Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Петро МАМОНОВ: «Кожен день жити дуже тяжко»

29 липня, 2003 - 00:00


Ця бесіда, взагалі-то, відбулася доволі давно. Але тут саме той нетлінний випадок, коли все сказане є значущим, хоча і спливли вже дні (тижні, місяці). Адже те, що говорить Мамонов, — така ж творчість, як і його дивні, самобутні пісні, його ні на що не схожі моноспектаклі. Так він створений: старіти відмовляється категорично, співає начебто про одне й те саме, але не набридає. З героїчних рок-музичних 1980-х він, мабуть, єдиний, хто не просто дожив до цього дня, а й залишився цікавим, живим. Хоч як дивися — феномен, брила-чолов’яга.

— Петре Миколайовичу, в мене одразу запитання…

— Ось я вам скажу відразу: летів у літаку, здуру взяв півлітра. Й випив. Півлітра. «Блек лейбл» цей.

— У вас гарний смак.

— В мене долари були, я дещо взяв у Київ... Коротше кажучи, довелося випити. Випив. Трошки стало добре, ейфорія, хвилин на двадцять. Потім хмари з ілюмінатора, потім сон, і ось він я весь перед вами. Який є. Дуже мені хочеться в Київ, тому що нас тут завжди люблять, ми щось кричали, жах увесь цей робили, а нас любили. Якось грошей не було, і запропонували нам відео продати, що в вас є на відео. Я подивився відео. А нічого в нас немає. Лише крик і епатаж.

— Це музика ваша мається на увазі?

— Ну, якщо мати на увазі музику, яку я написав, то, загалом, життя змарноване. Тут нещодавно вибирав, що мені дуже подобається, по-справжньому, з усього. Дві музики тільки вибрав, дві пісні.

— «Довелося випити»... Хто примушує? І взагалі, чи відчуваєте ви це «довелося» як трагедію?

— Ні, ні. Ти що (значуще). Раніше — так. Раніше… вся юність навколо цього. Але ж ви поставили дуже добре запитання. Хто примушує. Примушують певні… А хто примушує людей пити?..

— Ось ви так сказали про власну музику — це ваше звичайне самоїдство?

— Ніякого тут немає самоїдства. Це певна позиція. Ось це я люблю, а це не люблю.

— А чому не любите? Адже багато музики написали?

— Так, дуже багато. Чому не люблю? Важко відповісти. Тому що не люблю такого себе старого. Й досі ще це є в мені. Жахливо, жахливо. Це рабство. Не знаю, чи зрозумієте ви мене.

— Коли ви вперше приїжджали сюди з «Життям на Марсі», ви також говорили про рабство. Це важлива тема?

— Надзвичайно важлива. Навіщо ми живемо — невже це не важливо? Кожен з нас. Невже через те, щоб дітям забезпечити там щось таке? Так, це важливо, пристойно, гідно. Але не в цьому річ. Ось, раз — і все. І немає. І все, що прасувалося, все, що пралося, — прах. Відразу, вмить, за секунду. Ну й що? Хіба є якась інша мета? Адже нам обіцяли, що ми з пороху знову будемо, але в іншому абсолютно єстві. Мені дуже подобається, коли в Євангелії Христос воскрес і проходив крізь двері, він був також в абсолютно іншому єстві. З одного боку, він і поїсти погодився, так? І, з другого, — абсолютно в іншому єстві. Велика таємниця. Велика таємниця, що ми тут усі сидимо разом. І немає значення, з чийого приводу. Чи я там або хтось. Це дуже сильно, хлопці. І ось це мене надихає й надихає якось і бути, і співати, якщо це комусь подобається.

— Як ви почуваєтеся щодо московського середовища?

— Я ніяк особливо. Мене кличуть кудись, вручають якусь премію, дощечки в залі. Краще б грошима. Мені треба їхати котів годувати в село, треба маму хвору відвідати, потім до дружини, яка хворіє на грип, а вони мені дощечку — давай, приїжджай, і о 12 ночі я маю…

— Ви ж говорили, що гроші — це гидота.

— Гроші — гидота у тому сенсі, якщо ти через них працюєш. Але якщо ти замість грошей отримуєш дощечку…

— …то це ще більша гидота.

— Ніхто не говорив, що гроші — гидота. Я говорив, що гроші — це адекватна праця, твоя праця. Не треба через гроші, це що, я буду через гроші: «О, якщо б хтось вмонтував у мене маленьку відеокамеру», я буду через гроші це співати?! «Якщо б хтось попоспостерігав за моїм внутрішнім життям» — я буду через гроші це співати?!! Я не буду через гроші це співати... Вже не виходить. Я співаю про те, як живу зараз. У мене дуже багато, як і в кожного, проблем, таких, які ніяк не можна вирішити. Ми люди всі, так? У кожного є свої якісь… Які ніяк не виходять. Наприклад, домовився сам із собою, ліг спати, опа! — а вранці встаєш — знову! Я хочу про це співати. Це важливо. А не те, як ти із собою домовився.

— А з богом не пробували домовитися?

— З богом домовитися?! Ви про що? Як це з господом домовитися можна? Адже Господь, ось він, і все, і під ним ти і вважаєшся. Не під Леніним. Як це з ним домовитися? З ним-то й не виходить.

— Ну, подружитися треба.

— Як це? Як це так? Там усе дуже суворо. Подружитися… Ви вибачте мені, будь ласка, але надто низько перебуваємо. Дай Бог, взагалі навіть звертатися. Не кажучи вже про те, щоб домовлятися. В мене така думка щодо цього. Перебуваємо в такій глибині, що куди там. Навіть вимовляти це слово не варто. Пробачте, якщо моя думка…

— Давайте поговоримо про братів менших. Чому ви збираєте кішок, а не собак, наприклад?

— Я не збираю кішок… Взагалі, розумієте, сказано так, що світ — це продовження нас. І любити це треба як свою руку. Яку-небудь березу, собаку або кущ. У мене, на щастя, це є. Багато чого в мене немає, а ось це є. Я дуже люблю продовження нас. І я взяв кота першого, Карлушу. Він первісток у нас, звичайно. А потім взяв Нюшечку. І також думав, що це кіт. А потім подивився — кішка. І вони почали. Як зазвичай. Мені довго було тяжко топити, а потім, коли 14 розплодилося, почав топити. У панотця спитав — як, не гріх? Він говорить — ні. Все, в мене немає питань. Якщо в мене питання — йду до панотця.

— У всьому йому довіряєте?

— А я не довіряю. На ньому дух святий. Ви що? Довіряєте, не довіряєте. Це не треба ходити ні сповідатися, ні причащатися, нічого. Як це так? Я, як він сказав, так і стараюся робити. Не завжди виходить, це так. Але стараюся. Важко боротися із собою.

— Як ви пишете тексти до спектаклів?

— Пишу? Я беру ручку, атмосферу вибудовую, пішов-пішов. Потім дивлюся — нічого не розумію, практично… Пишу до моїх спектаклів тексти дуже тяжко. Річ у тім, що… як це називається? Параліч, так? Ні. Артрит. Ручку схопив — пишу під артрит. Схопив і пішов. Потім нічого не розумію. Як це написав Крилов, згорів рукопис: «Після років зрозуміти не можу».

— А іншими авторами часто надихаєтеся?

— Надихаюся дуже часто. Коли я йду і бачу все й відразу, я надихаюся іншими авторами одразу, коли я бачу — «поступися спокусі». Коли я бачу на Самопливі — ось у нас будинок Єрмолової — і там на плакаті такі стегна розкриті, я не те щоб сноб, але я не хочу це бачити на своїх вулицях. Я не надихаюся цим абсолютно. Я не надихаюся тим, що не бачу рідної московської пики у цих ресторанах. Не знаю. Лаяти не буду. Але я вам скажу ось так, хлопці, ви записуйте собі: приїжджає ця бляшанка і я приїжджаю. Раз — мене підіймають. У мене 80-го року 126-й кузов «Мерс». Подивися, як все зроблено, все залізне. Ніякої пластмаси. Акумулятор в багажнику, шланг силовий йде через всю машину! Ні, автомобіль кінчився в 1980-у році.

— Що ще кінчилося в 1980-му році?

— Ой, багато! Транзистори японці вигадали. І кінчилася лампа. Пам’ятаєте, радянські магнітофони були лампові. Лампові! Який там був саунд!

— У мистецтві, музиці, поезії також усе кінчилося?

— Звичайно. Все, все скукожилося. Транзистори, «долбі», давай, перемикай.

— А чого особисто вам не вистачає?

— Та, вистачає всього. Ось знаєте, що нас відрізняє від святих? Рішучість. У святих вона була. Ні — й усе. Ніколи назад. У мене не виходить.

— У чому вам бракує рішучості?

— У всій боротьбі з моєю гидотою, з пияцтвом, з усіма звичайними людськими…

— Але колись ви буваєте щасливі?

— Буваю. Коли вдається подолати.

— А в творчості?

— Ні. Це ні.

— Тобто це не допомагає позбуватися?

— Дуже допомагає. Коли на сцені. Це щастя. Заради того живу. Тому що це об’єднання на доброму, смію думати. А потім настає звичайне життя, залишаєшся один, і ні діти, ні дружина, ні мати, ніхто… Там доводиться… Ну потім потихеньку налагоджується.

— Ви саме тому прийшли до театру?

— Яка різниця? Ніякої різниці. Правда.

— Яка найбільш складна частина спектаклю?

— Як бути потім. Тому що перед цим нерви, перед цим готуєшся. Так чи інакше скинув, а потім починається. Аналіз або… Возвеличень-то вже немає, такого задоволення не буває.

— В афіші «Шоколадного Пушкіна» було написано — «метри сюрреалізму Петро Мамонов і Сальвадор Далі». До чого тут сюрреалізм?

— Абсолютно не до чого. І взагалі, всі ці образи так звані — ніякі не образи, це я сам, я так живу, так існую. Знаєте, із самим собою дуже важко жити. Якщо по-парному. Ніяк не виходить. А коли виходить, раптом — прямо світло в душі. Це найголовніше.

— В «Чи є життя на Марсі?» ви трималися за п’єсу «Пропозиція»...

— Так. Було легше.

— А спектакль «Шоколадний Пушкін» складається з досить різних фрагментів. Як ви їх з’єднуєте?

— Це життя моє. Десь я чув, не знаю хто сказав, що це гірше, ніж «Марс». Я із цим не згоден. «Пушкін» — зовсім інший, дуже тонкий, він не виходить ніколи.

— Ви не думали зробити спектакль у селі, в тому просторі, де вам добре?

— А ми грали там «Чи є життя на Марсі?» в сільській школі. Було світло, звук, усе як годиться. Прийшли десять бабок. Я — «ну як?» «Та нічо, нічо, — вони кажуть. — Нічо, нічо. Чо ти кричиш так?» Напевно, вони правильно сказали. Я дуже ставлюся добре до того місця, де живу. У тому сенсі, що до людей, які там живуть, і взагалі, як усе відбувається. Не так, як у Москві. 150 кілометрів — а абсолютно не так. Правда, хлопці. Я живий свідок. Добре, що ми такі, що можемо приїжджати заробити. Дуже тяжко, й убого, й з усмішкою, й нормально, й ніхто не скаржиться. Такі ростуть там хлопці, ломовики. У цікавий час ми живемо.

— Якщо б можна було життя переграти, щось інакше прожили б?

— Та ну як це переграти, ти сам хоч зрозумів, що сказав?

— Але вибір же є в люди ни.

— Людина вільна в одному тільки моменті — або туди, або сюди. Тут найбільша проблема. Куди? Не мені вже судити. Буває туди, буває сюди. По-різному. Буває в один день — п’ять разів, буває чотири місяці твердо, а буває в один місяць ось так крутить. Намагаюся утриматися за правильне, за тверде. Не завжди виходить. Ох, не завжди. Швидше, не виходить.

— Панотець має допомогти?

— Не панотець має допомогти, а Бог. Якщо вже так. Не панотець, ніхто, ні я, ніхто. А якщо господь допоможе — виберуся, якщо ні — буду там, де був. І ось із цього погляду вся творчість так звана ніяк не вписується, зрозумій. І ось сидиш і думаєш — що, життя марне? Як дивно — я не буду там зараз плакати, ось так спокійнесенько для себе — дві пісні. І дуже це правда. Тому що в багатьох людей так. І добре, якщо б хтось зрозумів. Дайте закурити, є в когось?

— Давно курите?

— Не дуже. Десь рік.

— А раніше?

— Жодного разу. Близько року.

— Та ні, ну, ми як, що ми тут зібралися? Я якийсь і ви якісь. Ні, звичайно, всі ми. Ну, й у кожного так. Правда ж. Навіщо ми щоранку встаємо, а? Так, треба, я обіцяв. Раптом розумієш, що це якась нісенітниця. Нісенітницю обіцяв комусь. Навіщо, що. Гроші… І все починає з-під рук валитися. Починаєш закриватися алкоголем або наркотою, або чимсь. Ну й що? А там взагалі, там такі (шанобливо) тунелі. Нічого взагалі не видно.

— Петре Миколайовичу, живете в селі, а працюєте в місті. Роздвоєння не відчуваєте?

— Та я не живу ні в селі, ніде. У мене зараз дому немає. Мама хворіє, я живу на Каретному, в центрі, а потім їджу в село годувати котів, а потім — до дружини в Чертаново, а потім… Нісенітниця. Ну якщо так, значить… Треба простоту серця, простоту. Як є — так і є.

— Як же прийти до цієї простоти?

— А біс його зна. Не знаю. Є шляхи, звичайно.

— Що треба собі сказати?

— Але ви ж знаєте. Не робити те, що не треба.

— Але це розумієш, а зробити все одно не можеш.

— Можеш. З божою допомогою. Ось я не міг, міг, потім знову не міг… Якщо є така установка: вічність або в цьому життя. Тоді все робиться для вічності.

— Застосовуєте?

— А інакше як же? Там уже кожний сам з собою починає боротися. Дуже тяжко.

— А ви часто усміхаєтеся сам собі?

— Так, я задоволений часто. Не такий уже я прямо серйозний, ні-ні-ні.

— Для російської людини завжди першим стояло слово, а потім уже звук. Для вас що первинне?

— Щось ви кудись… Мені важко зрозуміти. Звук, слово. Ну ось у мене магнітофон «Фортекс» 16-канальний. Я включив і думаю — що б заспівати? «О-о-о, як я хотів би, щоб ти вмонтував у мене маленьку відеокамеру». Ось у мене так заспівалося. Як це? Що це? Я не знаю.

— Над чим ще нині працюєте, крім спектаклів і музики?

— У кіно беру участь. Альтернативне. Чорно-біле. «Пил». Уже зняли. Що, мовляв, людина хоче нове тіло отримати. Він такий товстий, а там — атлет. І один раз його туди засунули, і він атлет. А потім вийшов, і знову туди. А я лікар, я відштовхую. Говорю — ти що?.. (грізно) «Доти, доки!..» і так далі. Потім — ну, гаразд, йди. І коли він йде — бух, вибух. Вибухає. Я перед студентами, аудиторією…

— Студентське запитання: скажіть коротко й чітко, поклавши руку на серце: яке ваше найбільше бажання в житті?

— Ох… Мир той самий, якого ніколи не можу досягти. Не виходить ніяк. Ну нічого. Все по-парному. Щодня жити дуже тяжко. Як говорили мудрі, що свято кожного дня — віддалення від гріха.

— Петре Миколайовичу, я пам’ятаю ваші візити в Київ, і не можу позбавитися відчуття, що за ці роки ви якось втомилися дуже.

— А тому, що боротьба йде.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ