Чехія в деталях,

Перше, що стало для мене символом чеської європейськості після ближчого знайомства із країною, — це вміння чехів співіснувати поруч з Іншим. Оксана Пахльовська неодноразово говорила про цю особливість західної цивілізації — толерантне ставлення до іншої культури, іншої ідентичності. У Чеській Республіці цю толерантність відпрацьовано до схематичності. Можливо, саме тому чехам удалося зберегти свою культурну спадщину, що єднає їх з іншими європейськими культурами і робить невід’ємною частиною загальноєвропейської родини.

У державних утвореннях, що передували Чехословаччині та Чеській Республіці, чехи не були домінуючою нацією. Свого часу їхні території становили частину Австрійської імперії, від якої вони успадкували насамперед вражаючу архітектуру, а також кілька іменитих родів, чиї нащадки досі впливають на формування культурного й економічного обличчя країни. Власне, Чехія від самого початку формувалася як симбіоз трьох націй — німців, євреїв та чехів. Як розповіла групі журналістів із різних країн світу (серед яких Україну представляв «День») наш екскурсовод Індра, євреї завжди говорять про чеські землі як про такі, де їм жилося найкомфортніше. До слова, можливість журналістові «Дня» відвідати 12 культурних об’єктів Чехії, які входять до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, надало Представництво Czech Tourism в Україні.

Сучасна Чехія уявляється як країна безамбіційних зусиль, спрямованих на забезпечення комфортного життя кожного громадянина. Ця думка виникла в мене після того, як екскурсовод розповіла нам історію реконструкції площі в невеличкому містечку Телч, на південному заході Моравії. За прекрасними фасадами будинків, що оточили площу, ховаються одноповерхові помешкання простих чехів. Але (!) після того, як ця частина міста ввійшла до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, власники будинків своїм коштом із незначною допомогою держави та ЄС розпочали реконструкцію фасадів. У результаті сьогодні площа виглядає так, наче упродовж кількох століть її не торкався час, і кожен будинок не схожий на інший.

До цього гармонійного співіснування в суспільстві може долучитися кожен. Мабуть, саме тому Чехія така приваблива, зокрема, для студентів із країн-сусідів по колишньому радянському табору.

Водночас у Чехії не тільки комфортно жити — її цікаво відкривати. Щоб до кінця зрозуміти цю країну, потрібно побувати в маленьких містечках на кшталт уже згаданого Телча або ж Ледніце, де літнє шато легендарної родини Ліхтенштайн, у власності якої перебуває 99 культурних і промислових об’єктів Чеської Республіки. Чому саме 99? Тому що власники сотні зобов’язані сплачувати окремий податок на підтримку обороноздатності країни...

Але основним пунктом у туристичній програмі країнами Східної Європи обов’язково залишається Прага. Як на мене, це місто космополітичніше, ніж, власне, чеське. Утім, від цього воно не стає менш привабливим. Якщо хтось хоче сповна відчути дух Старої Європи, йому обов’язково потрібно відвідати Прагу. В її історичній частині завдяки бездоганно збереженій австрійській архітектурі вдалося законсервувати образ традиційного середньовічного європейського міста. А чимало на перший погляд незначних деталей яскраво засвідчують, як глибоко у світовідчутті сучасного чеха укорінилися цивілізаційні особливості Заходу.

Соціуму з візантійським типом мислення складно уявити, що поруч із Празьким градом, історичною частиною міста, — будинок, у якому мешкає президент Чехії, і сад навколо його дому відкритий для відвідувачів. А для того ж, щоб увійти на подвір’я Празького замку, де нині розташована офіційна резиденція президента, вам не потрібно буде проходити жодних перевірок.

Саме з Празького граду варто починати знайомство з містом. Це найдавніша частина міста, заснована в ІХ столітті. У її культурний простір не втрутився жоден новобуд, хоча Празький град входить до Книги рекордів Гіннеса як найбільша територія старого міста. Його площа — близько семи квадратних кілометрів. Це своєрідна мініатюра середньовічного міста, що лежало за фортифікаційними стінами. У давнину в рамках цієї самодостатньої системи був король, католицька церква, армія, цехи. Цікаво, що довгий час на території Празького граду були саме ремісничі квартали, а серед творчих людей, зокрема мистецької інтелігенції, це місце стало популярним лише у ХІХ столітті. Сьогодні жити в цих старих будинках прагне чимало чехів. Жодне елітарне житло не зрівняється в популярності із цими помешканнями, які, хоч і позбавлені комфорту, асоціюються з романтикою старої Праги.

Біля входу до Празького граду розташований будинок, де знімали відомий фільм «Амадеус» — про Вольфганга Амадея Моцарта. Чехи пишаються зв’язком композитора із Прагою. Моцарт провів у цьому місті багато місяців. Саме протягом свого другого приїзду до Праги він написав відому оперу «Дон Жуан». Садибу подружжя Душкових під назвою «Бертрамка», в якій зупинявся Моцарт під час візитів до Праги, де писав свого «Дон Жуана» і де сьогодні функціонує музей його імені, європейці частіше асоціюють із домом композитора, ніж будинки, в яких він жив у Зальцбурзі чи Відні.

До речі, з особливим пієтетом чехи ставляться і до своїх дворянських родин. Нащадки деяких із цих давніх родів, часто німецького чи єврейського походження, живуть і сьогодні. Після падіння комуністичного ладу їм повернули всю колишню власність. Можливо, зокрема й це вберегло країну від формування олігархічного класу. Натомість наявність впливових дворянських родин, що володіють не лише замками, а й промисловими об’єктами, не заважає Чехії бути демократичною. Найчастіше сучасні дворяни залишаються осторонь від політики. Чи не єдина дворянська родина в Чехії, представники якої водночас є державними чиновниками, — це сім’я Шварценберг. Сьогодні принц Шварценберг є міністром закордонних справ Чеської Республіки. Чоловіки з цієї родини з покоління в покоління представляють країну на міжнародній арені.

Якщо повернутися до найзнаковіших місць у Празі, кожен, хто потрапить до чеської столиці, обов’язково має відвідати Кафедральний собор святого Віта та Карлів міст. Собор, що на території Празького замку, вважають однією з перлин європейської готики. Його будівництво розпочалося в середині XIV століття, а остаточно завершилося лише через шість століть. Першим за будівництво храму взявся французький архітектор Маттіас із Арраса. Утім, через вісім років він помер. І тоді король Чехії Карл IV запросив до Праги 23-річного німецького архітектора Петера Парлержа, який разом із двома синами провів на будівництві собору все своє життя, однак встиг завершити лише хор і частину трансепта... Найбільше у храмі вражає навіть не безмежжя внутрішнього простору, а майстерно виконані вітражні вікна, що наповнюють собор особливим теплим світлом.

А Карлів міст — найулюбленіше місце молодят. Прийти сюди після шлюбної церемонії й кинути у води Влтави символічні ключі — обов’язковий ритуал празького весілля. Насправді цей міст — найдавніший у Празі. Його почали будувати 1357 року. Попри те, що тривалий час він був важливим транспортним об’єктом, сьогодні це туристична пішохідна зона, з якої відкривається чудовий краєвид старого міста на обох берегах Влтави. До речі, Прага поділена на чотири історичні частини: Празький град, Мале, Старе та Нове місто. Старе місто було засноване німцями десять століть тому. А дещо пізніше, власне чеське населення заснувало Нове місто. Є у Празі і єврейський квартал.

До слова, це чеське місто важливе і для українців. Незважаючи на те, що український слід у сучасній Чехії здебільшого зводиться лише до робітників-емігрантів (знову-таки питання самопрезентації та вміння просувати своє!), Прага була одним із найбільших осередків української діаспори в першій половині ХХ століття. Сьогодні неподалік відомого Карлового університету є діюча греко-католицька церква. Але навіть наш екскурсовод Індра, яка розповіла про храм, не знала, що при Карловім університеті діяв Український вільний університет та Український педагогічний інститут ім. Драгоманова, на основі яких сформувалася празька школа письменників. Це явище в українській культурі об’єднало поетів і прозаїків, які після поразки національно-визвольного руху в 1920-х роках опинилися за кордоном. Прага — це стежки Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Олега Ольжича та Олени Теліги, Наталії Лівацької і закоханого в неї Євгена Маланюка. Кожен українець повинен пройти цими стежками. В ідеалі — не лише інтелектуально, а й насправді, адже це дотик до знакового для нас і водночас європейського світу, в якому, до речі, українці й чехи стають особливо близькими.