Баба Шура

Літні люди — одна з найбільш незахищених категорій у зоні проведення АТО. Часто вони не можуть нікуди виїхати з домівок, бо бояться втратити те, що створювали ціле життя. Бояться втратити рідні стіни, хай і продірявлені осколками, але свої, з яких ніхто не вижене. Інтенсивність обстрілів із настанням хлібного перемир’я дещо зменшилась, але тиша не настала. Терористи, як і раніше, б’ють із гранатометів та мінометів, застосовують і артилерію. І старенькі та й ті, кому нікуди тікати від війни, перечікують черговий обстріл у підвалах чи приміщеннях без вікон. І моляться, щоб снаряд пролетів повз...

Околиці Авдіївки побиті війною. Ось п’ятиповерхівка, яка постраждала під час сильних обстрілів у січні-лютому. Частину вікон та балконів засклили коштом міського бюджету і благодійників, частину — за власні гроші. Проте в половині вікон замість шибок — фанера.

І грядки, які потопають у зелені та квітах, контрастують із цією пошарпаною убогою «панелькою» з вибитими вікнами й загальною атмосферою руїни.

На грядці порається жінка в новому червоному халаті і з винним кольором волосся. Це — баба Шура. Їй 91.

— А що робити? Сидіти вдома? Чекати смерті? Її немає. То й лажу потихеньку.

Баба Шура була сиротою, вона розповідає, як спала в корівниках, як 1941-го, коли в Україну прийшла війна, ішла пішки до родичів на Полтавщину. Потім потрапила в німецький концтабір, де пробула чотири роки. Спогади жінки фрагментарні, вона не пам’ятає деталей, таких, як назви міст чи імена. Через те, що неписьменна, все життя працювала на важких роботах — вантажницею.

Баба Шура каже, якщо зараз іде війна, значить, вона потрібна. Тільки бідкається, що через неї не може отримати належну медичну допомогу.

— У мене по тілу тече вода, я так мучуся. По кілька разів за ніч міняю простирадла та одяг, — жінка ледь-ледь дістає рукою до гардини на вікні своєї квартири на першому поверсі, через силу відсуває фіранку. Під стелею протягнуто кілька мотузок, на них висять покривала й халати, так, ніби в цій оселі нині було велике прання. — Лікарів тут нема, а де їх шукати? То що ж сидіти вдома? А на городі веселіше.

Жінка хвалиться ліліями та розкішною трояндою. Пишний, викоханий, кущ в’ється перед її вікном, усіяний великими пурпуровими квітами. Хоч баба Шура вже й не згадає, що ще тут посадила. Але радісно каже, що з протилежного боку будинку на грядці — персикове дерево, яке скоро вродить соковитими і запашними плодами.

Запитую: — Стріляють тут у вас?

— Кожен день, — тремким старечим голосом каже жінка. — Добивають нас. Газу немає. Виручає «електричка» (електроплита. — Авт.). Я закип’ячу чайник, наливаю в каструлю, а потім варю. Куди сказати, щоби до них дійшло? До них же не дійде. Б’ють щодня. Сидимо — ось уже стріляють, пуляють. В Авдіївці уже все порозбивали. У нас усі вікна були розбиті, повставляли. Ми і тікали вже. Я їздила до дочки в Росію, аж у Тинду, туди тиждень поїздом їхати. Пробула там п’ять місяців, а додому тягне. Привезла вона мене, а тут ще гірше бомблять...

Баба Шура тікала в Покровськ, але за місяць знову повернулася звідти.

— Страшно, коли стріляють, — ледь не плаче вона. — Ми, як сидимо на лавці і починають стріляти, у під’їзди тікаємо, у підвали, хто куди. У нас на четвертому поверсі прямо влучили у квартиру, все розбило, всі речі.

В Авдіївці кілька тижнів перебої з водопостачанням. Вода надходить до міста із Донецької фільтрувальної станції. Бойовики самопроголошеної «ДНР» під час обстрілу пошкодили її. Ремонтників вони ж не допускають до роботи.

У місті є запаси води, її привозять волонтери, місцеві теж запасаються.

— Коли тече з крана, понабираємо бідони. У мене три бідони, каструлі, тазики. І на квіти набираю. Бо ж вони пропадають без води, а мені шкода. Не поливатимеш — нічого не виросте, — каже баба Шура.

Коли я кажу, що троянда дуже гарна, жінка тепло усміхається. Спираючись правою рукою на паличку, лівою вона з пластикової пляшки поливає грядку. І буйне цвітіння квітів на городі — ніби протест проти постійних обстрілів та війни, від якої тут уже всі втомилися. Баба Шура сподівається: робота біля землі допоможе їй дожити до перемоги. Перемоги у другій за її життя війні.