В гості, як до рідної бабусі...

2011 року до редакції «Дня» надійшов лист із села Левки Прилуцького району на Чернігівщині. За дорученням громади Микола Григорович Валько написав про ідею левчан перетворити занедбаний центр села, де знаходився пустир із хащами, на ландшафтний парк. З того часу, як лист вийшов на шпальтах газети в Левках сталося чимало подій: на підтримку мешканців почали надходити листи з усієї України, про акцію «Відроди рідне село» зняв чотирихвилинний сюжет телеканал СТБ, а у липні 2012 року ми вже написали про відродження історичної криниці XVIII століття (№118 від 11 липня 2012 року).

Минуло три роки. Левчани вирубали чагарники у центрі села, посадили гарний парк на його місці, відремонтували сільський клуб, автобусну зупинку та відбудували історичний колодязь. Вони впевнені, що будь-яка ініціатива має йти від громади, а не «згори». Здавалося б звичайні речі, нічого надзвичайного, але тут потрібно зазначити, що жителів у цьому селі офіційно нараховується 40 і всі — пенсійного віку. Жодної дитини, жодних молодих енергійних рук, але скільки бажання та ентузіазму в їхніх очах.

•  Відразу зазначимо, що доїхати до Левок не так і просто — дорожніх знаків, які б сповіщали про наявність села ліворуч по трасі Київ — Суми, — немає. Але приїхали ми вчасно.  Перше, на що звертаємо увагу, — відбудований клуб, на якому майорить жовто-блакитний стяг, та люди, що радісно йшли на святкування Дня села. «То чиї ви будете?» — питають, коли виходимо із машини. Бабусі не приховували здивування та радості, дізнавшись, що ми приїхали з «Дня», мовляв, думали, що ми вже забули про них. Показавши, де відбувається святкування, бо клуб було зачинено, ми вирушили за ними до відбудованого колодязя — там усі й збирались.

Нас зустрічає одягнений у вишиванку Анатолій Микитович Коваль — чоловік, який свого часу дав старт благодійникам села, — перерахував на офіційний рахунок перші 200 гривень. Про Левки він дізнався з газети «День», щоденний випуск якої виписує регулярно уже протягом багатьох років. Будучи родом із Києва, пенсіонер Анатолій Микитович регулярно навідується до села, де вже знає кожного поіменно.

•  Біля криниці кільканадцять машин, гамір (ми нарахували понад сто чоловік),  музика, артисти, накрито столи, а у здоровенному казані вариться польова каша.

Підходимо до жінок в українських костюмах, як з’ясувалося, — артистів народного хору «Берегиня». «Ми з театру Гребінки Полтавської області, — розповідає Віталій Сухонос, який представився «продюсером». — Приїхали сюди зі своєї власної ініціативи. Коли почитали про це село, відразу захотілося допомогти. Наш художній керівник Неля Олександрівна сама склала увесь сценарій до свята села — це подарунок мешканцям». Художній керівник «Берегині» талановита жінка — десять років тому сама зібрала цей колектив, грає на баяні, на ложках та на пляшках із водою. Хор показав, яким винахідливим є справжній українець — музика лунала із різноманітних інструментів — від гри на баяні та бубнах  до вистукування ложками по... металевій пилці. 

•  Під час свого концерту колектив «Берегиня» вручив коровай місцевому благодійнику Сергію Козиному та сільському голові Наталії Зуєвій. Саме вони допомагають втілювати всі ідеї активних левчан. Наталія Петрівна — сільський голова сусіднього села Колісники, якому власне й підпорядковуються Левки. Там проживає 230 чоловік, із яких дітей всього 15. Школи немає — учнів підвозять автобусом у сусіднє село. Є один магазин. Церкви теж немає. На питання, звідки беруть робочі місця для жителів сіл, голова селищної ради пояснила, що землі навколо села поскуповувало Прилуцьке підприємство «Хлібодар». Сергій Козиний — один із керівників цього підприємства. Тож усі працюючі тут або з Колісників, або з Левок. «Вони у нас молодці — говорить Наталія Петрівна. — Нам з ними легко. Їх так мало, але вони активні. Приїжджаєш, а селяни вже все обдумали, вирішили, а від нас тільки підтримки просять, говорять, що їм треба: чи то фарбу, чи то бензопилу...». Бензопилу, до речі, цього року вручив левчанам ще один їхній меценат — Олександр Малоголовий. Саме він два роки тому допоміг відновити занедбану криницю, біля якої тепер і відбувалося свято. Небайдужих стає все більше.

Серед них і викладач природничих дисциплін із Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу Скиба Юрій Віталійович. «Три роки тому на чолі з директором нашого закладу Попенко Ольгою Михайлівною, разом зі студентами, ми приїхали на запрошення Миколи Валька — чоловіка, який свого часу започаткував відродження села. Тож бабусі й дідусі не самі трудились, висаджуючи дерева, а й молодь заохотили, що в наш час надзвичайно необхідно», — каже Юрій Віталійович.

•  Не кожен із нас зможе хоча б уявити ту радість, яку відчувають левчани від гамірних гостей. Село щораз оживає від кожного гостя, а тим паче, коли їх аж стільки. «Коли 1967 року я приїхав сюди жити, — згадує житель Левок Василь Іценко, — тут налічувалося 375 чоловік — точно пам’ятаю». Проживши у селі 47 років, чоловік бачив усяке, але щоб 40 чоловік і жодної дитини... Зізнається — «боляче усвідомлювати».

Поспілкувався «День» і з найстарішою мешканкою села — бабусею Дашею, яка від самого народження, з 1925 року, прожила тут у батьківській хаті. Бабуся, котрій вже майже 90 років, із задоволенням прийшла на свято. «Сьогодні у нас немає ні голови, ні секретарів. Зате криницю, яку зробили ще у ХVIIІ ст. монахи Густинського монастиря, ми змогли обладнати самі, — говорить бабуся. — Цьому також посприяв Микола Валько, голова громадської організації «Відродження», активіст і натхненник тутешньої громади. Спасибі вам, що не забуваєте про старих».

•  «Село моє мені не відболіло» — ці слова з пісні, яку так щиро співали на святкуванні Дня села в Левках, мабуть, найкраще відображають внутрішній стан його мешканців. Привітні добрі посмішки, обійми, сміх, веселий народний гумор, українська пісня і щирі сльози.