Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

«Синій автомобіль»: вісім років аншлагів

Українці викликали фурор на фестивалі моноспектаклів у Польщі
17 січня, 2006 - 00:00
ОЛЕКСА ВЕРТИНСЬКИЙ ОТРИМАВ П’ЯТЬ ПРИЗІВ ЗА ОДНУ РОЛЬ / ФОТО АВТОРА

Актор Молодого театру, заслужений артист України Олекса Вертинський повернувся на батьківщину з Гран- прі за роль у п’єсі Ярослава Стельмаха «Синій автомобіль», цього разу — з Польщі, з 39 Міжнародного фестивалю моновистав.

Це вже п’ята найвища нагорода за цю роль у цій самій п’єсі, привезена ним із-за кордону. Попередній Гран-прі у травні 2005 р. Вертинський отримав у Латвії, але фестиваль у Вроцлаві —масштабніший, з більшою кількістю країн-учасниць. Тільки уявіть, тридцять дев’ять років поспіль його очолює пан Веслав Герас, ентузіаст, найдосвідченіший керівник, тепер уже з сивиною, який користується повагою всієї Польщі, що гідно оцінено його країною. На відкритті цього фестивалю він був удостоєний президентом найвищої нагороди за значний внесок у розвиток культури Польщі. Вроцлавський фестиваль внаслідок свого художнього рівня (у пана Веслава безумовний смак і гострий нюх на все хороше, ні — на найкраще) дуже популярний серед поляків та театральної громадськості країн Європи. І цього разу очікування публіки та гостей фестивалю не були ошукані. На відкритті та закритті фесту, як і на виставах, було безліч глядачів та високих гостей.

Журі як таке відсутнє. Найзначніші нагороди — «Симпатії публіки» та Гран- прі Герас. Ну а грошовий, дуже значний еквівалент цих призів, забезпечується численними спонсорами та великими банками Польщі. Вражає різноманітність нагород: від журналістського корпусу, від директорів інших міжнародних фестивалів, від воєводи та від маршалка Нижньої Силезії, Польського радіо, Союзу українців у Польщі тощо — я не перелічую всіх патронів та меценатів фестивалю, оскільки список дуже великий.

Рівень акторської майстерності, представленої на фестивалі, був таким високим, що довелося встановити три Гран- прі. Тим вагоміша нагорода українського актора, оскільки основними конкурентами були надзвичайно популярні артисти — улюбленці Польщі.

Я вже писала, і не без задоволення про талант Вертинського. А зараз дозволю собі процитувати абзац із польської газети: «Український актор Олекса Вертинський проживає життя героя п’єси Я. Стельмаха, як своє власне. Артист майстерно і тонко переходить від стрімкості першої половини п’єси, сповненої сплесків гумору та парадоксів до трагічних нот, примушуючи зал завмерти після вибухів сміху».

Мені уявляється, що в театральних оглядах жодним чином не треба розкривати зміст п’єси, тим самим позбавляючи глядача передбачуваного незнання. Та оскільки розумію, що українці навряд чи побачать ці вистави, хочу розповісти детальніше хоча б про дві, а третю — «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха з О. Вертинським — київський глядач може подивитися в Молодому театрі, де він завжди проходить з аншлагом.

Актор високого класу Войцех Пшоняк (Варшава) представив бельгійську п’єсу «Belfer», що в приблизному перекладі — напівпрезирливе «Учитель». За велінням батьків герой стає шкільним учителем, сподіваючись нести «розумне, добре, вічне». Але… діти-недоумки глухі до прекраснодушних поривів учителя, душевно ліниві прямо-таки до дебільності. Якось учитель бачить намальований на дошці член iз написом «Belfer», він стирає «художество» і пише: «Діти — це звірі». За довгі роки він зненавидів свою роботу і, подібно до інших учителів, ходить до школи, як на каторгу. А одного разу на уроці замість розповіді про «Мізантропа» Мольєра він розстрілює з автомата півкласу. Але на рішення суду несподівано впливає прослухана касета, яку в лікарні начитав його учень (він не загинув, його тільки поранено). Хлопчик розповідає, як довго та марно вчитель намагався щось змінити й поліпшити, і додає: «На його місці я б зробив це раніше». І ось вирок: окрім довічного ув’язнення герою призначено щовечора грати на сцені ось цю історію, історію його життя. І, справді, щовечора під завивання поліцейських сирен його відвозять до театру, а потім назад до в’язниці. Ось така сумна і дуже сучасна історія.

Камерунець Фелікс Кама, письменник та актор, удостоєний Гран-прі за роль у його ж п’єсі «Де ж краще?» у постановці українського режисера Андрія Критенка, який уже кілька років працює у Штуттгарті (Німеччина), як і сам Ф. Кама. Кілька слів про п’єсу камерунського актора, людину надзвичайної освіченості, яка володіє кількома африканськими та європейськими мовами, талановиту і самобутню.

Герой п’єси «Де ж краще?»— вождь (принц) крихітного африканського народу (всього 46 чоловік), сповнений бажання зробити свій народ щасливим і наполегливо шукає рецепт цього самого щастя, вирушає в своїх пошуках до Європи. Його мама серйозно налякана, адже в тому, іншому світі — «всі на одне обличчя». І ось одного разу наш герой слухає цикл пісень Шуберта, де є такий рядок: «там твоє щастя, де тебе немає». Він розуміє цю фразу буквально і вирішує залишитися в Європі заради свого народу: тобто якщо його там, в Африці, немає, то щастя залишається з його народом.

Моя розповідь, звичайно, досить приблизна. А хіба можна переказати «a piece of art»— витвір мистецтва, розсипи гумору і тонких спостережень? «Від довгого лежання у воді колода ніколи не стане крокодилом», або ось таке: «Якщо запитати у равлика: «Звідки ти йдеш, хто ти є і куди ти йдеш?», то почуєш: «Я йду з дому, я — це я, і я йду додому». П’єса пропонує нам сприйняти світ очима інших людей і, відторгаючи стереотипи, без упередження, подивитися один на одного з різних світів.

А коли герой уперше летить над Атлантикою, то бачить небо, а над ним відкривається ще одне, і він доходить висновку філософського звучання: «Коли ми знизу піднімаємося на вершини, нам відкриваються нові висоти, яких не видно знизу».

Історія весела, водночас дещо сумна: дитя людське у пошуках щастя. І зовсім сумна для…киян. Цю п’єсу Ф. Кама представляв у Києві на Міжнародному фестивалі «Відлуння» (квітень, 2005 р.) Але наш глядач не був оповіщений ЗМІ про це, і до того ж фест відбувався у славному, але маленькому театрі «Колесо», де вміщується 70 глядачів. А ще однієї, більшої, зали для фестивальних вистав у величезній столиці, на жаль, не знайшлося.

Про все це я думала, спостерігаючи у Вроцлаві успіх камерунського актора і українського режисера, який поставив цю п’єсу, режисера, якому не знайшлося місця у Києві.

Трьом українцям — О. Вертинському, Я. Стельмаху та А. Критенку натхненно аплодував фестивальний зал. Тільки у 2005-му році українські актори неодноразово і з успіхом заявили про себе за кордоном: вищезгаданий Олекса Вертинський — два Гран-прі (Латвія, Польща), актриса Ірина Кліщевська — Гран-прі за роль Едіт Піаф (Македонія), актор Михайло Мельник із театру «Крик» за роль у виставі «Гріх» за М. Коцюбинським удостоєний нагороди «Срібний витязь» на Міжнародному фестивалі в Мінську. До речі, «Золотого витязя» отримала Аліса Фрейндліх, яка у свою чергу високо оцінила гру молодого колеги після його безперечного успіху. Актриса Лідія Данильчук із Львова, яка минулого року отримала Гран-прі на Вроцлавському фестивалі за п’єсу «Білі мотилі, плетені ланцюги» за В. Стефаником, днями гідно представила цю ж саму виставу на Міжнародному фестивалі в Чикаго. Франківці минулого місяця (після успішних літніх гастролей у Сімферополі — уявіть собі російськомовне місто, а на українських виставах аншлаги) з блиском показали «Тев’є-Тевеля» та прем ’ єрну «Наталку Полтавку» в Санкт-Петербурзі, де після вистав у переповненому залі (1800 місць) глядачі вітали український театр стоячи, що, за визнанням російських режисерів та критиків, нехарактерно для стриманої петербурзької публіки. Не хочу пропустити успішний показ Молодим театром у Кракові вистави «Маринований аристократ» та спільний україно- болгарський проект у Габровському театрі — український режисер Ірина Кліщевська та болгарський Діма Дімов поставили п’єсу «Золоте руно» Радоя Раліна, в якій одночасно грають українські та болгарські актори, двома мовами. Прем’єра (жовтень, 2005 р.) стала буквально резонансною всеболгарською подією.

На щастя, більшу частину перерахованого вище кияни можуть побачити в столичних театрах. І ще мені подумалося, якби, наприклад, польський актор привіз на батьківщину Гран-прі з престижного європейського фестивалю, то можете не сумніватися, що про це відразу дізналася б уся країна, і телевізійні новини освітили б подію гучно й неодноразово.

Людмила СТЕЛЬМАХ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments