Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Вага соціального замовлення

Чому результати Другої національної кінопремії «Золота Дзиґа» можна назвати передбачуваними
23 квітня, 2018 - 18:15
ТРІУМФАТОРИ ЦЕРЕМОНІЇ — ЗНІМАЛЬНА ГРУПА ФІЛЬМУ «КІБОРГИ»

Церемонія відбувалася в столичному конгресово-виставковому центрі «Парковий» — більш відомому в народі як «вертолітний майданчик Януковича». Максимум статуеток (6) зібрав фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги», в тому числі в таких номінаціях, як «найкращий фільм», «найкращий актор в головній ролі» (В’ячеслав Довженко), «найкращий актор другого плану» (Віктор Жданов), «найкращий сценарист» (Наталія Ворожбит), «найкращий художник з гриму» (Ліліана Хома), «найкращий художник-постановник» (Шевкет Сейдаметов).

У номінації «найкращий режисер (премія ім. Ю. Іллєнка)» переміг Сергій Лозниця з драмою «Лагідна».

Премія глядацьких симпатій «Вибір глядача» передбачувано дісталася комедії «DZIDZIO контрабас» (режисер — Олег Борщевський) з рок-знаменитістю Михайлом «Dzidzio» Хомою в головній партії.

«Золоту Дзиґу» в номінації «найкращий оператор-постановник» отримав Валентин Васянович за роботу над «Рівнем чорного», де він так само виступив режисером.

Переможницями в категоріях «найкраща акторка в головній ролі» й «найкраща акторка другого плану» стали відповідно Даша Плахтій («Стрімголов», режисерка — Марина Степанська) і Ніна Набока («Припутні», режисер — Аркадій Непиталюк).

Найкращий документальний фільм — «Будинок «Слово»» Тараса Томенка.

Найкращою анімацією визнано «Причинну» Андрія Щербака, а найкращою ігровою короткометражкою — «Випуск’97» Павла Острікова.

«Золоті Дзиґи» в номінації «найкращий художник з костюмів» присуджено Світлані Симонович за роботу в історичному бойовику «Червоний», «найкращий звукорежисер» — Сергію Степанському, «найкращий композитор» — Микиті Мойсеєву (обидва — «Стрімголов»).

Ці результати можна назвати передбачуваними.

Минулорічна «Дзиґа», де підбивали підсумки 2016 року, тривала в умовах вибору, обмеженого можливостями нашого кіновиробництва. А от усім, хто пам’ятає стан справ в українському кіні в навіть нещодавніх «нульових», 2017-й рік має здаватися справжньою казкою, адже загалом у прокат вийшли рекордні 33 національних повних метри, причому кілька з них  сягнули найвищих касових зборів за перший вікенд, а один (згаданий «DZIDZIO контрабас») навіть окупився в прокаті.

І ось саме завдяки цьому очікуваному вибору наш аналог «Оскара» став несподівано близьким до американського оригіналу.

Це припущення не виглядатиме занадто сміливим, якщо врахувати, який критерій переважає в голосуваннях Американської кіноакадемії в найбільш значущих категоріях. Це дуже просто: соціальне замовлення.

Тобто загальнонаціональна кінопремія дістається не найбільш сміливим експериментам і не мистецьким злетам. Звісно, талант авторів багато важить. Але в першу чергу академіки враховують актуальність роботи. Те, що на часі в масової авдиторії. Необов’язково політика — гостро затребуваним може стати конкретний жанр.

Наприклад, за звання найкращого документального фільму змагалися «Будинок «Слово»», «Дельта» (Олександр Течинський), «Діксі Ленд» (Роман Бондарчук), «Манливий, Солодкий, Без Меж, або Пісні й Танці про Смерть» (Тетяна Ходаківська, Олександр Стеколенко). Зрозуміло, що коли говорити про досконалість кіномови, про зрілість режисерської манери, то тут не було рівних «Дельті». Зйомки тривали в містечку Вилкове в дельті Дунаю. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою або крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, грубуваті характери; живописна пластика зображення — місцями справжній екранний Брейгель; і ще — метафізичні, релігійні мотиви. У підсумку виходить багатошарова, насичена смислами оповідь — рідкісний твір для нашого екрану.

Проте перемагає «Будинок «Слово» — професійна, але цілком традиційна історико-кінематографічна розвідка з монтажем кіноархівів, піднесеними закадровими голосами, накладеною музикою — чудовий просвітницький фільм. Чому? Бо нині час національної самоідентифікації, бо цікавість до минулого значно зросла, бо історія з науки перетворилася на політичне знаряддя.

Загалом, згідно з результатами попереднього голосування кіноакадемиків та кіноакадемкинь (до речі, в нашій Академії 33% жінок — приємно висока частка), найбільшу кількість номінацій отримали «Припутні» (11), слідом ішли «Кіборги» (9), «Стрімголов» (7) і «Рівень чорного» (6). Всі ці картини опинилися в категорії «найкращий фільм», плюс до них ще додався «DZIDZIO Контрабас».

Власне, Припутні — це назва села на Чернігівщині. Туди в гості до корпулентної та газдовитої баби Зіни (незабутня Ніна Набока) їдуть галаслива торговка Людка з дочкою Світланою. Там-таки по сусідству живе старий Станіславович з безталанним і озлобленим на весь світ сином Славіком. Людку й Свєтку везе таксист Юрко, охоплений нерозділеним коханням до ніжинської вчительки Христі. В певну мить усі ці лінії поєднуються, що призводить якщо не до вибуху, то до, висловлюючись патетично, доленосних наслідків.

Це міг би бути неабиякий трилер. Непиталюк чудово усвідомлює рівень розрухи, страху й злоби, якими просякнута наша провінція. Але знаходить ту оптику, в якій весь цей безперервний скандал починає виглядати смішно; зрештою, від смертельної ненависті до такої само любові — лише крок.

Що важливо, режисер не сприймає своїх героїв з їхніми дивацтвами та суржиком як антропологічну екзотику: вони такі, які є, вони всі мають у собі й фарс, і роками потамований біль, й власну згубу, а головне, гідні кращого.

Фільм зроблений добре по всіх компонентах: операторська робота, чудовий акторський ансамбль, кулеметні, від зубів, діалоги, соковита мова, яскраві характери. Головне ж досягнення — жанрове. Непиталюкові вдалося зробити чи не першу, ймовірно, за десятиліття справді смішну комедію, а це для сучасного українського кіна щось із розряду фантастики — тож лідерство в номінаціях виглядає логічним.

Зі свого боку, значна частина екранного часу «Кіборгів» витрачається на розмови. Персонажі з’ясовують ідейні позиції одне одного, діляться наболілим, розмірковують, навіщо вони тут у нескінченних моно- і діалогах. Причому сам текст, написаний Наталією Ворожбит, штучним не назвеш. Проблема в його втіленні, малюнок якого має визначатися режисером. Актори не грають свої репліки, а доповідають їх. Дія в цих сценах стоїть як укопана, характери виглядають ходульними, суперечки відгонять політінформацією. Це вже не кажучи про регулярну імітацію щирих емоцій — театральну в найгіршому сенсі слова.

Ситуація дещо поліпшується в другій половині фільму. Сеітаблаєв уміє ставити батальні епізоди, і в «Кіборгах» цьому вмінню не зраджує: динаміка боїв — шалена, реакції — точні. Загалом, якість фільму зростає пропорційно зануренню сюжету у війну. Зрештою, всі компоненти приходять у рівновагу в сцені з полоненим сепаратистом — можливо, найголовнішій у фільмі. Бо тут відчувається, що ця історія — про те, що з другого боку фронту — не тільки окупанти, а й такі самі українці, і що війна ця — наша страшна біда, що вона не вкладається в пропагандистські штампи. Авторам удається додати в оповідь доречно сумну ноту. Хоча навіть у фіналі не обходиться без неоковирностей — чого варта лише картинна й награна поява діючого міністра культури.

Проте — в країні війна. Проте — оборона ДАП — одна з центральних подій цієї війни. І «Кіборги» — перша спроба зняти про це ігрове, саме ігрове, а не документальне кіно. Органічності В’ячеслава Довженка й майстерності Ворожбит вистачило, аби й масовий глядач, і Кіноакадемія вибачили «Кіборгам» нерівну режисуру.

Але, повторюю, ми в цьому сенсі принципово не відрізняємося від решти подібних кінопремій світу.

На щастя, нині виробництво українського кіна — процес практично індустріальний, що засвідчила й цьогорічна «Дзиґа», що розрослася до 18 призових категорій. Яка тенденція візьме гору наступного року — питання цікаве, але важливіше — чи вдасться досягнути розумного балансу між актуальністю та якістю?

«Донбас» Лозниці вже на підході.

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments