Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Iстини для всіх

«Війна» — новинка на Камерній сцені Національного театру ім.І. Франка
12 червня, 2018 - 16:29
УСІ АКТОРИ ДАРУЮТЬ ГЛЯДАЧАМ РІДКІСНЕ СВЯТО НЕСХОЖОСТІ НА САМИХ СЕБЕ

П’єсу сучасного шведського драматурга, сценариста, режисера і поета Ларса Нурена поставив режисер Давид Петросян, сценографія та костюми — Петра Богомазова. Рецензент, коли йому подобається вистава, спішить поділитися своїм відкриттям і не може утриматися, щоб не розповісти «про що це». У випадку з «Війною» все і так, і не так: вона тебе заворожує, але розповідати «про що це» — якось не наважуєшся. Бо вистава якраз про те, в чому ми остерігаємося зізнаватися навіть самим собі. Ось ця істина: нинішня війна завдає нам незворотних втрат і тяжко контузить нас усіх, навіть тих, хто не перебуває на лінії вогню й не має там родичів, навіть тих, хто вважає, що все це їх не стосується. Ця істина входить у тебе немилосердно й поступово, наче й не через свідомість, а ніби через спинний мозок, немов тобі між лопатками приставлено відбійний молоток, тихий, але потужний.

Отже, більше ні слова — «про що це». Це — з розряду для всіх важливих, хоч і дуже інтимних істин. Хто захоче — нехай подивиться й відчує все сам.

Залишається поділитися деякими радісними, несподіваними й приємними суто естетичними враженнями. Ось, приміром, сидячи в другому ряду, тобто, зовсім близько від сцени, ти в якийсь момент починаєш непристойно шарудіти програмкою, перечитуючи імена виконавців. Бо їх одночасно і впізнаєш, і сумніваєшся. Й підозрюєш, що, можливо, перед тобою не лише вони, а й ще хтось незнайомий, про кого може бути написано в тій програмці. Ні, там сказано лише про тих, кого ти нібито знаєш. Віра Зінєвич грає Дочку старшу, Христина Федорак — Молодшу, Інна Капінос — Матір, Остап Ступка — Дядька, а Олексій Богданович — Батька, що прийшов з війни.

Усі, кого звично й заслужено любиш — вони дарують тобі рідкісне свято несхожості на самих себе, тої несхожості, якої завжди таємно чекаєш від улюблених артистів. Той самий Богданович, якому, здавалось би, важко приховати свою аполлонічну зовнішність, тут перетворюється на почвару, на Сатурна, що пожирає своїх дітей (із відомої картини Гойї, на яку бридко дивитися, але не можна відвести очей).

Окрім того, спектакль досить цілісний у своєму звучанні, ритмах і кольорах. Здається, він не «поставлений», а взяв і народився. Тут є різниця — приблизно така сама, що між квіткою, яку красиво поставили у вазу — і тією, що виросла тут сама, в тебе на очах.

Іван БАБЕНКО, фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments