«Пам’ять у чистому вигляді»

Коли потрапляєш на виставку «Петля часу» (нині триває у київській галереї Art 14), перше враження — наче опиняєшся в іншому вимірі. Історії, давно загублені у закамарках пам’яті, раптом оживають і набувають матеріальної форми. Проект вибудуваний як одна розповідь з трьома сюжетними лініями. Ця структура добре передається завдяки двоповерховому приміщенню галереї: від першого сюжету ми піднімаємося до двох інших. Проект втілювався під кураторством художника і мистецтвознавця Гліба Вишеславського і засновниці галереї Art 14 Катерини Борисенко.

НЕЗГОДА З УМИРАННЯМ

Початок — це інсталяція «Пристань». На дерев’яній конструкції закріплені негативи орієнтовно 1950-х років. «Зараз кажу, що це — архів негативів. Але коли ці матеріали два роки тому потрапили до мене, називати їх так було складно: скляні негативи були загорнуті у потерту брудну наволочку, — згадує Аліна Максименко. — Негативи знайшли у Києві, але на зображеннях немає нічого, що б відсилало до київських видів. Проте в глибині душі переконана, що це справді Київ, і згодна скласти міф про цю історію. Я відмила негативи, розклала їх і чекала, поки зможу сказати щось про них, поки народиться сенс».

Процес відмивання негативів певним чином відтворюється через проекцію — обличчя сфотографованих раптом вихоплюються із зображення води, що плюскоче і міниться. Пристань для художниці — проміжна зона, яку перетинає кожен, приходячи в життя і йдучи з нього, залишаючи у ньому по собі якусь пам’ять. «Це може бути прообразом історії. Одна загальна історія, складена з людей, фрагментів побуту, інших деталей, — розмірковує Аліна Максименко. — Гадаю, сенс цієї роботи у незгоді з умиранням. Смерть сама по собі несправедлива. Прийняти її неможливо, як на мене. Проте вона є, і людей на цих негативах немає, це історія умирання. Але водночас і навпаки — тут ми наче відроджуємо їх до життя, перетворюємо на частину своєї живої історії».

ФОТОГРАФІЧНИЙ ІКОНОПИС

Другу сюжетну лінію, поверхом вище, художниця порівнює зі сценою, на яку винесені малюнки, що оживають. Сцену формують два пейзажі з ринком Ріальто у Венеції, простором, який всотав тисячі кроків і звуків, — здається, навіть чуєш відлуння. На цю сцену винесені кілька збільшених образів з архіву негативів, зображення жінок з малими дітьми. Негативи у лайтбоксах накриті аркушами крейдяного паперу: коли світло вимикається, образи зникають, залишається біле тло.

У другій частині виставки вже йдеться не про загальну, а про персональну історію. «Коли перезнімала ці негативи та обробляла їх, спало на думку, що у багатьох є такі фотографії, де мати сидить з дитиною, — ділиться Аліна Максименко. — Чимось ці зображення нагадують іконописні, є певна узагальненість світлом. Немає кольору, лишається тільки тон».

ПЕРСПЕКТИВА ДОРОГИ

Третя сюжетна лінія — портрети людей, добре знайомих художниці, тих, ким вона захоплюється. Портрети уподібнюються до старих негативів: Аліна Максименко зробила тло нерівним, самі зображення схожі на потерті плівки. «Якщо зображення у лайтбоксах — це винесення на сцену чогось загубленого, то тут я наче забираю знайомі образи до себе. Але і там і там відправні точки — час і світло», — каже мисткиня.

Фінал історії — негатив з перспективою дороги серед дерев. Світло вимикається, і тінь від зображення відбивається у ніші в цегляній стіні. Аліна Максименко зазначає: «Дорога перегукується з перспективою ринку, луною, звуком. Зображення з’являється без втручання людини, воно нерукотворне. Це — пам’ять у чистому вигляді». 

Спадає на думку, що цей проект є спробою перевести час у фізичну категорію з категорії нематеріальної. Ми бачимо об’єкти, що є уламками минулих часів, згадуємо або навіть впізнаємо у зображеннях з виставки свої історії. І ця пам’ять про людей, пейзажі та речі, яких, можливо, давно не існує фізично, є нашим тихим протестом проти смерті.

Виставка «Петля часу» триває у галереї Art 14 до 16 жовтня.