Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

«Інше життя» Миколи Яковченка

На «Укркінохроніці» зняли фільм, присвячений унікальному українському актору
14 грудня, 2006 - 00:00
«ВИЇЗД НА ПМП» / ФОТО З КНИГИ Р. КОЛОМІЙЦЯ «ФРАНКІВЦІ» ЛЕГЕНДАРНИЙ КОМІК-БУФ МИКОЛА ЯКОВЧЕНКО ТА АКТОР СТЕПАН ОЛЕКСЕНКО ФОТО ВОЛОДИМИРА ХАРЧЕНКА

Був показаний художній фільм «Інше життя, або Втеча з того світу» режисера Володимира Артеменка (сценарій — Віра Мельник, оператор — Віталій Зимовець). Це картина, знята на студії «Укркінохроніка». Вона розповідає про непросту долю непересічного актора та деякі факти з біографії Миколи Федоровича. Головні ролі зіграли Василь Баша, Інна Капінос, Ірина Мельник та інші.

Вже 32 роки, як пішов у безсмертя Микола Федорович Яковченко, а його досі пам’ятають та люблять численні шанувальники його таланту. У сквері біля Театру ім. І. Франка, де він працював, встановлено пам’ятник Яковченку та його другу-псу Фанфану. Тут завжди багатолюдно. Дорослі сідають на бронзову лавку поруч із скульптурою актора, а діти люблять «попестити» його собаку Фанфана та сфотографуватися на пам’ять... Яковченка обожнювали публіка і колеги, він був актором величезного таланту, щирою, дотепною людиною, коміком з душею трагіка, майстром епізоду, про нього й досі ходить чимало історій — веселих і сумних. Про Миколу Федоровича розповів «Дню» відомий актор Російської драми Олег Комаров:

— Яковченко жив в акторському будинку по вулиці Ольгінській 2/1, в квартирі №10. Це була велика комунальна квартира, в якій він одразу ж після війни займав значні за площею дві кімнати, де жив з дружиною Тетяною Марківною та двома доньками: старшою Ірою та молодшою Юною. Їхніми сусідами були Євген Коханенко, заслужений артист України, із дружиною Марією Шульгою та сином Тосиком. Вони теж займали дві великі кімнати. Маленьку дванадцятиметрову — займала дуже стара актриса театру імені І. Франка Е. Ожеговська. Вона відразу ж після війни пішла з життя, і в цій кімнаті стала жити Нонна Кранидівна Копержинська зі своїм першим чоловіком та сином Женею.

Одразу ж після Другої світової війни померла дружина Миколи Федоровича — Тетяна Марківна. Відомо, яка трагедія для родини така втрата. Микола Федорович залишився вдівцем з маленькими дівчатками на руках. Були в Києві родичі, які чимось, напевно, допомагали. Допомагали і сусіди. Але якою могла бути та допомога, якщо в голодні повоєнні роки самим всього не вистачало?

Моя мати, Ганна Іллівна Ніколенко, була в добрих, дружніх стосунках з Тетяною Марківною, і тому, коли та пішла з життя, намагалася теж, чим могла, допомогти бідним дівчаткам.

Юність Миколи Федоровича пройшла в Прилуках Чернігівської області. Мама теж з Прилук. Вона розповідала мені, що коли тільки почала працювати у Прилуцькому міському театрі, то на репетиції і вистави до них приходили вже визнані й відомі в місті актори — комік Микола Яковченко та «герой» Петро Шипенко.

Микола Федорович важко переживав трагедію самотності. Життя його не було зігріте ні жіночим теплом, ні піклуванням про нього та дітей, і він почав «ховатися» від цієї трагедії в оковитій.

Пам’ятаю, після війни, коли була відбудована вулиця Миколаївська (тепер Городецького), там знаходився ресторан «Театральний». У ньому частенько можна було побачити Миколу Федоровича, який, підійшовши до відвідувачів, котрі сиділи за столиками, голосно, у жартівливій манері промовляв:

— Заслуженому артисту республіки Миколі Яковченку дайте на сто грамів! — присутні починали сміятися.

— Та які там сто грамів, Миколо Федоровичу, сідайте з нами та посидьте, — радісно казали вони. Садовили біля себе відомого вже тоді артиста, пригощали його й, нашорошивши вуха, слухали. У них був радісний, веселий вечір у компанії з такою цікавою людиною. Та це не подобалося донькам Миколи Федоровича, які вже підросли, бо вони вважали: таким чином він компрометує себе, театр, і тому ховали під замок дещо з його одежі.

І от, пам’ятаю, одного літнього ранку я, восьмирічний хлопчик у коротеньких штанцях, виходжу з дверей нашої комунальної квартири №11. Двері навпроти трохи прочиняються, і з них виглядає голова Миколи Федоровича, який по-змовницьки шепоче мені:

— Олежко, дай штанці...

Багато бувальщин розповідали в той час про акторів. Розповідали їх і про Миколу Федоровича. Можна було почути, як на зйомках якогось фільму режисер приставив до Миколи Федоровича людину, щоб слідкувала — не дай Боже, актор перед зйомкою вип’є. Той не відходив від нього ні на крок. Ось актор уже сідає в крісло, де гримери готують його до кадру, ось вони вже зробили свою справу.

— Миколо Федоровичу, ви вже готові? — лунає голос режисера.

— Го-то-вий, — ледь по складах, заплітаючи язиком, відповідає той.

Можна було почути і таку бувальщину, як Микола Федорович «трохи перебрав», і лікарі швидкої допомоги, не почувши пульсу, відвезли його до моргу. Коли він прокинувся, то санітари розбіглися, побачивши, як «мрець» підвівся і пішов на них, вимагаючи, щоб йому повернули одежу, бо він боїться спізнитися на репетицію.

Розповідають також, як Микола Федорович, дивлячись на себе в дзеркало і ляскаючи долонями по обличчю, лагідно промовляв:

— Ах ти, пичка, моя Кормилиця рідненька!!!

На одному з концертів Миколу Федоровича «оголошують»:

«Виступає заслужений артист України Микола Яковченко». Він повільно виходить, зупиняється і, наче по секрету, але як про справу вже вирішену, промовляє: «Подали на народного». Вибух реготу. Він за життя став легендою: переповідали історії з його життя, запрошували на концерти, проводжали посмішками на вулицях...

Та ось доньки підросли. Юночка вийшла заміж. Микола Федорович вже не пив, одержав, нарешті, трикімнатну ізольовану квартиру на колишньому Брест- Литовському проспекті. В ній він жив із сім’єю своєї Юночки: з нею, її чоловіком, режисером популярної радіопередачі «Від суботи до суботи» Володимиром Бохонком та онуком.

Микола Федорович мав свою кімнату, був оточений в родині повагою та любов’ю. Більше того, тут існував його культ. Це видно було і по великій кількості його колоритних фотопортретів, розміщених у квартирі, і по жартівливих «родинних» магнітофонних записах, і з того, як про нього в сім’ї говорили.

Робота у театрі, зйомки в кіно, особливо в останні роки життя, зробили актора дуже популярним. Він став справжнім Народним артистом України. Його скрізь впізнавали, радісно вітали. Микола Федорович був надзвичайно яскравим актором, АКТОРОМ ВІД БОГА.

Я пам’ятаю, як у виставі «Калиновий гай» за п’єсою Олександра Корнійчука він із Поліною Мусіївною Нятко блискуче проводив дуетну сцену:

— Мадам, я — моряк! Я посаджу вас у гондолу і відвезу у комиші. Я покажу вам небо в алмазах, — впевнений в успіхові, залицяється він до манірної, з якогось іншого, вигаданого світу, Аги Щуки. І парадоксальна протилежність характерів, яскравість індивідуальностей створювали разючий комедійний ефект у цій сцені.

А його Довгоносик з вистави «В степах України» того ж О. Корнійчука! Хоча і негативний персонаж, але такий живий, безпосередній, навіть у чомусь привабливий, що ми ще дітьми, дивлячись цю виставу, шкодували, коли він співав: «И в дальний путь на долгие года»... та в супроводі міліціонера Редьки йшов зі сцени... А симпатичні батько героя у фільмі-комедії «Максим Перепелиця» та батько героїні в комедії, котра вже стала класикою, — «За двома зайцями» М.Старицького зробили його дуже популярним. І не випадково саме Яковченкові з його собакою Фанфаном спорудили пам’ятник у скверику біля театру ім. І.Франка, де він колись часто сидів. Цей пам’ятник — прояв народної шани. Прекрасна ідея пам’ятника. Коли б ще губи були складені у добру, сяючу посмішку Миколи Федоровича, а не стирчали як у первісної людини, то скульптор, я гадаю, увічнив би себе. Яковченка любили не тільки глядачі, а й просто люди. Пам’ятаю, коли він виходив зі своїм собакою Фанфаном погуляти на площі Франка, його відразу ж оточував натовп дітей, котрі ходили за ним. Можна було почути:

— Миколо Федоровичу, а що їсть Фанфан?

— Фанфан — умная собака, він усе жреть, даже гвозді (регіт дітей).

Розвеселити людей, підтримати настрій — це була його улюблена справа. Актором він був не тільки на сцені, але й у житті. Де Яковченко, там — гурт людей, там — сміх.

Пам’ятаю, як він з’явився у радіопередачі «Від суботи до суботи» в образі козака Мамая, кажучи: «Вітаю добірне товариство». Важко було втриматись, щоб не посміхнутись, слухаючи, як він це говорить.

І багато акторів, щоб підтримати добрий настрій у компанії, намагалися копіювати Миколу Федоровича, розповідаючи якусь його історію. Навіть «відблиск» його в акторських розповідях підіймав у людей настрій. А його виступи i перед дітьми з Фанфаном, і в ресторані, щоб дали на сто грамів, і багато іншого, — з усього він робив театр! І цей театр був яскравим, цікавим, талановитим, таким, яким він власне був актором.

У дружніх стосунках з його зятем, Володимиром Бохонком, котрий дуже любив Миколу Федоровича, ми були більшу частину нашого життя. А коли Володі не стало, то я навідувався до його батьків. І от Борис Маркевич, його батько, пригадував: якось з Миколою Федоровичем пішли погуляти до парку Слави. Там його вітали на кожному кроці. А одна дівчина підійшла до нього і подарувала букет квітів.

Актором він залишився, навіть коли сказав, як виявилось пізніше, останні слова у своєму житті. Йдучи на операцію, він виголосив: «Клоун пішов на манеж». І коли Володя Бохонко прийняв страшне рішення піти з життя, він сказав у присутності однієї знайомої, яка знаходилась поруч з ним, дивлячись на портрет Миколи Федоровича: «Скоро зустрінемося, Миколо Федоровичу, скоро зустрінемося, Юночко».

— Що ти говориш? Так прекрасно пройшла операція. Лікарі сказали, що ти будеш жити, — заперечила йому його знайома.

— Ну, добре, — відповів Володя, — Піди на кухню, там цікава стаття лежить на столі. Прочитай, а я відпочину тут, на балконі, на свіжому повітрі.

Вона пішла. А для нього це був останній відпочинок в його житті, на балконі дев’ятого поверху...

(При підготовці матеріалу використано «Театральні спогади. Оповідання» О. Комарова).

Аліса АНТОНЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments