Абетка непорозуміння
Лютневі акції молодіжного мистецтва поблизу метро «Арсенальна» викликали неоднозначну реакцію різних верств населення — від обурення до схвалення. Чи повинно мистецтво так активно втручатися у життя? Чи йому досить теплих і вкритих пилом місць у музейних залах?
Розпочиналася акція демонстрації авангардного сучасного мистецтва спочатку досить пристойно. Виступали відомі й визнані діячі культури міжнародного рівня. З мікрофоном виголосила невелику промову член представництва Європейської комісії в Україні, організатор акції від Міжнародної арт-фундації «Ейдос» Катрін Зінгер. Куратор групи «Р.Е.П.» Микита Кадан звернувся до численних глядачів із запрошенням прийняти інтерактивну співучасть у запропонованих художниками акціях. Та, напевно, енергія, що містилася у самих творах, перебільшила середньо-теплу атмосферу. Отож і пролунав несподіваний вибух пристрастей, і згодом міська влада Києва заборонила подальшу демонстрацію, відключила електрику, забрала контейнер пересувної експозиції. Що ж у ньому було? Там на декількох моніторах демонструвалася відеодокументація різних молодіжних груп, діяльність яких пов’язана з публічним міським середовищем. На виставці «Спільний простір» були представлені художники, які своїм завданням ставили естетичне вторгнення у громадський простір, зокрема, у вигляді публічних акцій та графіті. Роботи «інтервенційного» спрямування представлені як фото- та відеодокументація, які мають характер своєрідного «живого» архіву, в якому представлений зріз сьогодення на перетині соціальних та художніх процесів.
Цей розділ складали документації акцій груп «SOSка» (Харків), Олександри Галкіної (Москва), «Профсоюза Уличного Искусства» (Москва), Вікторії Ломаско (Москва), «Р.Е.П.» (Київ), графіті групи «Psia Krew» (Київ).
До другої частини «Спільного простору» входили «утопічні» проекти для публічного середовища, які не можуть бути втілені за наявних соціальних обставин. Це також проекти «паперової архітектури» — ідеї нової монументальної пропаганди, реалізація яких стала б симптомом докорінних суспільних змін: плакати херсонського художника- аутсайдера Володимира Глущенка, звернені до Бога, і модель мікрорайону для перенаселеного міста від групи архітекторів «Alt Room». Робота архітектора Павла Величка — проект нового супермаркету, в якому повсякчас демонструє себе зворотній бік споживання. Автор пропонує стежити на плакаті за певними фантастичними інструкціями, виконуючи які, глядач (він же й споживач товарів) безповоротно потрапляє у нову пастку споживання, отримуючи винагороду, як миша у мишоловці.
Проект групи «Р.Е.П.», який має назву «Патріотизм», розмістили на взятих в оренду рекламних площах Київського метрополітену на верхніх ескалаторах станції метро «Арсенальна», набуваючи якості легітимного вторгнення на територію комерційної репрезентації. Художники групи, серед яких М. Кадан, В. Кузнєцов, К. Гнилицька Л. Наконечна, Ж. Кадирова та Л. Хоменко, тривалий час розробляли свій власний словник ієрогліфів сучасного суспільства. «Патріотизм» базується на «есперантистських» ідеях універсальної комунікації, досвіді радянської монументальної пропаганди та символіці логотипів як невід’ємній частині капіталістичного суспільства. «Патріотизм» відтворює риторику влади з її претензією на тотальність опису світу, водночас роблячи цю риторику абсолютно прозорою. Складовою частиною проекту є словник, що містить графічні знаки — аналоги різних слів та понять. Ці знаки використовуються для створення візуальних текстів оповідей, окремих тверджень чи гасел». Свої тексти група вже встигла продемонструвати у різних галереях світу: в Італії, Англії, Естонії, Польщі, Угорщині. Випробування у вітчизняному суспільному просторі відбулися нещодавно.
Треба сказати, що існує суттєва різниця між демонстрацією у галерейному та міському просторі. Стомлені після роботи глядачі, напевно, і не звертали уваги, проїжджаючи повз рекламні щити, заповнені нудними чорно-білими логотипами на місцях зазвичай різнобарвних «справжніх» бадьорих реклам. Далеко не всі мають бажання філософського осмислення й рефлексії того, що відбувається. Але саме до них художники говорять про своє розуміння громадянського, колективного, спільного. Жест втручання відтворюється ними знову та знову, набуваючи кожного разу більш несподіваної форми. Найактуальнішим ресурсом мистецтва стають самозречення під час зустрічі художника віч-на- віч з дійсністю та сміливість марення в «утопічних» проектах.
Непорозуміння вийшло досить значним, адже виставку «Спільний простір» було заборонено. Офіційна версія мерії — «через недостатню кількість зібраних дозволів», після численних скарг громадян на «роботи, що ображають релігійні почуття, та роботи порнографічного характеру». Всі ці роботи нібито й містилися у горезвісному контейнері, які вивезли подалі. Напевно, якби громадяни більше цікавилися сучасним мистецтвом та його правилами гри, цього б не трапилося. Арт-підготовка в даному разі була б вкрай необхідною. Адже ні в кого не викликає обурення оголене тіло на картинах Рубенса або Модільяні, тому що світ визнав їх як визначні твори мистецтва. Проте слід згадати, що свого часу вони теж виборювали своє право на такий показ перед тогочасними умовностями суспільства. Щодо «порнографії» у контейнері, то за таку непідготовлений глядач міг помилково прийняти акробатичне інсценування статевого акту у відео московської групи, де двоє оголених борсалися на даху автомобілю, що рушив на автозаправку. Зіткнення буденного і надзвичайного у цій акції виявилося незрозумілим для пересічного глядача, а зрештою інцидент із конфліктного перетворився на смішний, ніби розіграш з накладним гумовим тілом.
Художники ж не здалися і вирішили продовжити інтерактивний діалог, вибравши з того ж відео інший, більш зрозумілий усім сюжет, пов’язаний не з сексом, а з їжею. Через день після закриття міською владою експозиції «Спільного простору» у київському метро була наживо відтворена одна з акцій, відеодокументація яких була показана на забороненій виставці. Художники з московської групи «Війна» вирішили, що мають будь- якою ціною представити своє мистецтво у Києві. Була повторена акція «Бенкет», що вперше відбулася минулого року в Москві. Акція являла собою прилюдні поминки «класика концептуалізму» Дмитра Олександровича Прігова. Тоді художники й активісти за накритим столом їздили кільцевою лінією Московського метрополітену.
У Києві акцію було здійснено на всіх трьох гілках метро. Три групи художників-акціоністів накрили скатертинами звичайні столи у тісних вагонах метро і частували усіх, хто входив. До художників часто приєднувалися пасажири зі своїми короткими історіями, наскільки дозволяв проміжок маршруту. Як бачимо, художникам важко буває знайти спільну мову з суспільством, проте іноді це вдається, і тому сповнює наше життя хоч якимось оптимізмом.
