Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

«Людина року-2000»: нові номінації й нові проблеми

20 березня, 2001 - 00:00

Природно, що цього року церемонія нагородження частково сприймалася й у контексті політичних подій у країні. Свідченням цьому — й нечисленний пікет з численними плакатами («Бенкет під час чуми», «Привіт учасникам ярмарку марнославства», «Віддайте гроші закарпатцям» тощо), проведений біля палацу «Україна» перед початком акції партією «Яблуко»; і — немов на противагу гаслам пікетників — величезний том журналу «Золота Фортуна», запакований у футляр з написом «Ми підтримуємо курс Президента України Леоніда Кучми», що вручав учасникам церемонії нагородження. Свідченням цьому — й хвилина мовчання, присвячена пам’яті українських журналістів, які пішли з життя, ініціатором якої під час церемонії став перший шеф-редактор газети «Київський телеграф» (що стала, нарівні з журналом «ПіК», переможцем у номінації «Періодичне видання року»); й відмова від почесних нагород українських журналістів — лауреатів в номінації «Журналіст року», які в рік трагічної загибелі свого колеги, Георгія Гонгадзе, вважали за неможливе для себе прийняти ці нагороди з етичних міркувань. Щодо цього акту з боку представників вітчизняних мас-медіа, то він
викликав неоднозначну реакцію. Приміром, президент телеканалу ICTV Олександр Богуцький, коли отримував премію «Прометей-престиж» у номінації «Телевізійна програма року» (а такою була визнана інформаційна програма «Факти»), зокрема, заявив: «Ми точно не будемо робити собі ім’я, відмовляючись від цієї премії». У свою чергу, в недільному випуску програми «Медіа-клуб» (телеканал «СТБ») заступник головного редактора тижневика «ПіК» Орест Сохар, коментуючи слова Олександра Богуцького, сказав, що чути це було прикро — й з погляду журналістської колегіальності, й як від людини. Що ж до програми загалом, то, безумовно, вона потрібна — хоча б тому, що людям потрібні орієнтири. Але, напевно, передусім має йтися не стільки (або не тільки) про лідерів у тій чи іншій сфері громадсько-політичного життя (які й без того в усіх перед очима), скільки про орієнтири етичні, про відкриття нових імен. Звісно, не можна не відзначити відрадний факт появи нових номінацій (зокрема таких, як «Фермер року», «Лідер малого й середнього бізнесу року», переможцями в яких відповідно стали Іван Суслов, президент ТОВ «Агропромислова корпорація «Сквира», і Будинок моди «Ріто», директор Тетяна Абрамова). Але, можливо, зважаючи на те, що в назві програми фігурує слово «Людина», слід було б звернути увагу також на представників найгуманніших, як їх називають, професій — тих же педагогів, лікарів, рятувальників, врешті? Можливо, слід було б переглянути саме поняття «еліта»? І, знову ж таки, не можна назвати цілком вирішеним питання з критеріями відбору лауреатів і переможців «Людини року» (висновків про це читач «Дня» міг дійти, прочитавши у нашій газеті інтерв’ю з одним з фундаторів програми Аркадієм Райциним, опубліковане минулої п’ятниці). Навіть не зважаючи на те, що було прийнято рішення не номінувати членів Вищої академічної ради програми й переможців минулого року. Безумовно, доцільність присудження премії «Прометей-престиж» Яні Клочковій у номінації «Спортсмен року» або, наприклад, чемпіону світу та Європи з шахів серед юніорів Руслану Пономарьову в номінації «Юний талант року» навряд чи хтось схоче оспорювати. Але щодо коректності присвоєння премій і почесних відзнак партнерам «Людини року» на п’ятому році існування програми, можливо, варто б було замислитися. Хоча заради справедливості зазначимо, що, з другого боку, за наявності в «Людини року» такої кількості інформаційних (і не лише) спонсорів, проблему вибору це суттєво ускладнило б. Адже річ не лише в тому, наскільки об’єктивним є той чи інший вибір, а й у тому, наскільки об’єктивним він виглядає для стороннього спостерігача, від чого безпосередньо залежить репутація програми.




І наостаннє. Було б несправедливо не зазначити, що нинішнього року «Людина року» справді стала «більш людяною», й менш заполітизованою. А сама церемонія — динамічна і позбавлена колишньої помпезності, витримана в урочисто-діловому стилі (адже на чільне місце, як і годиться, ставляться професійні досягнення лауреатів), доповнюється вибагливо підібраними концертними номерами. Іншими словами, «Людина року» позбулася певних хвороб росту, за які її так довго лаяли. Та ось парадокс — це, схоже, стане мотивом для нових докорів...

КОМЕНТАРІ

З питаннями про те, наскільки доречним є проведення подібних акцій на тлі тієї політичної ситуації, що склалася в країні, й чи достатньо повно номінації програми представляють спектр життя українського суспільства, кореспондент «Дня» звернувся до декого з тих, хто був присутній на церемонії нагородження переможців програми «Людина року-2000».

Богдан БЕНЮК, народний артист України, лауреат у номінації «Актор року»:

— Гадаю, що такі акції слід проводити обов’язково, тому що життя не закінчується. Й коли на душі погано, то конче треба, щоб настав момент, коли ти можеш розрядитися й, принаймні, усміхнутися, забути про якісь прикрощі. Саме тому такі акції потрібні. І чим більше їх буде, тим краще. А що стосується кількості номінацій, то, безумовно, їх можна й треба збільшувати, тому що в нас талановитих людей багато — в різних галузях, і слід усім віддавати данину поваги.

Дмитро ТАБАЧНИК, народний депутат України, академік, професор:

— Гадаю, що це не можна взагалі порівнювати. Громадські організації не за державні, не за бюджетні кошти можуть проводити все, що їм забажається: церемонії громадської популярності, виставки живопису, театральні спектаклі, гастролі, навіть стрип- фестивалі. І якби в Бразилії люди щороку запитували, чи доречно в 180-мільйонній країні, де шістдесят мільйонів населення, за мірками ООН, живе за межею бідності, проводити знаменитий бразильський лютневий фестиваль танців (впродовж цілого тижня), то в Бразилії зник би танець самбо й перестали б розвиватися народні мелодії. Мені не подобається позиція доморослих політиків, які спочатку зробили собі багатство на розтягненні державних коштів, а потім намагаються вчити інших, як їм треба жити, — некоректно, панове. Все, що проводиться не за державні, не за бюджетні кошти, проводиться конкретними організаціями, має право на життя. У будь-якій цивілізованій країні — в Англії, у Франції, в Сполучених Штатах — навіть у маленькому університетському містечку завжди є близько десяти премій, які вручають або університет, або місцева бібліотека — це традиції, це нормально. Й люди, коли отримують ці премії, радіють не менше, ніж якби вони стали лауреатами Нобелівської премії. Ми звикли жити, орієнтуючись на нагороди до партз’їздів, до кінця п’ятирічок і цінуємо лише державні нагороди. Це ненормально. Вже давно відомо, що у світі чимало громадських премій — таких, як Нобелівська, як премія «Оскар» — іноді є більш значущими й цінними, ніж найвищі й найдавніші державні нагороди будь-якої з країн світу. Гадаю, в цьому й є основна відповідь. Кожен має право витрачати свій час, свої зусилля й свої гроші так, як бажає. Що ж до того, чи достатньо повно номінації програми представляють спектр життя українського суспільства, то, напевно, ні. Я вже четвертий рік входжу до складу Вищої академічної ради програми «Людина року», й мої колеги знають, що я весь час ініціював, ініціюю й ініціюватиму жорсткіші критерії відбору. Я був автором пропозиції про те, що не номінуються ні в яких номінаціях вищі посадові особи країни (голова Верховної Ради, прем’єр- міністр, Президент, голова Конституційного суду, голова Верховного суду, Генеральний прокурор). Не номінуються тому, що в своїх професійних досягненнях вони й так мають бути найкращими, інакше їм не місце на цих вищих позиціях. Я був ініціатором того, що не можна бути декілька разів поспіль лауреатом, це сприяє оновленню.

Гадаю, що програма весь час у динаміці й у розвитку, й не всі номінації представлені. Але зробити шоу надто довгим, зробити ще 10—15 номінацій — це втомливо для глядача й не відповідає критеріям видовищного заходу, тому що подібне шоу, як і вручення «Оскара», — це, насамперед, театралізована концертна постановка, над якою працює досить великий режисерський постановочний колектив. Але цього року дві номінації для мене особливо дорогі — це «Фермер року» й «Лідер малого та середнього бізнесу». Вони відображають нові тенденції в суспільстві й віддають належне тим людям, тим професіям, які стають дедалі масовішими, популярнішими в нашій країні. Щодо будь-якої програми завжди можна сперечатися про критерії об’єктивності. Однак за критеріями об’єктивності можна оспорювати й державні нагороди. Наприклад, за роки царювання імператора Павла Першого його цирульник Кутаїсов, який став графом, генералом, отримав орденів більше, ніж фельдмаршал Олександр Васильович Суворов, який виграв усі битви у своєму житті. Тому іноді трапляються огріхи й з державними нагородами. А громадські в цьому сенсі незалежніші.

Михайло МАЗУРІН, фото Володимира РАСНЕРА «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments