїда не читають, зате поважають, наприклад, Домініка Лівена (британський історик, фахівець з історії Росії і порівняльної історії імперій. — Ред.), який загалом відстоює апологію імперії. З тих, хто був би здатен переступити цей кордон нерозуміння, окрім лібералів, нікого й немає. Тобто моя відповідь: так, вони не дуже добре розуміють, але врахуйте, що решта набагато гірші.

«ЗА ПРОПАГАНДОЮ НА ФЕДЕРАЛЬНИХ КАНАЛАХ СТОЯТЬ ДЕСЯТИЛІТТЯ, ЯКЩО НЕ СТОЛІТТЯ БЕЗПЕРЕРВНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ»

— Ще 2014 року після початку війни й подальших санкцій деякі оглядачі передрікали швидку дезінтеграцію Росії. Як аргументи на користь подібних прогнозів також наводять неефективність системи державного управління, корупцію, відсутність зворотного зв’язку між владою й суспільством. Проте режим у Росії демонструє стійкість і здатність гнучко реагувати на несприятливі зовнішні чинники. На ваш погляд, що надає йому цих властивостей?

— Сталін якось писав у газеті «Правда»: чи є у росіян у їхніх центральних губерніях родючий ґрунт, щоб годувати велику армію? Ні. Копалини? Ні. Клімат огидний, географічне положення невигідне. Але у росіян є корпорація служивих людей, потужна й розвинена, що сягає корінням часів перших московських князів. Саме вона й забезпечить росіянам доступ до родючого ґрунту й корисних копалини, пише Сталін. Корпорація, держава — це те, завдяки чому росіяни виживають на цій планеті. Росією керує корпорація, яка безперервно й успішно розвивалася впродовж останніх 400—500 років. Дуже живуча.  1917 року, коли вона начебто розпалася, знадобилося всього сім-вісім років, аби зібрати її знову.

Основу російської економіки становить експорт сировини. Німеччина може бути невдоволена тим, що Росія окупувала Крим, але вона залежить від дешевого російського газу й замінити його нічим. Є ще нафта, метали й безліч інших позицій, які або потрібні зараз, або можуть знадобитися в майбутньому. Поєднання цих двох чинників — розвиненої корпорації та глобального попиту на сировину, й забезпечує стійкість.

Наочним прикладом для розуміння суті російської державності може бути кар’єра Дмитра Кисельова. Після закінчення Ленінградського державного університету він приїхав до Москви й працював у норвезькій і польській редакціях Центрального радіомовлення на зарубіжні країни Держтелерадіо СРСР, у будинку на Зубовському бульварі. У ті часи, в 1981-83 роках Войцех Ярузельський ввів військовий стан в Польщі, а московська пропаганда переконувала робітників у Гдині, Гданську й Сопоті, щоб вони не довіряли «Солідарності». Через тридцять років він замінив у тексті поляків на українців. Після анексії Криму Кисельов очолив агентство «Россия сегодня» і знову повернувся в той самий будинок, у ті ж коридори, в яких починав свою пропагандистську діяльність.

Серед вчителів Кисельова, ймовірно, були фахівці, які застали ще кризу в радянсько-югославських відносинах. З 1947 до 1953 року у СРСР діяла жорстка антиюгославська пропаганда, а через кілька років — антиугорська, античеська. У Російській імперії теж була пропаганда. Якщо ви поцікавитеся, що писав у XIX столітті про українців і поляків редактор газети «Московские ведомости» Михайло Катков, то не побачите особливої стилістичної і змістовної різниці. За пропагандою, що лунає на федеральних каналах, стоять десятиліття, якщо не століття безперервної еволюції. Царська пропаганда пишно розцвітає за Олександра ІІІ, потім їй на заміну приходить комуністична пропаганда. За Сталіна виникає симбіоз комуністичної й царської пропаганди — своєрідний новий імперіалізм. З утворенням Російської Федерації пропаганда набуває нових рис.

Так, були дев’яності з демократичними виборами Єльцина (мабуть, єдиними в історії країни) — своєрідний момент свободи, коли Росія не була схожа на саму себе. Але потім все повернулося на круги своя. Хоч у який бік подивись, чи це пропаганда, армія або література — кожна з позицій має своє глибоке коріння й сильну історичну інерцію. Упродовж століть тут виріс потужний культурний пласт, впоратися з яким буде непросто.

«БУТИ ПРОТИ» — ОЗНАКА ХОРОШОГО ТОНУ В УСПІШНИХ І БАГАТИХ»

— Але слід визнати, що в Росії існує також альтернативна культурна традиція. Маю на увазі потужний пласт з літературних, музичних, кінематографічних творів антитоталітарної й гуманістичної спрямованості. Чому, на ваш погляд, вона не стала для російського суспільства «протиотрутою»?

— Знову не можу погодитися. Вона стала протиотрутою, але не для всіх. Росія — це не моноліт, я ж сказав. Є така дослідниця Елізабет Шимпфесль. Торік в Оксфорді вийшла її книжка «Багаті росіяни: від олігархів до буржуазії». Вісім років вона спілкувалася з багатими росіянами й у результаті з’явилася ця книжка. Її співрозмовники, пояснюючи свій успіх, досить часто згадують, що їхні батьки були інтелігентами. Для них це ознака «хорошого походження» — мовляв, мій батько був не якимсь там державним відморозком, а читав самвидавські книжки, слухав західні радіостанції, «все розумів», до останнього тягнув зі вступом до партії й узагалі «був проти». Бути проти, не слухати пропаганду — це ознака хорошого тону в успішних росіян. Елізабет Шимпфесль десь згадувала, що спілкувалася з людьми, які входять до 0,0001% найбагатших росіян. Тобто люди з розумом, з претензією, критично ставляться до того, що говорить Кремль. Чим це не спадок гуманістів?

Знову ж таки, проблема в тому, що спадщина гуманістів і просвітителів не виходить за рамки першої Росії. Є й друга Росія, для якої цей досвід не має значення. Коли Прилєпін пише, що молодий Солженіцин був зрадником, Шаламов оббрехав Росію, а дисиденти відповідальні за те, що Росія — не така велика й потужна, як могла б бути, він говорить від імені Московії.

— Згадана гуманістична традиція — це значною мірою досвід боротьби з державою, але не досвід створення альтернативи їй. У контексті гіпотетичного «перезаснування» Росії як демократичної країни, чи можна сказати, що цей історичний детермінізм грає визначальну роль? До речі, в одному з недавніх виступів ви відзначили, що й Новгородську республіку розглядати як прецедент «демократичної Росії» не варто.

— Новгород і Псков не є прецедентами, бо вони програли Москві. Нинішній росіянин є спадкоємцем московита, а не новгородця або псковича. У новгородців не залишилося спадкоємців, вони розчинилися в московитах або загинули.

Як облаштувати Росію? Не знаю, якщо чесно. Адже Росія цілком успішна. Є гроші, є вплив, є армія, є ядерна зброя. Усередині країни є невдоволення, але є й величезний досвід, як з ним працювати. Росія не дуже справедливо влаштована, але слід розуміти, що поміщицьке господарство, яке з точки зору якого-небудь Канта є абсолютно аморальним, в економічному плані було успішним, стабільним і могло існувати століттями.

«РОСІЯНИ — ТАКА Ж «ЗАПІЗНІЛА НАЦІЯ», ЯК І УКРАЇНЦІ»

— Окрім історичного можна сказати й про географічний детермінізм. Можливо режим, подібний путінському, — це взагалі єдиний спосіб утримувати такі величезні території?

— А в чому складність? Ви, будь ласка, не плутайте російську мерзлоту з українськими чорноземами. Так, простори величезні, але вони не заселені й навряд чи коли-небудь будуть. На значній частині територій Росії життя немає. Площа республіки Якутія дорівнює площі Європейського Союзу, але проживає на ній мільйон осіб. Є декілька міст, решта — пустеля. Як ви думаєте, важко утримувати території, на яких майже ніхто не живе? А ті, хто живуть, буквально моляться на труби центрального опалення. Якутія не одна така, ви ж розумієте. У цьому сенсі Росія не така вже й велика. Якщо відкинути мерзлоту і незаселені хвойні джунглі, залишиться країна розміром, припустимо, з Японію. «Величезна територія» — це густонаселений Китай, яким, насправді, незрозуміло як вдається управляти.

— Знаю, що у минулому ви були близькі до російських націоналістів. У зв’язку з цим цікава ваша думка, чи можливий узагалі й у якій формі неімперський націоналізм у Росії?

— Нещодавно в Києві вийшла книжка австрійського історика Андреаса Каппелера «Нерівні брати. Українці та росіяни від Середньовіччя до сучасності». Каппелер став відомим як перший історик, який почав розглядати Росію як багатонаціональну країну. До нього на громадян Радянського Союзу дивилися, як ми зараз на китайців. У Китаї кілька сотень національностей зі своєю окремою історією, і не всі з них розуміють мову, на якій говорять в Пекіні, але ми цього не бачимо, для нас всі вони китайці. Каппелер один з перших сказав, що в СРСР живуть не лише росіяни. У згаданій книжці він пише, що росіяни — це така ж «запізніла нація», як і українці. Українці пізно отримали свою державність. Зараз українці прискорено вчаться бути нацією: обирати президентів, обирати депутатів, читати газети. З точки зору Каппелера, росіяни ще менше, ніж українці, вміють бути нацією. Корпорація, про яку ми говорили раніше, не пускає їх до правління.

Як я зараз розумію, все, про що говорили російські націоналісти до Криму, було дуже незрілим. Це націоналізм людей, які не знають, що таке керувати своєю країною. Нормальний національний порядок денний тотожний громадянському. Натомість корпорація нав’язує інший інфантильний, «кисло-солодкий» порядок денний, пропонуючи відхопити ще шматок землі у сусідів. До речі, тут слід віддати належне Навальному. У своїх роликах він часто пояснює росіянам, навіщо потрібен парламент, як він влаштований, чим займаються депутати тощо. Як правило, ці ролики набирають менше переглядів.

Коли в Росії з’явиться нормальна національна держава? Думаю, після України. Коли українці голосуватимуть на виборах, як естонці або данці, росіяни почнуть освоювати демократичні інститути. Принаймні, Каппелер пише приблизно про це.

ДОВІДКА  «Дня»

Максим ГОРЮНОВ — філософ, публіцист, блогер. Випускник Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. Викладав у Вищій школі економіки. Друкувався в російській версії журналу Forbes. Колумніст білоруського «Єврорадіо».

Продовження інтерв’ю

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments