«Після важкого поранення зустрів свою долю»

Нещодавно пара зіграла весілля у патріотичному стилі — тим самим підкреслюючи своє ставлення до батьківщини, висловлюючи підтримку єднання України. Окрім національних костюмів на весіллі був духовий оркестр військових.

Роман пригадує, як познайомився із коханою. Саме тоді на душі було неспокійно, вирували важкі почуття втрати за друзями-побратимами: «На початку травня 2019 року я виконував бойове завдання, до сепаратистів залишалось буквально 100 метрів. Йшов попереду, аж раптом — вибух! Це була протипіхотна міна, — розповідає Роман Кашпур, — Дивлюсь — пальці та п’ята на нозі тримаються наче на нитках... Збіглися побратими, я весь час був у свідомості, ще їх заспокоював, щоб не панікували. Мовляв, живий, бо ж народився у вишиванці. Після надання першої допомоги мене доставили у Харківський шпиталь. Довелось праву кінцівку ампутувати до голені. Ліву посікло осколками, її врятували. Вже за два місяці мені встановили протез. Важко переживав втрату побратимів. Ще у лікарняній палаті я познайомився із волонтеркою Юлією, мій командир дав їй завдання мене провідати. Спочатку ми спілкувались як друзі, але постійна турбота та ніжність дівчини підкорили моє серце. Та й не кожна зможе прийняти хлопця із протезом, а Юлія змогла».

Юлія до знайомства із Романом виховувала маленького сина і водночас встигала займатися волонтерством. Хлопчик з перших днів знайомства із бійцем прикипів до нього. «Зараз ми удвох виховуємо сина, я мрію, аби він став патріотом, і згодом розповім йому про війну на сході. Дружина досі займається волонтерством, їздить у поїздки на фронт. Я бачу, що вона цим живе, водночас не забуває про родину і приділяє достатньо уваги. Я надалі займаюсь спортом. До початку «Ігор героїв» тренувався частіше, після перемоги мене запросили взяти участь у марафоні Морської піхоти. Зараз тренуюсь посилено, бігаю. Перший мій рекорд — п’ять кілометрів і 200 метрів я пробіг на протезові за 35 хвилин. Однак ближчим часом маю замінити частину протезу, періодично підліковуватись. Адже рана ще свіжа».

Ветерана ООС часто запрошували до інших поранених, яких тільки привезли з поля бою. Він став для бійців певним психологом. Власним прикладом показав, що життя продовжується, ніколи не потрібно опускати рук.

«У моїй родині ніколи не було військових, а після школи я обрав професію реабілітолога, вступивши до університету в Хмельницький. Постійно переписувався із бійцями, волонтерами, і під час зимових канікул на другому курсі вперше вирушив на фронт. Після повернення дочекався здачі всіх іспитів, перевівся на заочну форму навчання й підписав контракт з батальйоном «Правий сектор». Отримав спеціальність розвідника. Коли заповнював анкету, сам придумав позивний «Скіф», бо завжди захоплювався цим мужнім та войовничим народом. Зараз я не зупиняюсь перед труднощами, і саме моя сила духу і волі вразила мою кохану дружину. Вона побачила, що я можу бути опорою її життя, захисником, і люблячим чоловіком», — додає боєць.