Під плащем патріотизму

Щоразу частіше пече сором за світ, у якому живеш. Сором за ледь приховане і неприховане насильство над убогим і малим. Сором за співжиття з людьми, яким належалася б покута за злочин. Сором за нехлюйство, грубість і неповагу до людини.

Однак у соціальному світі все заплутане і приховане. Ми настільки звикаємо до потурання злу, що навіть одверту непристойність і зневагу на сторінках газет попускаємо мовчки. При цьому далі називаємо такі газети патріотичними.

"Вечірній Київ" був тією газетою, яка вже після Чорнобиля готувала думку ГКБ про таємного режисера антирадянського культурологічного клубу. Редактор В. Карпенко не вважав за потрібне вибачитися, бо ж тоді "не міг інакше".

І 1997-го та сама газета друкувала матеріали, які підживлювали у світі думку про "український антисемітизм". Чи теж "не міг інакше"? 1997-го та сама газета друкувала брутальні кляузи про УАПЦ і особливо брутальні проти патріарха Димитрія.

"Патріотизм" "Вечірнього Києва" набував щоразу вільніших форм. Це дивний феномен - плащ патріотизму й релігійності! Він "дає право" говорити від імені віри таке, на що людина від власного імені ніколи б і не зважилася! Людина дозволяє собі нещадність, абсолютно несумісну з релігійною чи патріотичною любов`ю.

Та форма "захисту Шевченка", яка хлюпнула нам в обличчя статтею Юлія Шелеста "Сто гривень і Оксана Забужко в колі Тараса Шевченка", здається, переходить всі межі пристойності.

Я зовсім не торкаюся змісту полеміки автора з О. Забужко, І. Дзюбою, Г. Грабовичем, Ю Шевельовим: полемізувати можна про все і з усіма.

Але вражає дивна зневага до авторів! Навіть якби вони були початківцями, котрі взялися "не за свою тему", то все одно рівень пошани є рівнем культури. "Пару матючків - стала на весь світ знаменитою". Це про О. Забужко, в якої є і поетичні, і філософські книжки, яких не може не знати освічена людина.

"Усе тут у достатній мірі провокативне", - починає Ю. Шелест статтю про книжку О. Забужко. Навіть якщо це так, то треба залишатися мужчиною і не втрачати самоповаги. І чи потрібно "скидати" відому і визнану авторку з тієї позиції, яку вона давно посіла в українській літературі? Адже це не просто неетичний крок - це виступ проти культури, яка тримається на усталених вартостях і, зрештою, авторитетах. Незалежно від нашого суб`єктивного ставлення до чиїхось останніх творів, вони вже існують у культурному контексті: обов`язковій ієрархії вартостей, яка встановлюється на рівні компетентності. Можна любити чи не любити певного автора, але поважати - це як казати "Добрий день". Зневажати Івана Дзюбу за позитивний відгук на книжку Оксани Забужко - це мені трохи нагадує зневагу В. І. Леніна до філософів, які робили "уступку идеализму".

Про Г. Грабовича і Ю. Шевельова автор "Вечірнього Києва" говорить теж наче про контрабандистів, а не майстрів, які, погодьтеся, не потребують нашого з вами визнання.

Мені часом трапляються співрозмовники, які під впливом чутки про якусь відому й шановану постать у нашій культурі одразу готові завдати їй найжорстокішого удару. Та ще й, заглядаючи в очі, чекають на підтримку. І я бачу в їхніх очах синдром тяжкої недуги... Але насамперед зневаження євангельської заповіді: "Не судіть, щоб і вас не судили, бо яким судом ви судите, таким осудять і вас..."

Уявляєте, по якому "патріотичному" колу піде гуляти диявольська пародія на Шевченкове благання: "Обніміться ж, брати мої"?