Труднощі подолання гір лишилися позаду. Перед нами — труднощі руху рівниною.
Бертольт Брехт, німецький письменник, драматург, громадський діяч.

Рада ЛИСЕНКО: Українська музика загине без послідовників...

Як ми готуємося до подвійного ювілею класика?
30 листопада, 2011 - 00:00
ЛУНАЄ МУЗИКА КЛАСИКА, ЯКУ ВИКОНУЄ ОНУКА КОМПОЗИТОРА — РАДА ЛИСЕНКО / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

У Меморіальному будинку-музеї М.В.Лисенка (частина Музею видатних діячів української культури, вул. Саксаганського, 97) відбулася акція, яку можна назвати «генеральною репетицією» майбутніх урочистостей, які в наступному році пройдуть не лише в нашій столиці й Україні, а й за кордоном. Киянам добре відома експозиція музею видатного українського композитора, громадського та культурного діяча Миколи Віталійовича Лисенка. Тут представлені унікальні експонати з творчого архіву композитора, меморіальні речі, подаровані нащадками митця. В кімнатах збереглися автентичний паркет, ліпнина, кахляні груби. Саме тут Лисенко проживав до самої смерті в 1912 році. На стінах робочого кабінету композитора розміщено частину його колекції українських народних музичних інструментів: ліру, торбан, цимбали, кобзу. Тут Микола Віталійович працював над операми: «Тарас Бульба», «Енеїда», «Ноктюрн», останніми випусками «Музики до «Кобзаря». За традицією, у знакові дні в цьому домі звучить музика класика, яку виконує внука композитора — піаністка й викладач Національної академії музики України Рада Лисенко. Як планується відзначати подвійні ювілейні дати(170-річчя від дня народження класика та 100-річчя від дня його смерті), про родинні традиції, легендарного діда й про себе розповіла «Дню» Рада Остапівна.

«КЛАСИКА МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ КЛАСИКОЮ!»

Із Радою Остапівною Лисенко (яка цьогоріч відзначила своє 90-річчя (!), але продовжує педагогічну діяльність) ми зустрілися в Національній музичній академії України, у класі, де онука композитора викладає фортепіано. Побували на уроці, із захопленням слухали, як грають у чотири руки на двох роялях педагог та її учениця — аспірантка з Китаю Сін Сін Ма .

— Сін Сін прийшла до мене після закінчення консерваторії, —почала нашу бесіду Рада Остапівна. — Вона родом із Китаю. В Україні навчається з сьомого класу в Школі ім. Лисенка. Довідавшись, що я онука видатного композитора, попросила дати їй якісь ноти Миколи Віталійовича. Дівчина так швидко вивчила ноти й так віртуозно зіграла, що я запропонувала їй узяти участь у Конкурсі ім. Лисенка. 2012-го будемо відзначати подвійний ювілей Миколи Віталійовича — 170 років від народження Лисенка та 100 років від дня, коли він пішов із життя.

Мені вдалося торік влаштувати концерт «Лисенко і продовжувачі» на день народження Миколи Віталійовича в Малому залі НМАУ. Продовжувачі — це Ревуцький, Косенко, Штогаренко, Колесса, Барвінський. Вважаю, що має бути «Конкурс Лисенка і продовжувачів». Свого часу мій чоловік — Андрій Якович Штогаренко дбав про продовження цієї лінії — національної музичної культури. Він також один із продовжувачів музичних традицій мого діда.

СУДОВІ... СПРАВИ

— Суд присудив мені заплатити десять тисяч сусідам, за те, що нібито порушую їхній спокій, — продовжує Р.О. Лисенко. —Й нічого з цим не можна зробити. Після Лисенківського концерту (а дуже багато чого лежало особисто на мені) я захворіла. Серце боліло так сильно, що ходити не могла. Поклали в лікарню, й поки я хворіла, сусідка подала на мене в суд. Хотіла відсудити 90 тисяч грн. за моральну й фізичну шкоду (нібито від музики сусідка захворіла й їй довелося накупити дорогих закордонних ліків на суму аж 90 тисяч). Ви будете сміятися, але суд вона виграла! Щоправда, мені присудили виплатити їй тільки 10 тисяч. Я подала апеляцію, був лист від дирекції НМАУ, але судові справи все ще продовжуються. Сусідка категорична й вимагає, щоб я заплатила їй гроші...

НЕЙГАУЗ І «ВІТРИ БУЙНІ»

— Я навчалася в Київській консерваторії у професора Луфера Абрама Михайловича, який був тоді ректором. Державні іспити в нас приймав Генріх Нейгауз. Він сам із Кіровограда, дуже любив Україну, — пригадує Рада Остапівна. — Я з дитинства мріяла навчатися у нього.. На іспитах Нейгауз мене зразу відмітив. І сказав про це педагогам, але мені було соромно підійти до нього: я закінчувала консерваторію вже після війни, до того ж у мене пропало три роки. Під час війни нас виселили з Києва. Посадили в теплушку й повезли до Німеччини. Та по дорозі у Львові ми втекли. Там знайшли організацію, яка допомагала біженцям: розміщувала і двічі на день годувала. Прізвище Лисенко для львів’ян було іконою!

Після повернення до Києва й закінчення консерваторії я вважала себе вже застарою для навчання. Та все ж попросила тата, щоб замовив за мене слово. Батько написав листа, й Нейгауз одразу відповів, що він, хоч уже і старий, і має дуже багато учнів, та мене візьме, бо йому сподобалася моя гра й моє обдарування, а також те, що «она свое славное имя не позорит». Але попередив, що вступні іспити я маю здати сама. Я пройшла до аспірантури, мене не хотіли прописувати в Москві (гуртожитку не було, а на квартирі прописувати тоді забороняли). Пішла до начальника міліції. Він вислухав і зітхнув. Коли дізнався, що я з України, зрадів. Розповів, що має дружину-українку, яка завжди співає: «Віють вітри, віють буйні...» «Так це ж мій дід написав!» — зраділа я. Й відразу питання було вирішено — «Вітри буйні» допомогли мені отримати прописку в Москві.

РОДИННІ ІСТОРІЇ

— Мої батьки часто згадували діда. Він займався громадською роботою. Дуже багато витрачав на це часу. Мав університетську освіту — й західноєвропейську, й російську. Микола Віталійович мав дар переконувати людей. У нього було багато друзів — двоюрідний брат Старицький, Леся Українка, яка дуже часто бувала в будинку Лисенків, її мама Олена Пчілка, бандуристи... Микола Віталійович писав музику вночі. Бо вдень йому доводилося викладати. Причому не тому, що він був педагогом за покликанням, а тому, що потрібно було годувати родину. Хоча краще було б, аби він використовував час на композиторство. Лисенко навчав грати панянок з Інституту шляхетних дівиць. Потім він дав кошти, й побудували школу. А ще дід диригував хором, їздив із ним на гастролі. До речі, хор Лисенко дуже любив.

Наша родина береже сімейні традиції. Мама моя з Полтави. Дуже любила співати. Знала багато пісень. Ми з нею частенько виводили на два голоси. Моя донька Наталя продовжує музичну династію (викладає в НМАУ). В дитинстві вона добре малювала. Почали навчати її живопису, та музика перемогла. В онука Миколи старша донька також грає на роялі. Так що в нашому роду підтримують музичні традиції діда.

Наталія ЗІНЧЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ