А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Ігор Турчин завжди ходив краєм прірви і щодня мав можливість в неї зірватися

17 листопада, 1998 - 00:00

На початку шістдесятих про київський «Спартак» знали лише в Києві й мало хто в Україні. Тільки ті, хто цікавився гандболом. Ще б пак! Адже кумирами вболівальницького загалу республіки були футболісти столичного «Динамо», уславлені наші гімнасти, легкоатлети, борці, важкоатлети. А тут тобі якийсь хлопчисько, на ім’я ручний м’яч — нудота та й годі! Зрозуміло, ніхто тоді й гадки не мав, що цьому виду спорту судилася прекрасна доля, яка знайшла своє втілення в команді «Спартак».

Погляньмо разом на це фото, якому понад двадцять років. Уболівальник зі стажем, безперечно, впізнає знайомі обличчя зірок першої величини, грандів, без перебільшення, світового жіночого гандболу — Зінаїду Турчину, Людмилу Бобрусь, Галину Захарову, воротаря Наталю Шерстюк, Марію Литошенко та багатьох інших спартаківок.

ГАНДБОЛ ПО ПОЯС У ВОДІ

Турчин постійно чогось навчав. Розуміти працю, спорт, життєві ситуації. І, найголовніше, поруч із ним нудьгувати не доводилося. Ось він з’являється на тренуванні. «Тут я розмірковував цілу ніч (або дві, три), і така осяяна ідейка, така новинка, але подивимося, подивимося...» І всі загоряються, і настрій у всіх — спробувати... Відтак кожне заняття, котре він проводив, не було схожим на попереднє. Звичайні, роками усталені методи тренувань змінювалися то грою в глибокому піску, то навколішки, то з зав’язаними очима... то по пояс у воді. Це суміш регбі, гандболу і водного поло. Бризки летять навсібіч. Тіла блищать, наче в грайливих дельфінів. Вереск, регіт. Ігор Євдокимович, диригуючи цим «неподобством» (за його висловом), щоб «підвищити емоційний викид і запобігти травматизму», стоїть біля самісінького краю води з усмішкою дитини, яка тягнеться до іграшки, або закоханого, який споглядає предмет своєї пристрасті. Блаженство, тихе захоплення. Турчин у своїй стихії. Турчин тане...

А перед поїздкою до Монреаля в руках у дівчат з’явилися ключки для хокею на траві. Після перемоги в далекій Канаді один із журналістів, дізнавшись про це, пожартував, мовляв, чи не збираються часом ваші гандболістки на наступних Олімпіадах виступати одразу в двох видах програми. А Турчин візьми та й скажи: «Спробуємо».

Було важко, дуже важко. Якісь із його завдань здавалися архіскладними, навіть нездійсненними. Але гравці добре знали свого тренера: якщо він вимагає, то це можна зробити. І хоч як важко сьогодні, завтра м’яч буде слухнянішим. І не з острахом, а із цікавістю дивились на великий загальний зошит тренера, де було занотовано понад три тисячі різноманітних вправ. І що з того, коли Турчин не шкодував їхніх сил, був надміру вимогливим. Скільки разів він гримав і садив на лаву запасних найтитулованіших вихованок. Пригадую, як після прикрої поразки від збірної Чехословаччини на чемпіонаті світу в Братиславі (це, по суті, позбавило нашу команду золотих медалей), він, лютуючи, гримав у роздягальні на Таню Макарець так, що громовержець Зевс зі своїми блискавками й у підметки йому не годився. А в бідолашної дівчини ще довго після такого «батьківського повчання» тремтіли руки. Як потім вона мені призналася, була тоді в такому стані, що хоч вішайся.

А його знайомий усім вигук «альо» із простягнутою вперед правою рукою, що одночасно могло символізувати й апелювання до комісара матчу (погляньте, що за бардак на майданчику!), й обурення діями арбітрів на полі (що ви, телепні, вигадали?), і дорікання комусь із дівчат із негайним покаранням (сідай, неумійко).

НАВІТЬ ГРАЮЧИ В «ДУРНЯ», ВІН ПРАГНУВ ТІЛЬКИ ПЕРЕМАГАТИ

Не міг він себе ніяк привчити не помічати зал. Часом траплялося, що після бурхливого діалогу між ним і кимось із глядачів (причому словесна перепалка цілком могла вестися різними мовами), його, тренера, караючи червоною карткою, «виставляли за двері», як хлопчиська, який бешкетував. Ні, Ігоря Євдокимовича Турчина аж ніяк не назвеш зручною людиною. Діставалося, як мовиться, на горіхи багатьом: спортивним керівникам усіх рангів, господарникам, колегам, навіть журналістам. До речі, після однієї публікації (автора цих рядків), що викликала в нього невдоволення, ми посварилися з ним на цілих три роки. Не розмовляли, не помічали один одного аж до того часу, коли після якогось матчу на тенісних кортах на Республіканському стадіоні він підійшов і промовив: «А ти того, все правильно написав в останній кореспонденції про рівень дитячого гандболу. Помиримося. Пішли, по сто коньячку хряпнемо». Пішли і хряпнули. І не по сто. Що не кажіть, багатогранна, сильна особистість. Організатор, тренер, ділова людина. Однак про сильну людину й треба з більшою вимогливістю судити — якби слабкою була, не варто було б на неї навалюватися.

Він суперечливий, він парадоксальний. З одного боку, міг швидко змінити свою думку, а із другого — така непостійність створювала певні труднощі для людей, з якими він працював. Він, як на мене, сповідував метод спроб і помилок. Чи був він об’єктивним у своїх судженнях? У момент, коли тверезо й спокійно оцінював ситуацію, був абсолютно об’єктивний. Але був людиною емоційною, і, коли «заводився», логіка часом йому зраджувала. У розпалі міг розчавити опонента, зім’яти. І ті, хто був поруч, неминуче підпадали під його вплив. Любили його колеги тренери? У своїй переважній більшості, мабуть, що ні. Справа навіть не в заздрості до людини, яка спромоглася через усі негаразди й перешкоди видертися на недосяжну висоту, людині, яку обожнював український уболівальницький загал та яка була обласкана партійним керівництвом. Ні, скоріше, таку приховану недоброзичливість, котра часом доходила до ворожості, і стала реакцією на деспотизм, що ніс у собі сам Турчин.

Не відкрию чогось нового, коли скажу, що багато хто із тренерів, особливо в командних видах, часто-густо буває деспотом, який узурпував усю повноту влади й звик вважати підопічних чи не своєю власністю. А тут знайшовся собі такий один, який вирішив і самих вихователів підім’яти. Я ніколи не забуду, як під час святкування 45-річчя Ігоря Євдокимовича в Мукачевому в ресторані готелю «Зірка» один із «великих» наставників, який вийшов разом зі мною подихати свіжим повітрям на вулицю, промовив: «Ну не розумію, чого його так шанують. Мені б дали таку владу над гандбольним господарством усієї країни, я б і не те зробив». Ох, і хитка ця річ — бути головним тренером збірної.

Надзвичайне самолюбство — (навіть граючи «в дурня», на повному серйозі переживав невдачі), кидав картами об стіл і вчив партнерів розуму. Я іноді дивувався, чого Ігор Євдокимович ніколи не сідав грати в преферанс, а віддавав перевагу народній грі — «дурню», й іноді співчутливо дивився, як його дружина, Бобрусь та я могли годинами шпарити в «пулю». Несподівано для себе з’ясував це під час поїздки в «Ікарусі» разом із командою на черговий тур до Кишинева, коли підсів покидати картами в улюблену турчинівську гру. Великому тренерові просто потрібно було перемагати щохвилини, щогодини, щодня, і затяжна перемога у студентській грі його не влаштовувала.

Турчину подобалося бути оракулом, на всіх парадах «вишиковувався» з будь-якого приводу. Він звик мчати, трощачи перешкоди. Людина-танк.

Зрозуміло, мало кому це було до вподоби. Особливо спортивним панам із Москви. Мало того, що керманич збірної «не свій» (це вже саме по собі нонсенс!), а він іще гне кирпу, диктує умови, сидячи в Києві. А хтось відверто чекав, щоб норовистий тренер «сів у калюжу», і начхати на престиж країни. І цькували, цькували, цькували з усіх боків.

ВІН ЗАВЖДИ ХОДИВ КРАЄМ ПРІРВИ...

...Невеличкий курортний куточок у Боржаві, біля Берегового, що на Закарпатті, де часто проводили тренування збірна країни і «Спартак». Я вийшов на берег річки і помітив постать Турчина, який сидів на траві і якось відчужено дивився на воду. Позаду був переможний виступ наших дівчат на Олімпіаді в Монреалі.

— Ну ось, зробив свою справу і край, — вимовив він, ні до кого не звертаючись. Я довго допитувався, що з ним. Розмова в нас вийшла тривала і важка. Нарешті його «прорвало».

— Гадаю, я класний тренер і, якби Москва не призначила мене на ці Ігри головним, думки про себе не змінив би. І після турніру нічого не змінилося б: яким був, таким і залишився. Медалі тут не при чому.

Тоді я і сказав прямо:

— Але якби ти не переміг, то хрест на тобі поставили б. Доводь потім, що ти не верблюд. Хто повірить. Скажуть, мовляв, був Турчин та й загув.

— А я на собі хреста не поставив би. Час прийде, тоді й поставимо.

— Гадаєш, отак би жив, усвідомлюючи, що дужий, сповнений снаги, бажання працювати, а довести це шансу не дадуть.

— Ну мені нічого не потрібно доводити собі, — він починав дратуватися.

Так, Турчин — максималіст, зрозуміло. часом переступав за межу дозволеного, висотуючи і моральні, і фізичні сили зі своїх підопічних, але й себе не жалів. Працював із ранку до пізнього вечора, встигаючи, окрім майстрів, навчати і зовсім юних гандболісток.

ГУЛЯТИ ТАК ГУЛЯТИ...

Однак знали спартаківки й інше: яким уважним і турботливим міг бути їхній грізний тренер. Наприклад, під час весілля Люби Драги Ігор Євдокимович помчав до юної Лариси Карлової, в якої був день народження. За годину-другу два свята злилися в одне. Усією командою їздили в гості й до Наді Лобзіної в Білу Церкву, і до Тані Макарець в Овідіополь, і до Люди Панчук у Сквиру.

Так, не боячись високих слів, іще раз підкреслю: він був феноменом, причому не лише на майданчику. Люди, які його добре знали, стверджували, що в одному Турчині співіснують дві людини. Цю подвійність його особистості важко зрозуміти, не беручи до уваги весь шлях його становлення, складні, неоднозначні, протилежно заряджені сили, що впливали на спосіб життя великого тренера і непересічної особи.

Один Турчин — це людина, яка точно знала, що від нього чекають спортивні функціонери, гравці, вболівальники. Він-то й ходив із написом: «Найвидатніший тренер сучасності». І ніяк не менше.

Проте мені чомусь запам’ятався інший Турчин. Відверта, доброзичлива, втомлена людина. Мовчазним, спокійним, навіть тихим він був, коли сидів на траві на березі невеличкої гірської річки Боржави.

№220 17.11.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Олександр ГОНЧАРУК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments