«Бандура всіх людей робить добрішими»

У статті Петра Кралюка «Дорогами Східної Німеччини» («День», №157—158) є такі рядки: «Проте не думайте, що лише росіяни «окупували» Дрезден. Є тут і нашого українського брата. Неймовірно, але в центрі міста під величезним панно, де зображені саксонські курфюрсти, я побачив... українського козака з бандурою і у відповідному вбранні. Навіть нашивку мав із написом «Українське козацтво». І заробляв цей кобзар-козак собі на хліб насущний, співаючи українських пісень». А поруч — фото цього козака. Це — Остап Кіндрачук, інтерв’ю з яким і пропоную увазі читачів газети. (Кіндрачук небуденна особистість. Про це свідчить хоча б той факт, що Олесь Гончар свого часу гостював у нього вдома у Ялті і деякими життєвими деталями наділив двох героїв у своєму романі «Берег любові».)

«Я ЗАВЖДИ У МАНДРАХ»

— Пане Остапе, розкажіть звідки ви родом?

— Від 1956 року живу в Ялті. Приїхав туди з Казахстану, де на поклик Хрущова освоював цілину. Обморозився і приїхав до Ялти лікуватися... Налікував двох синів, доньку, сім онуків і двох правнуків. А народився я на Івано-Франківщині у селі Котиківка Городенківського району у 1937 році, коли знищено було цвіт української нації. Після школи закінчив школу механізації, щоб на тракторі працювати. Пропрацював у Казахстані. Закінчив Батумську морехідну школу, став капітаном «Комети». Возив пасажирів «Комети»: Ялта — Сочі, Ялта — Одеса. Це було до перебудови, коли начальник порту продав «Комети» грекам. А нас — коліном у спину, і за ворота. Потім працював кочегаром, зокрема, у Лівадії. Там, як правило, багато туристів. Якось закинув вугіллячко у котел, а сам на подвір’ї сів грати на бандурі.

— А де навчилися грати на бандурі?

— У самодіяльній капелі бандуристів. У Ялті її заснував при клубі медпрацівників Олексій Нирко, який пройшов сталінський ГУЛАГ десь під Воркутою.

«Якось весною 1964 року, йдучи повз будинок культури медичних працівників, Остап став, як укопаний, почувши мелодії з далекого дитинства, — кобзу. Двері були відчинені, і хлопець побачив з десяток людей найрізноманітнішого віку. Усі вони були в українських народних строях, і, сидячи на сцені, держали на колінах бандури, а сердитий дядько у вишиванці розпікав деяких із них за «лінь», «небажання думати» . Як з’ясувалося потім, це був засновник і керівник Ялтинської капели бандуристів ім. Степана Руданського — Олексій Федорович Нирко. Остапа захотів навчитись грати на бандурі. І почався перший урок Кіндрачука. А коли він прийшов додому з клубною бандурою за плечима, всі були надзвичайно здивовані. Хлопець вже після другого заняття вправно виконував пісню «Місяць на небі», а далі досить швидко вивчив увесь репертуар самодіяльного колективу...», пише Богдан Жеплинський у книжці «Кобзарськими стежками».

— Нирко розповідав як потрапив на заслання?

— Він на 25 літ загримів як «буржуазний націоналіст», а при Хрущові випустили. Олексій Федорович нав’язав клас бандури дирекції Ялтинського педучилища. Умова була одна — до тих, хто хотів стати членом капели бандуристів, що при клубі медпрацівників з’явилась: спілкування українською мовою. Він аргументував, що мистецтво гри на бандурі неможливе без українського духу. До речі, це був перший осередок української мови у Ялті. Потім на цій базі виникла «Просвіта», й Олексій Нирко став її головою. У кращі часи в «Просвіті» десь до 300 осіб збиралось. Згодом відгалуження почалися: НРУ, Союз українок, УРП Лук’яненка тощо. Сваритись почали, як це в нас, українців, буває... А я граю собі на бандурі на подвір’ї кочегарки... Одного разу німецькі туристи заблудилися і побачили кочегара, який грає на екзотичному інструменті, почали уважно слухати. А в чохол, що лежав поруч, посипалися марки. За 10—15 хвилин гри слухачі з Німеччини подарували майже мою місячну зарплату. Думаю тоді собі: нащо мені та кочегарка?

На теплоході я грав для душі... Виступав я на Першому семінарі кобзарів Криму (здається, 1972 рік), і на Першому з’їзді кобзарів. І так я став згодом членом Спілки кобзарів України.

— Коли це сталося?

— На початку незалежності України.

— Коли вперше до Львова приїхали?

— Понад п’ятнадцять років тому. Донька закінчила школу, педучилище, вступала на біологічний факультет до Університету. А я почав я грати на бандурі у Львові, щоб дочці стипендію заробляти. Грав, доки вона не скінчила навчання. Я виконую багато пісень. Ось, 156 позицій. Від «Взяв би я бандуру» до «Де ж ти, Хмелю?» на слова Бориса Олійника.
«Гей, вертайся, Хмелю,
доки світу,
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби
про варшавське сміття
Щось як начебто про грязь
Москви
Так Варшава ж замела ж
оселі,
І Москву підметено зело...
То вертайся чимскоріше,
Хмелю,
Доки нас під когось не змело,
Щоб по тому плакать
і ридати,
Сипати на лисину золи,
Що, мовляв, трикляті
супостати
Нас ізнов у ярма запрягли.»

— Їздите виступати і до Польщі?

— Так. Мене запрошують на Міжнародний фестиваль мандрівного мистецтва. (Пан Остап показує список запрошених на цей фестиваль, який відбувався у Вроцлаві. Власне, з цього міста фестиваль розпочинається щороку. Є тут, окрім польських виконавців, музиканти з Великої Британії, Болгарії, Німеччини, Австрії, Данії та інших країн. — Б.З.) Його влаштовує «Товариство підтримки вуличного мистецтва» — «Busker Bas». Окрім Вроцлава, ми виступали в Бжегу, Зельоній Гурі та Бидгощі. Коли у Вроцлаві фестиваль закінчився, недалеко від нього є прикордонне з Німеччиною місто Згожєлєц, а з німецького боку — Гьорліц. Їх з’єднує міст. То я переходжу через міст, що на ріці Нейсе, і граю в Гьорліці.

— А ночуєте де?

— У Польщі. А від Гьорліца до Дрездена — година їзди. Спочатку їздив зі Згожєлєца, а потім знайшов у Дрездені житло. І провів там 1,5 місяці. Грав німцям.

«КОЖНА ПІСНЯ — ЦЕ ЦІЛИЙ СВІТОГЛЯД»

— А як спілкуєтеся зі слухачами, скажімо, в Німеччині?

— Мови не знаю. То — ціла мука. Перші дні мене сторонилися. Дивилися з нерозумінням. Сидить дідько у козацькому костюмі, а на голові — оселедець. Чув про себе: то «арабіше шейх», то «русіше цар». Одна німкеня мене назвала навіть «Чингізханом». Потім дівчина мені на комп’ютері набрала текст, в якому було: мандрівний музикант — козак-бандурист з України (Крим, Ялта). Підкреслюю: інструмент — бандура. Бо чомусь для всіх німців він — балалайка. А ще я виписав репертуар свій: старі пісні (VІІІ—ХІІ ст.), козацькі пісні ХVІІ—ХІХ ст., нові пісні — ХХ—ХХІ ст., а також інші — німецькі, польські, російські, молдавські, татарські...

— І що — вплинула набрана на комп’ютері програма на німців?

— Ви знаєте, ставлення відразу змінилося. Вже, як написане, — то міряють: з голови до ніг. І починають трохи цікавитися.

— У тих місцях, країнах, де граєте і співаєте, виходять і путівники, буклети чи, принаймні, програми?

— Так. Ось японською мовою путівник по країнах СНД, і моє фото там. У путівнику, виданому в Будапешті, по Кракову, Галичині й Татрах, — я на «Краківській вулиці» виявився найціннішим експонатом. Є моє фото і в довіднику «Тільки у Львові», «Львову — 750», у книжці-альбомі «Україна: її не можна не любити».

— Ви — що, цілу зиму в Києві поводите?

— Так, співаю-граю всю зиму. На майдані Незалежності. Люди добре сприймають. Знаєте, бандура має такі властивості, що вона всіх робить добрішими... От, ще є моє «знамените фото» у німецькому путівнику по Кракову, теж вважають, що я є «краківською знаменитістю», у польському путівнику по Львову. Там навіть напис цікавий — «Козак, що грає на бандурі, якого знають вулиці Львова і Кракова». А ще моє фото є у німецькому путівникові по Криму, в книжці Романа Голубовича «Україна була, є і буде». Вмістили мою бандуру зі мною разом і в книжці Т.Філяра про українську громаду Кракова у 1918—1939 рр. До речі, там написано, що я символізую дружнє єднання поляків з українцями!

А ще про мене написано в книзі Богдана Жеплинського «Кобзарськими стежками».

— І ваші діти в Ялті живуть?

— Олеся трудиться як інженер-комп’ютерщик в «Інтуристі» в Ялті, син Назар —працює оператором на телебаченні «Крымская волна».

— Як ви вважаєте, життя вам вдалося?

— Питання такі задаєте, над якими я ніколи не задумувався... Звичайно, якби починати все спочатку, то, думаю, по-іншому я би скерував його течію, а так — поки що... ще он маю путівник по Мазурах, виданий у Німеччині. Написали біля фото: «Балалайка-шпілєр»... Бачите, оце путівник, виданий у Нідерландах: «Росія — Східна Європа — Китай — Азія». То з Києва взяли що? Києво-Печерську лавру, пам’ятник Незалежності на майдані та Кіндрачука фото, тобто моє.

— Десь читав, що Олесь Гончар у «Березі любові» щось відобразив з вашого життєвого шляху?

— Він мене зобразив, тобто деякі деталі з мого життя відбив у двох персонажах «Берега любові». Гончар був у мене вдома в Ялті, сиділи ми за чаєм, говорили. Наш видатний письменник буквально був зачудований моїми колекціями — національних костюмів (у шафах, за склом), топірців, рушників вишитих (на образах), подушок вишитих. Вся хата в українському стилі. Сказав, що вони (з одним білоруським поетом) «раювали в мене», бо кусок України в Ялті зустріли.

— Я бачу у вас записників багато...

— Коли я кожну пісню співаю, то, буває, запитують глядачі про ту чи іншу подію чи постать. І я мушу знати якнайбільше деталей про оспівувану подію. Наприклад, пісня про Махна — «Любо, братці, любо». У мене про нього стільки виписок — аж волосся дибки стає. І як Троцький його «шанував», і білогвардійці — теж... Дуже люблю грати на бандурі. Це — духовна сила. А ще кобзарювання дає мені й моїй сім’ї матеріальну підтримку. Кожна пісня — це цілий світогляд. Я з невільниками на галерах... Я з повстанцями строчу з кулемета, я з давніми своїми земляками стрічаю Дажбога...