Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Портрет в інтер’єрі «Триптиха»

Одній із найстаріших столичних галерей виповнилося двадцять років
25 грудня, 2008 - 00:00
ДО «ТРИПТИХА» ПРИХОДЯТЬ ХУДОЖНИКИ, РЕЖИСЕРИ, МУЗИКАНТИ, АКТОРИ, ПОЛІТИКИ. І ТУТ ЛЕДВЕ НЕ ВСІХ ГОСТЕЙ ЗНАЮТЬ ПОІМЕННО (ЗАСНОВНИК ГАЛЕРЕЇ ЮРІЙ КОМЕЛЬКОВ І КОМПОЗИТОР ОЛЕКСАНДР ЗЛОТНИК) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» ТЕТЯНА САВЧЕНКО ВМІЄ «ПОДАТИ» ХУДОЖНИКА (НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ ВАЛЕРІЯ ШКАРУПИ, НА ФОТО — ЛІВОРУЧ) ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Із днем народження належить вітати. Що я з великим задоволенням нині й роблю. Хоча, чесно кажучи, дуже хотілося б зняти про цю унікальну — я б сказала, штучну — галерею фільм. Не документальний — ігровий. Бо «Триптих» — не просто місце, куди можна прийти на вернісаж знакового сучасного художника, а живий організм — не позбавлений інтриг, любовних історій, пліток, трагедій, епікурейських свят, хвороб, побутової рутини, глибоких суперечок про мистецтво, заздрості, подвижництва, зрадництва, що стало нормою сучасного життя, і не актуальної нині відданості... «Триптих» — це маленький живописний острів, населений характерними й незвичайними персонажами.

Дозволю собі пофантазувати...

Жанр фільму — психологічна мелодрама (аналітики кіномистецтва кажуть, що сьогоднішній час дає відставку відверто розважальним картинам і детективам, і на лінію вогню випускає кіно змістовне, що викликає співчуття та співпереживання глядачів).

Місце дії — Андріївський узвіз, 34, галерея «Триптих».

Дійові особи: засновник галереї — Юрій Комельков, директор — Тетяна Савченко, співробітники — Валерій, Марина, Ксенія.

Художники — Олександр Животков, Олексій Малих, Борис Єгіазарян, Слава Шерешевський, Андрій Блудов, Борис Бистров, Льоня Бернад та інші.

Відвідувачі, друзі галереї — письменник Андрій Курков, кінорежисер — Роман Балаян, мистецтвознавець — Лариса Божко, телеведучий — Юрій Макаров, галерист — Сандро Муджірі.

Час дії — грудень 2008 року.

А оскільки ідея зняти подібне кіно виникла буквально зараз, знайомитиму вас з його героями поетапно, за ходом розробки сценарію.

Отже, її звали Тетяною... У дитинстві хотіла стати геологом, їздити в далекі краї «за туманом і за запахом тайги». Не склалося, бо на геологічний факультет приймали з 18 років, а їй не було ще й 17, коли закінчила школу. Вступила на факультет іноземних мов, стала вчителькою французької мови. Але в середовищі колег відчувала себе білою вороною, і коли на екстреній педраді їй інкримінували «непристойний зовнішній вигляд» (кокетлива шийна хустинка!), цинічно плюнула на «розумне, добре, вічне», і подалася в стюардеси... Шість років романтичної та дуже важкої роботи в «Аерофлоті», перше місце на республіканському конкурсі стюардес, і три аварійні посадки, які, слава Богу, минули вдало... Стало страшно літати, бо вдома чекали мама й маленький син, і тоді доля прихильно підкинула чергову авантюру — Таня Савченко освоїла професію перекладача. Ненадовго. Особисті обставини склалися так, що вийшла заміж і поїхала до Брюсселя. Однак, «золота клітка» виявилася надто гламурною для енергійної Тетяни, і вона втекла до України, де — через причини, зрозумілі будь-кому, хто жив у країні Рад, — влаштуватися на роботу за професією не змогла. Вивчилася на перукаря, і в новій для себе справі вже тоді знаходила задоволення творчих амбіцій: «Приходить, наприклад, номенклатурна радянська персона, а ти робиш з неї привабливу західну панночку!..» Потім кілька років підкоряла Париж... І, нарешті, матеріалізувалася в галереї «Триптих». Йшов 1999 рік...

— Тетяно, не можу не захоплюватися хитросплетеними перипетіями твоєї біографії. Але ж там і натяку не було на професію галериста? Яким вітром занесло в «Триптих»?

— У художницький світ мене ввів мій чоловік Боря і його дочка Яна (талановитий український скульптор Борис Бистров та художниця Яна Бистрова. — Авт.). Ще коли я працювала в Парижі, познайомилася завдяки їм з Олександром Гнилицьким, Сашею Харченко, Олегом Тістолом, Олегом Голосієм та іншими відомими сьогодні всім живописцями, графіками, скульпторами. І за допомогою голови спілки художників Авіньона вивезла талановиту молоду генерацію до Франції на щорічний театральний фестиваль. На цілий місяць. Поїздку практично повністю субсидувала сама, настільки мені ця акція здалася цікавою... Так відбувся мій перший арт-проект. Експеримент вдався, але всі поїхали до України, а я залишилася в Парижі. Невдовзі мене знайшла деяка пані, наша співвітчизниця, яка вийшла заміж за багатого німця і вирішила неподалік від Амстердама відкрити україно-німецьку галерею. Вона запропонувала сформувати колекцію робіт художників і стати арт-директором галереї. Я з захватом погодилася. Саме тоді й познайомилася з Сашею Миловзоровим, який тоді був художнім керівником галереї «Триптих». Поступово почало формуватися особливе ставлення до художників. Мене завжди захоплювали люди, які вміють робити те, чого не дано мені. Але в той час це були лише емоції — галерея, що не встигла народитися, лопнула, я переїхала до Києва, зайнялася підприємницькою діяльністю, яка тільки-тільки почала розвиватися. Одного прекрасний вечора прийшов з майстерні чоловік і сказав, що Неля Ісупова (відомий український скульптор, одна з перших засновників галереї «Триптих». — Авт.) запропонувала мені стати директором галереї. Погодилася. Спочатку працювати було нелегко: отримувала сто доларів, психологічна атмосфера в колективі виявилася непростою, але я взялася за справу з натхненням... Відтоді минуло вже дев’ять років. Сьогодні «Триптих» — могутня інституція, відомий у Києві бренд. Я вважаю, галерея не знаходиться — живе в цих стінах, що після зміни власників набули вишуканої стильності. І моє існування тут: не робота — спосіб життя. Пробач за патетику, але галерея «Триптих», дійсно, справа мого життя. Гадаю, мою позицію відчувають і художники.

«Триптих» — перша недержавна столична галерея, де (до речі, завдяки мені) був спонтанно організований клуб друзів галереї, які регулярно збиралися у внутрішній залі. Я б сказав, що «Триптих» — наріжний камінь Андріївського узвозу: з дня заснування тут виникло справжнє братство художників-прикладників: приїжджаючи до Києва з інших міст, вони йшли сюди прямо з вокзалу — погрітися, попити чайку, відпочити... Приємно, що й сьогодні, через двадцять років, тут зберігається така сама тепла атмосфера».

Андрій КУРКОВ, письменник

— «Триптиху» — 20 років. Формально кажучи (і ти вже сама це позначила), його існування ділиться на два етапи: перший — народження галереї, що відбулося завдяки чотирьом відомим художникам-засновникам. Другий етап — зміна власників галереї, коли в її долі почав брати активну участь бізнесмен та видавець Юрій Комельков...

— Я б навіть умовно розділила життя галереї на три етапи. Перший — її народження та існування до мене. Другий, що почався з того моменту, коли директору Тетяні Савченко дали карт-бланш, і з вузько направленої галереї декоративно-прикладного мистецтва вона поступово почала орієнтуватися на сучасне мистецтво. І — третій, що починає відлік від дня зміни засновників, коли «Триптих» став по-справжньому розцвітати: був зроблений сучасний ремонт із переплануванням залів, установкою спеціального світла і підставок для витворів мистецтва. Я дуже рада цьому. Скажу більше — щаслива. Однак не все настільки безтурботне в нашому королівстві, як може здатися з першого погляду. Нинішні засновники — бізнесмени, люди, які вміють рахувати гроші. Хочуть, щоб їхній бізнес приносив прибутки. Цю мету переслідують і галеристи, але поступатися естетичними вимогами до художників, які в нас виставляються, ми не можемо за жодних обставин. Галерея повинна мати гарний смак і власний стиль. Тому доводиться копітко працювати з клієнтами, освічувати, виховувати їх. Створювати певну атмосферу в галереї, щоб потенційним покупцям захотілося повернутися сюди й придбати картину або скульптуру замість, наприклад, чергового «Мерседеса». Це не так просто, оскільки добре відомо, що витвори мистецтва — речі не першої необхідності. Відрадно, що останнім часом ситуація змінюється в кращий бік. Можу це констатувати, бо в мене є можливість порівнювати її з 1999, 2001 і навіть 2005 роками. У кращий бік зміняється якісний склад клієнтів: з’являється багато освічених людей, які знають, що саме вони бажають придбати, а не так — купити що-небудь, лише б перед своїм оточенням у бруд обличчям не впасти.

«Асоціації, які в першу ж хвилину викликає «Триптих», — вогнище справжньої столичної культури, притулок київської інтелігенції, де в будь-який момент можна зустріти друзів, випити чашку кави, поговорити про якісь істинні проблеми, а не лише про політику та кризу».

Лариса БОЖКО, мистецтвознавець

— Відомі клієнти в галереї є?

— Дуже багато. Нерідко приходять відомий режисер Роман Балаян, незрівнянний Богдан Сильвестрович Ступка, його син Остап, Лариса Івшина — головний редактор газети «День», актриса Лариса Смородина... Мені здається, їм подобається в «Триптиху»: вони проводять тут не мало часу, ми розмовляємо... Бували й заїжджі знаменитості — Лія Ахеджакова, Дмитро Харатьян, Рената Литвинова. Заходять бізнесмени, політики, дипломати.

«Мені подобаються люди, які працюють у цій галереї. Тут затишно й комфортно. Люблю, прогулюючись Андріївським, просто заглянути в «Триптих», подивитися нову виставку, поговорити. Іноді купую подарунки друзям. Наприклад, у Микити Михалкова вдома стоїть оригінальне керамічне крісло Нелі Ісупової, а в Рустама Ібрагімбекова — потішний солом’яний верблюд Ірини Контар...»

Роман БАЛАЯН, кінорежисер

— Не можу не згадати у ваш день народження, що засновник галереї «Триптих» Юрій Комельков успішно видає і журнал «Аура», який за недовгий час існування зайняв певну нішу серед художників, мистецтвознавців, шанувальників мистецтва...

— І не лише журнал. Видана унікальна монографія «Декоративне мистецтво України кінця XX століття. 200 імен»... (До речі, коли її вперше побачила Лариса Івшина, вона не змогла стримати захоплення, вигукнувши: «Ми самі не знаємо часом, наскільки українці — талановита нація! Ось що потрібно пропагувати!..») Серія чудових каталогів українських художників: два — геніального Івана Марчука, два — Анатолія Криволапа, Володимира Будникова, Олексія Малих, Ігоря Єлисеєва, Олександра Бабака, Леоніда Берната. Вдалим експериментом виявився фотоальбом Костянтина Доніна «Кадр за кадром: Кіра Муратова» — документальне спостереження за зйомками гучного фільму «Два в одному»... Все це, безсумнівно, збільшує авторитет галереї у професійному середовищі, підстьобує амбіції художників та прагнення брати участь у вернісажах та інших акціях «Триптиха».

Крім того, ми провели кілька творчих пленерів. Почали з Криму, два рази виїжджали до Болгарії, двічі — нинішнього року — до Хорватії. Досі згадуємо ці чудові поїздки. Такі акції об’єднують галерею, створюють їй індивідуальний імідж.

«Для мене «Триптих» — насамперед, галерея для художників. Ця тенденція бережно зберігається з дня її заснування: художник — персона номер один. Тут затишно: можна не лише приходити на вернісажі, але й призначати зустрічі, проводити переговори. Співробітники «Триптиха» завжди йдуть назустріч друзям і дуже доброзичливо (за європейськими галерейними стандартами) приймають їх».

Валерій ШКАРУПА, художник

— Тетяно, з багатьма художниками, і не лише київськими, тебе пов’язує особиста дружба. Напевно, багато хто з них не зміг відмовити собі в спокусі написати портрет такої екстравагантної жінки. Що прийшлося до душі?

— Щодо багатьох, ти погарячкувала. Поки що в мене лише три портрети. Перший, яким дуже пишаюся, отримала в подарунок від талановитого (на жаль, нині покійного) Юрія Луцкевича. Цей портрет — не фотографічна схожість, а те, що він побачив у мені. На жаль, Юра не закінчив роботу (хотів ще дописати обличчя та руки): я повинна була востаннє заглянути до нього в майстерню позувати — і буквально того дня він пішов. Але його робота все одно мені дуже дорога... Світлана Лопухова написала портрет. Дуже хороший. І якось на день народження Емма Беглярова презентувала свою роботу: щоправда, я не зовсім упізнала себе в зображенні, але це особистий погляд художниці. Ось і все.

«Це найперша галерея в Києві, до якої я випадково зайшов п’ять років тому, приїхавши з Америки. На зворотному шляху заглянув ще кілька разів... А вже як переїхав до України, по-справжньому подружився з усіма співробітниками «Триптиха». Обожнюю Танечку Савченко — без її шарму галерея навряд чи б була такою, як сьогодні. Дивовижні Марина та Ксюша, які з усмішкою вирішують будь-яку проблему! Безвідмовний Валерій Шкарупа, до того ж — прекрасний художник. А які сек’юріті — Михайло та Василь! Мужики! За їхніми спинами нічого не страшно! Крім того, з цією галереєю співпрацюють найкращі, затребувані не лише в нашій країні, а й за кордоном художники. До того ж, деякі — з дня її заснування... Золота галерея! Ніколи не зраджу їй!»

Сандро МУДЖИРІ, галерист

— Ой, лукавиш! А чарівна скульптура Бориса Бистрова, який за сумісництвом є твоїм рідним чоловіком?..

— Дійсно, рідний чоловік виліпив мене, і навіть відлив скульптуру в бронзі, але, з чуток, її закупило Міністерство культури України. А за іншими відомостями, придбав якийсь німець... Гадаю, можливо, це був мій колишній чоловік?! (Сміється.)

— До речі, як співіснують в одному домі дві творчі людини — вічно зайнята і ангажована на різні світські заходи галеристка Тетяна Савченко та скульптор Борис Бистров, який левову частку часу проводить у чотирьох стінах майстерні?

— Скажу, що Борис займає величезне місце в моєму житті. На перший погляд, це не дуже-то й помітно: я живу нібито сама по собі. І навіть паралельно його життю. Насправді ж, вплив на мене чоловіка — і моральний, і естетичний — дуже великий. Мабуть, навіть можу сказати, що за роки нашого спільного життя він мене огранував, чи що. Я — холерик за темпераментом, людина крайнощів, і, по-суті, була дикункою у своїх емоційних сплесках, у нетерпимості. У моєму характері є дуже погана риса: або чорне, або біле. Примітивно до межі, але закладено в генах. А в Бориса — палітра емоцій. Він — дуже спокійна, грунтовна людина, з тонким почуттям смаку. Якщо графічно представити наше сімейне життя — це тиха гавань. Я цілий день десь кидаюся, шарахаюсь зі сторони в сторону, а лише зайшла додому — відпочиваю душею. Борис — чудова людина, прекрасний художник. Дуже любить мене і приймає такою, яка я є. Звичайно, я не подарунок. Він пробачає мені горезвісну емансипованість, від якої сама страждаю. Борис добився моєї поваги саме тим, що не ламає мене, не пристосовує до себе, а дещо осторонь спостерігає за тим, що відбувається, делікатно коректуючи мої вчинки. А оскільки він — абсолютно чесна й добра людина, я звикла прислухатися до його думки. Він як чистий камертон: хай що скаже, на 150 відсотків правильно. І щодо оцінок людей, і моїх дій. Можу сказати, не боячись забобонів: я щаслива з ним. У наших стосунках були дуже складні періоди, оскільки ми зустрілися вже в зрілому віці — сформовані особистості: зі своїми звичками, друзями, капризами, світоглядом, етикою. Але в нас є головні точки зіткнення... Борис іноді каже: «Ти — неможлива, некерована, але наше естетичне сприйняття світу співпадає...»

«Я так довго спілкуюся з «Триптихом», що ставлюся до нього, як до дружини. Мені дуже подобається приходити сюди: це — одне з найприємніших місць у Києві, де почуваю себе, як удома. Тут працюють мої друзі, і дуже хочеться побажати їм, щоб горезвісна криза лише злегка торкнулася галереї, навіть не зачепивши її. А нам усім — весело відсвяткувати 40-річний ювілей «Триптиха»!»

Слава ШЕРЕШЕВСЬКИЙ, художник

— Можна було б на цій піднесеній ноті і закінчити інтерв’ю, однак не можу не запитати, як саме галерея «Триптих» збирається відсвяткувати двадцятиріччя?

— Трудовою вахтою, звичайно ж. (Сміється.) І це не жарт. Сьогодні, в переддень католицького Різдва, в «Триптиху» відкривається чергова, але не зовсім звичайна виставка під тематичною назвою «Портрет художника». Колись мені спала на думку ідея запропонувати авторам галереї написати портрети художників. Але не ідолів минулого, а тих, які живуть зараз, своїх друзів. Бо час, на жаль, біжить дуже швидко... А в «Триптиху» і через багато десятиріч залишиться колосальна колекція робіт талановитих живописців, графіків, скульпторів. Скажу по секрету, мені шепнули, що два вельми шановні майстри виявили бажання написати й мене. Щоправда, знаючи їх, припущу, що один навряд чи здійснить задумане, що ж до другого, можливо, можливо... Проте вже відомо, що Матвій Вайсберг зробив портрет Бориса Єгіазаряна, останній, у свою чергу, — Олексія Аполлонова. Слава Шерешевський зобразив для історії Вайсберга, а Олексій Малих — Льва Маркосяна... Ось у такій теплій компанії галерея «Триптих» і зустріне Новий 2009 рік...

«Триптих»?.. Мати рідна!.. Більше того, брат і сестра!.. І навіть дружина! (Тим більше, що вона тут працює! — Сміється.) Дім, іншими словами... Дім рідний...»

Олексій МАЛИХ, художник

Ірина ГОРДЕЙЧУК, журнал TELECITY, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments