Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

БЕРЛIНАЛЕ: від трилера до кожуха

У столиці Німеччини триває 70 Міжнародний кінофестиваль
25 лютого, 2020 - 10:22
ФОТО РЕЙТЕР

Одна з головних новацій цього року — конкурс Encounters, що рівним чином можна перекласти і як «Зустрічі», і як «Зіткнення». Зміст — відповідний назві: експеримент, авторський пошук, контроверсія.  Власне, саме в цій секції я подивився фільм, який поки що можу назвати найкращим на фестивалі.

«Мальмкрог» — це шостий повний метр Крісті ПУЙЮ — одного з лідерів румунської «нової хвилі». Остання, власне, й починалася з картини Пуйю «Смерть пана Лазареску» (головний приз програми «Особливий погляд» у Каннах, 2004); так само варто згадати «Аврору» (2010, приз конкурсу East of West Award у Карлових Варах) і «Сьєрраневаду» (2016).

Мальмкрог — це німецький варіант назви села Мелинкрав у румунській Трансильванії (в одному з діалогів, до речі, згадані Чернівці й Львів). Топонім дає доволі умовну прив’язку, оскільки місце дії незмінне — багате обійстя серед засніжених гір наприкінці ХІХ століття. Група аристократів, очікуючи вечері, гає час у розмовах на теми війни й миру, добра й зла, умовності цих категорій, релігії, універсальності європейської цивілізації, смерті, воскресіння, Христа, Антихриста. Сценарій, розбитий на шість глав за іменами дійових осіб («Інгріда», «Іштван», «Едуард» тощо) спирається на книжку російського філософа Володимира Соловйова «Три розмови про війну, прогрес і кінець всесвітньої історії», власне й побудованій за принципом філософського полілогу. Можна припустити, що це саме російські дворяни — принаймні інколи вони говорять мовою Соловйова, але в діалогах переважає французька, а ще звучать німецька, англійська й румунська, тож «російський фактор» так само умовний, як і назва локації.

Кожна/кожний з п’ять головних героїнь/героїв (троє жінок, двоє чоловіків) є носієм певного дискурсу, певної ідеології. Хтось співає славу «христолюбивому воїнству», хтось — всесвітній Європі як основі цивілізації, хтось — глибоко віруючий, а хтось, навпаки, опонує релігії. Паралельно розгортається життя слуг, старшому з яких, невтомному й суворому Іштванові, присвячена окрема глава. Жодна з дійових осіб не покидає межі маєтку.

Здавалося б — фабула має потонути в нескінченних розмовах, але ні. Природність акторської гри, увага до деталей і непроста (наприклад, розв’язка з раптовим спалахом насильства трапляється всередині оповіді), але майстерно прорахована структура фільму роблять свою справу: відірватися від екрану неможливо. Майже все тут кришталево ясно; водночас «Мальмкрог» — це багатошарова загадка, інтелектуальний виклик, він звучить довгим відлунням, генерує нові й нові питання, наче ти сам опинився в тому дивному маєтку, більше схожому на лімб для незаспокоєних умів.


КАДР ІЗ ФІЛЬМУ: «МАЛЬМКРОГ»

Звісно, на такому тлі твору решта побачених мною фільмів, у тому числі в основному конкурсі, відчутно програють. Щось у когось вийшло, хтось зробив краще, хтось гірше, але то все домашні радості. «Схований» Джорджо ДІРІТТІ красиво знятий (бо як має бути інакше в історії про митця-аутсайдера з психічним розладом?), та й головна роль зіграна Еліо ГЕРМАНО природно аж до фізіологічних подробиць — але цілковито провалений по сценарію. Аргентинський «Порушник» (Наталія МЕТА) — явна вправа в дусі латиноамериканського «магічного реалізму», оформлена на екрані як містичний трилер, але так вправою і лишається. «Сибір» колись культового американця Абеля ФЕРРАРИ — це якийсь потік свідомості режисера, урізноманітнений хіба що безвідмовною грою Віллема ДЕФО.

У перші дні відбулися прем’єри й українських фільмів — відзначеної на американському фестивалі «Санденс» документальної драми «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини ЦІЛИК (конкурс Generation 14plus) та антиутопії «Номери» Ахтема СЕЇТАБЛАЄВА й Олега СЕНЦОВА (поза конкурсом). Про «Землю...» я вже писав неодноразово, тому з задоволенням процитую уривок з рецензії в найавторитетнішому міжнародному кіновиданні Variety: «Грайливо саморефлексивний, навіть коли він досліджує руйнування на Донбасі з граничною відвертістю, цей натхненний підхід заслужено приніс Цілик приз за найкращу режисуру на «Санденсі», хоча це, зрештою, кіно, кероване з багатьох творчих перспектив». А щодо «Номерів» важливо одне: цей фільм зроблений з терапевтичною метою, як жест підтримки Сенцова, коли той ще був в ув’язненні. І цю суто соціальну функцію він виконав.

Ще одна позаконкурсна картина — «Уроки фарсі» (Німеччина — Росія — Білорусь) — теж має стосунок до України, хоча й дуже опосередкований — її режисер, Вадим ПЕРЕЛЬМАН, народився в Києві, і, проживши тут до 14 років, емігрував з матір’ю спочатку до Італії, а потім до США. В Америці знімав рекламу, а за повнометражний дебют «Будинок з піску й туману» отримав одразу три номінації на «Оскар». Головний герой «Уроків...», знятих за реальними подіями — молодий єврей (Навель Перес БІСКАЯРТ), — потрапляє у нацистський концтабір і, щоб уникнути смерті, видає себе за перса, що здається дуже помічним таборовому кухарю (Ларс АЙДІНГЕР), який мріє вивчити фарсі й відкрити ресторан у Тегерані після війни. 

Перельман не надто хитрує; для нього явно головне — розповісти цікаву історію. Те, як кмітливий в’язень дурить бундючного есесівця, смішить і захоплює. Вибачаєш і густий мелодраматизм, і прямолінійність режисури, і неточні акторські роботи. Достатньо просто забути, що ти приїхав на страшенно впливовий фестиваль і випустити на волю внутрішнього «пересічного глядача» — і свою частку задоволення отримаєш. Та й мораль є: коли вже все, здавалося б, утрачено, останнім прихистком і навіть шляхом спасіння лишається мова.

Власне, ми завжди йдемо в кіно за цим — за історією. Крісті Пуйю розповідає історії й Перельман робить те саме. Просто в Пуйю виходить унікальна, одинична сукня високої моди, в якій по вулиці не погуляєш, але один раз вдягнувши — не забудеш, а в Перельмана — грубий залатаний кожух з рукавами різної довжини. Теж можна носити. Взимку в дворі.

Хай там як, але сподівання ще на кілька зразків фільмічного haute couture поки що жевріють у спраглій душі кінокритика: фестиваль тільки-но дійшов до середини.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ