Проблиск таланту в обрамленні банальності

Головний герой — Дзідзьо — музикант з нереалізованими амбіціями (власне Михайло «Дзідзьо» ХОМА) — збирається за кордон у гості до мами, яка перебуває на заробітках у Португалії. Як і годиться неуважній людині мистецтва, забуває вимкнути праску й, до того ж, з’їдає прострочені крабові палички. Як наслідок, опиняється з харчовим отруєнням не в Португалії, а в лікарні. Потім, трохи оклигавши, подається на реабілітацію в рідне село Бортники, в батьківську хату. Визначення «перший раз», втім, стосується не отруєння і навіть не поїздки за кордон, а стану статевої незайманості героя, яке випадково стає відомим широкому загалу. До того — це вже інший «перший раз» — його просять терміново організувати хор у сільській церкві. Розв’язати проблему з дівчатами береться старий друг Дзідзя, Бодя (співавтор сценарію Сергій ЛИБА) — успішний і заможний місцевий плейбой, в будинку якого живе красуня Квітка (Ганна ТИХОМИРОВА). Але нахабні Бодіни методи сором’язливому Дзідзю не дуже підходять. І так далі, й тому подібне.

Це продовження пригод Дзідзя, що вперше з’явився на екранах минулого року в «DZIDZIO. Контрабас». То була комедія про трьох молодих авантюристів, які, заборгувавши чимало грошей, перевдягаються у греко-католицьких священиків, набивають старі «Жигулі» цигарками та їдуть до Польщі, щоб продати там тютюнову контрабанду й, таким чином, повернути борг. По дорозі з ними відбуваються пригоди різного ступеня комізму та небезпеки.

DZIDZIO (від діал. «дзідзьо» — «дідусь») — артистичне псевдо Михайла Хоми (нар. 20 листопада 1983 р., с. Бортники, Львівська область) і назва його гурту. Хома закінчив Київський національний університет культури і мистецтв (відомий як університет Поплавського, або «Поплавок»). Має освіту хормейстера. 1999 року став лауреатом фестивалю «Молода Галичина». До заснування гурту DZIDZIO у вересні 2009-го був причетний Андрій «Кузьма» КУЗЬМЕНКО, він же й написав два перші хіти нового колективу: «Старі фотографії» та «Ялта». На сьогодні цей гурт — один із найуспішніших в Україні. Самі музиканти називають свій стиль «комедійний антигламурний поп». Фан-клуб гурту в соціальній мережі «ВКонтакте» був найбільшим в Україні й налічував понад 200 тис. шанувальників, а річна кількість переглядів роликів лише на офіційному каналі «Дзідзьо» в YouTube перевищила 11 млн. Естрадна популярність стала вирішальним чинником у сенсаційному касовому результаті «Контрабасу»: цей фільм став першим українським кінопродуктом за часів незалежності, який не просто окупив свій бюджет у прокаті, а й приніс прибуток.

Хоча режисери в обох картинах різні — минулого разу був Олег Борщевський, цього року — кліпмейкер DZIDZIO Тарас Дронь разом із самим Хомою, — підхід практично не змінився. Знову це бенефіс Хоми. Знову переважають найпростіші, якщо не сказати — найбанальніші жарти. Нам пропонують сміятися з різного року випорожнень, медичних процедур та інших проявів тілесного низу. Жінок тут розглядають винятково як сексуальні об’єкти без ознак власного характеру, хоча й з чоловічими характерами теж не все гаразд — змальовані нашвидкуруч кількома штрихами. Візуальна ж якість режисури цілком відповідає глянсовій кліповій естетиці; при цьому музична доріжка, всупереч очікуванням, полишає прикре відчуття випадковості чи необов’язковості добору тої чи тої композиції. Головне ж — діалоги та ситуації, попри всі потуги й намагання авторів, не кумедні. Не спрацьовують, не смішать.

Лише одне «але» — не рятівне для фільму, але важливе для його протагоніста.

Пам’ятаю, як під час розбору фільмів — претендентів на українську заявку на «Оскар» — світлої пам’яті Кіра Муратова, подивившись «Контрабас», несподівано для свідків розмови, відзначила цей фільм — точніше, виконавця головної ролі. У Муратової завжди було чуття на комічних, гострохарактерних акторів. «Перший раз», будучи невдалим фільмом, все ж, підтвердив, що й у Хоми подібне обдарування є; зрештою, його популярність в інтернеті починалася не з пісень, а з фарсових монологів про свиню Мейсона, яка є «ідейним натхненником гурту».

Тож, вочевидь, кінематографічне майбутнє для Михайла полягає не в режисурі, а саме в акторстві.

Проблема хіба в тому, щоби знайти дійсно професійного жанрового режисера, що поки в наших реаліях — велика рідкість.