Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Мудрець

Сьогодні в 350-й раз Богдан Ступка зіграє свою зоряну роль Тев’є-молочника
23 грудня, 2008 - 00:00
АКТОРА ПО ПРАВУ НАЗИВАЮТЬ «КРАЩИМ ТЕВ’Є ВСІХ ЧАСІВ» / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА 19 РОКІВ ТОМУ ВІДБУЛАСЯ ПРЕМ’ЄРА ВИСТАВИ «ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЬ», ЯКА СТАЛА ВІЗИТКОЮ ФРАНКІВЦІВ, А ДЛЯ БОГДАНА СИЛЬВЕСТРОВИЧА СТУПКИ — ЗНАКОВОЮ В ЙОГО ТВОРЧІЙ ДОЛІ ФОТО З АРХИВУ ТЕАТРУ ІМ. І.ФРАНКА

23 грудня у Театрі ім. І. Франка відзначатимуть ще одну подію — рівно 19 років тому відбулася прем’єра вистави «Тев’є-Тевель», яка стала візиткою колективу, а для Богдана Сильвестровича Ступки знаковою у його творчій долі. Кілька поколінь франківців пройшли через «вогонь, воду і мідні труби», несучи зі сцени мудрі істини, написані класиком єврейської літератури Шолом-Алейхемом. Як зазначив відомий театрознавець Ростислав Коломієць, «ця вистава волає до нашої доброти, до співчуття кожній людині — маленькій чи великій, бідній чи багатій, мудрій чи простодушній. Може, тому вона полюбилася глядачам, що зігріває душу людини, закляклу на вітрах історії між неспокутуваними гріхами минулого й майбутнім, що жевріє на обрії».

Богдана Ступку по праву називають «кращим Тев’є всіх часів», а глядачі різних країн ближнього і далекого зарубіжжя у фіналі вистави не ховають своїх сліз. Поважні закордонні критики пишуть: «Коли дивишся київського «Тев’є-Тевеля», то не помічаєш, що єврея грає український актор Богдан Ступка. У нього виходить такий колоритний і мудрий образ, і забуваєш, що Тевель говорив на ідіш, а не по-українськи. Можливо, це тому, що герой Шолом-Алейхема своїм єврейським корінням зрісся з українською землею»...

До речі, драматург Григорій Горін, який написав п’єсу «Поминальна молитва» за романом Шолом-Алейхема «Тевье-молочник» спеціально для московського театру «Ленком» і актора Євгена Леонова, після перегляду постановки в Києві сказав, що «Ступка переграв самого Леонова». Цікаво, що у 1990 р., коли відзначалося 100-річчя знаменитого актора Соломона Міхоелса (першого легендарного театрального Тевеля) на сцені Московського єврейського театру пройшло своєрідне творче змагання двох колективів — «Ленкому» на чолі з Марком Захаровим і Театру ім. І. Франка під орудою Сергія Данченка, які один за другим зіграли один і той же уривок... «Сватання» (м’ясника Лейзера до старшої доньки молочника Цейтл). Першими виступали ленкомівці разом із Євгеном Леоновим, а за ними кияни. Можете собі уявити як важко було грати Богдану Ступці й його партнеру Віктору Цимбалісту. Очевидці тих подій згадували, глядачі завмерли, а потім півгодини дивилися один і той же уривок, але уже в українській інтерпретації. Може організатори фестивалю щось перемудрили, або Марк Захаров захотів «підставити» киян (бо його виставу театральні критики дуже високо цінили), але результат того «змагання» виявився не на його, а на франківську користь. Усі рецензенти написали, що «режисура Данченка була настільки талановитішою і яскравішою, а Тев’є у виконанні Ступки — настільки суттєвішим і переконливішим, що глядачі однозначно віддали перевагу франківцям».

Нині свою роботу франківці присвячують пам’яті тих, хто створив цей сценічний шедевр, але на жаль так і не дожив до ювілею: Григорія Горіна (драматурга), Миколи Зарудного (перекладача), Сергія Данченка (режисера), Данила Лідера (сценографа), Бориса Каменьковича (хореографа), Володимира Лящинського (художника по світлу) та акторів, перших виконавців ролей — Лейзера (Віктора Цимбаліста), Менахема (Миколи Задніпровського), мами Менахема (Валентини Салтовської), Голди (Наталі Лотоцької)...

— Ця вистава і моя «Поминальна молитва» за колегами і друзями, з якими ми пуд солі з’їли, створюючи нашу постановку, — розказав «Дню» Богдан Ступка. — Я дуже люблю роль Тев’є-Тевеля. Це дуже мудра людина. Він має Бога у серці, до нього за порадою приходять односельці, називають «ребе». Коли мого героя запитують на що надіятися? Він говорить: «Дивна річ: чим більше горя, тим кращі надії, чим більше злиднів, тим палкіше сподівання». Життєвий досвід молочника підказує: «Нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш?» Отже, нема зле, щоб не вийшло на добре...

Впродовж багатьох років роль дружини Тев’є — Голди грала чудова актриса Наталя Лотоцька. Вона була не тільки моєю улюбленою партнеркою в різних виставах, а завдяки їй я можна сказати став актором. Ми познайомились коли я вчився у десятому класі, а Наталя студенткою Львівського університету прийшла до нашої школи на практику. Боже яка вона тоді була красуня! Всі хлопці у неї позакохувалися... Я багато грав у самодіяльності. До речі, свою першу роль Діда Мороза зіграв у третьему класі Львівської школи № 37. Начепив бороду і звернувся до дітей: «Не бійтеся мене — це я, Богдан, а не Дід Мороз»!.. От такий у мене був дебют. Так от, після закінчення школи я не поступив по Львівської політехніки і пішов працювати (спочатку слюсарем механіком майстерні при інституті, а потім перейшов до Львівського університету, працюючи в астрономічній обсерваторії фотографом-лаборантом). Одного разу зустрів Лотоцьку, і вона запитала, чому не я не вступаю до театральної студії? Наталя там вже три місяці вчилася. Я пішов на прослуховування. Комісія спеціально зібралася. Спочатку прочитав монолог Шекспірівського «Гамлета» на російській мові. Дивлюся, а члени екзаменаційної комісії регочуть, але не кажуть «Іди собі, хлопче»! Тоді видав байку Глібова, потім танцював і заспівав «Взяв би я бандуру». Екзаменатори порадилися і запропонували мене зіграти етюд на тему солдат повертається додому і бачить як його кохану дівчину хтось обіймає. Він вбиває суперника, перевертає тіло і бачить, що то був його брат. Я грав без партнерів. Вийшло так емоційно, що навіть по щоці сльоза покотилася... І раптом чую: «Стоп»! І мені сказали приходити завтра на заняття... Мені пощастило, що моїм педагогом був сам знаменитий Борис Тягно (учень Леся Курбаса). Після закінчення театральної студії я працював у Львівському театрі ім. М. Заньковецької. Там вперше зустрівся з режисером Сергієм Данченком — другом, старшим товаришем і учителем. Коли його призначили художнім керівником Театру ім. І. Франка, то Данченко запропонував мені переїхати до Києва. Саме Сергій Володимирович першим повірив в мене, як в актора і завдяки йому народилися такі улюблені вистави як «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Тев’є-Тевель»... Знаєте, дуже важливо для актора зустріти свого режисера, а мені поталанило мати щастя не тільки працювати разом із майстром, а й спілкуватися з видатною особистістю нашого часу. Таких людей як Данченко нині дуже бракує...

У нас іноді неправильно розуміють поняття «національний театр». Україні належить не тільки своя національна класика. Я вважаю, що до нашої скарбниці входять вистави, поставлені за творами швейцарця Дюрренматта, росіянина Чехова, німця Брехта, англійця Шекспіра, єврея Шолом-Алейхема, адже ми граємо їх на українській мові. І ці постановки теж є національний український театр! Наприклад, легендарний Лесь Курбас ніколи не ставив «шароварних» вистав. Він ставив шедеври — «Гайдамаків» Шевченка, «Макбет» Шекспіра, «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна та інші. Вважаю, що світове надбання нам треба засвоювати. Я за фольклор, класику і за кращі сучасні твори — все це повинно бути представлене на сцені українського театру.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments