«Вибір – це процес, який триває постійно...»

Із Василем Іванчуком ми зустрілися біля пам’ятника Т. Шевченкові у Львові, зайшли в одну з кав’ярень неподалік площі Ринок. Ми — давні приятелі. Наше знайомство відбулося ще в другій половині 80-х років минулого століття. Нам було по сімнадцять років, ми грали в одній команді, досягали перших шахових успіхів. І вже тоді ніхто не сумнівався, що на Василя чекає блискуче шахове майбутнє. Один із найсильніших шахістів світу в спілкуванні — емоційний, несподіваний, не надто багатослівний. Отож мені довелося «розбалакувати» Василя. І ось що з того вийшло.

ПРО СУЧАСНІ ШАХИ

— Василю, що таке, на твою думку, сучасні шахи? Ти ще починав грати за старими регламентами, партії відкладалися. А тепер — щось цілком інше.

— Щодо перенесення партій, то я вважаю, мені дуже пощастило, бо це допомогло мені поліпшити навички шахового аналізу. Нині, якби партії відкладалися, то для їхнього аналізу, безперечно, використовували б шахові програми. А тепер я знаю, коли сідаю грати партію, що за визначену кількість годин я її обов’язково сьогодні дограю. З яким результатом — це вже інша справа, але дограю. І наді мною вже не «висітиме» відкладена позиція.

— Чи можна зараз грати в шахи на достатньо високому рівні, не користуючись допомогою комп’ютера?

— Все залежить від того, як користуватися. Якщо зовсім не використовувати в роботі комп’ютер, то навряд чи можна досягнути високих результатів. Але якщо користуватися забагато чи невміло, то це також може завдати серйозної шкоди.

— Є дуже потужні шахові програми, а чи залишається тут місце для творчості? Чи продукуєш ти й надалі нові ідеї в дебютах?

— Звісно, все життя те й роблю.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ

— Чи виникала в тебе колись думка: «Якби я не займався шахами, то чим би я міг займатися?»

— Це могла б бути якась наукова діяльність. Цілком можливо, що міг би стати письменником. Мені подобається писати.

— Це ти ще цілком можеш втілити. Ми, до речі, ще не маємо доброго шахового роману в українській літературі.

— Та й у світовій не так багато.

— Ну чому ж? Є Набоков, наприклад. Ти читав «Захист Лужина»?

— Дуже невдалий роман. Він мені не сподобався. Але «родзинкою» є, звісно, «Марабу» Купріна. Там на шести сторінках шахістів представлено такими непривабливими, що годі собі уявити. Така антиреклама шахів.

— Мені роман Набокова теж не надто сподобався, хоча стиль чудовий. Я постійно відчувала, що автор не є практичним гравцем, і описані ним ситуації виглядають штучно.

— Так. «Шахова новела» Стефана Цвейга — це ще більш-менш. Є непогані фільми про шахи — «Гросмейстер», «Жертва королеви» про Михайла Таля, «Білий сніг Росії» про Олександра Альохіна... Я читаю багато. Можу читати все що завгодно. Часом це залежить від настрою. Нещодавно я читав про філософію Епікура. Хочу прочитати про історію виникнення різних релігій. Цікавлюся філософією, історією, але й художньою літературою також. Із сучасної літератури недавно читав твори Ірен Роздобудько, Наталки Сняданко, Марії Матіос. Твори Роздобудько мені сподобалися найбільше. Із класичної літератури подобається творчість Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської. Нещодавно перечитував її «Землю» та інші твори. Сподобалось. Непростий для сприйняття стиль написання, але відчувається внутрішня глибина.

— Ти читаєш книжки з домашньої бібліотеки чи купуєш у книгарні?

— Я маю вдома велику бібліотеку, але часом заходжу до крамниць. Там можу придбати книжку за порадою знайомих або прислухаюся до порад продавців. Інколи ми з колегами обмінюємося книжками на турнірах. Майже кожен шахіст привозить на турніри книжки й іноді радить їх прочитати колегам-суперникам. Наприклад, гросмейстер Олексій Широв дав мені прочитати «Норвезький ліс» Муракамі, а гросмейстер Крамник — «Віднайдений час» Марселя Пруста. Буває, спрацьовує принцип «навпаки». Я пригадую, коли ще моїм тренером був Михайло Некрасов, ми з ним якось говорили про літературу, і він мені сказав: «Ти Гюго не читай. Дуже нудний автор». Перше, що я зробив, коли повернувся до Львова, — знайшов твори Гюго. Прочитав і отримав задоволення.

— Ти читав «Знедолені»?

— Так. У російському перекладі. А ще «Останній день засудженого».

— А ще один твій, як, зрештою, й мій колишній тренер — Володимир Степанович Бутурин — щось тобі радив для читання?

— Так, звісно, радив. І багато розповідав з історії, з географії. Дуже розумна людина.

— Шахи часто називають моделлю життя. Чи погоджуєшся ти з цією думкою? Якщо так, то чи допомагали тобі шахи знаходити вихід у життєвих ситуаціях?

— Є очевидний факт, що багато людей не грають у шахи, і немає переконання, що людина, яка не грає в шахи, чимось обділена. Навпаки, вона може, займаючись іншою діяльністю, досягнути високого рівня розвитку. Звісно, у шахістів своєрідне світобачення, хоча й воно залежить від людини, бо не можна сказати, що всі шахісти однаково сприймають світ. Але є певні риси, притаманні шахістам, позитивні та негативні.

— А конкретніше?

— От я би сказав, що для шахіста високого рівня дуже негативною рисою є щирість і відвертість.

— А чому саме для шахіста високого рівня?

— Тому що ця щирість може повернутися проти самого шахіста, коли він вибалакає якусь важливу інформацію.

ПРО ШКОЛУ

— Ти з теплотою згадуєш школу. Чи мав ти в школі якісь улюблені предмети?

— Мені подобалися не так предмети, як учителі. Дуже добре пам’ятаю вчительку української мови Мирославу Дмитрівну Гикавець. Багато з того, що вона розповідала, я пам’ятаю й досі. Вона, до речі, якось мені сказала: «Я дивуюся, як ти можеш грати в таку серйозну гру, як шахи, ти ж — природжений клоун». У чомусь вона мала рацію.

— Як ти ставишся до ідеї запровадження шахових уроків у школах? Чи можна так інтелектуалізувати націю?

— Шахи в школах можуть бути, звісно, але лише як предмет за вибором. Навіщо мучити шахами дітей, яким шахи не подобаються? А ті діти, яким вони подобаються, нехай ідуть у шахові гуртки. До речі, ще в другій половині грудня 2011-го у Львові запрацювала шахова школа Василя Іванчука, в якій навчатимуться діти, починаючи з п’ятирічного віку.

— Ти вважаєш, що вивчати шахи, як математику чи літературу, не варто?

— Взагалі в нас шкільна програма не продумана. От пригадую свої шкільні роки. Ті логарифми, інтеграли... Навіщо ми це все вивчали? Звісно, тим дітям, які цікавилися математикою, це було потрібно, але скільки таких дітей було в класі? Вони спокійно могли це все вивчати в гуртках. У шкільних програмах варто враховувати, що пропонувати всім учням, а що вибраним чи хоча б охочим.

ПРО ЩАСТЯ ТА УСПІХ

— Щоб підтримувати свою форму, ти займаєшся щодня чи робиш собі довші перерви?

— Я займаюся шахами, коли цього хочу. Бо коли я цього не хочу, то коефіцієнт корисної дії низький. Коли голова добре працює, можна за короткий час зробити дуже багато.

— Чи взаємопов’язані поняття «професійний успіх» і «щастя»?

— Скажу тобі таке. Ось Юлій Цезар. Недурний чоловік. Коли Юлія Цезаря запитали, що для нього в житті є найбільшим щастям, він відповів — свобода вибору. Я не можу сказати, що на сто відсотків можу пристати на цю думку. До того ж для більшої частини людства свобода вибору в непростих ситуаціях навряд чи є щастям. Вона породжує сумніви, а в разі невдалого рішення — серйозні розчарування, але ми щогодини, щохвилини робимо вибір, приймаємо рішення, важливі й менш важливі. Це — процес, який триває постійно.

— Чи пам’ятаєш момент, коли ти вже чітко зрозумів: «Усе, я займатимуся шахами й більше нічим»?

— Я не можу його пам’ятати, бо такого моменту не було. Я просто займався шахами і продовжую ними займатися, не переймаючись подібними запитаннями.

— Тобто шахи — це природна сфера твого існування?

— Так. Я ними займався-займався й досяг успіху. Продовжую займатися, й це для мене дуже природно. Це — як стонога. Якби вона думала, як їй ті ноги ставити, їй було б тяжко пересуватися, а так вона просто рухається, й все в неї виходить добре.

ПРО ПУБЛІЧНУ СЛАВУ

— Ти дивишся телевізор?

— Майже не дивлюся.

— Стежиш за новинами в Інтернеті?

— Шахові новини ще іноді читаю, а загальні — дуже рідко.

— Звідки ти береш інформацію про те, що діється довкола тебе?

— Спілкуюся з людьми. Якщо мене щось цікавить, я можу запитати тих, хто краще знає: «Розкажіть, будь ласка, що там відбувається». Тоді я роблю свої висновки. Часом, коли мене цікавить щось конкретно, я можу зайти в Інтернет і подивитися, а не так, щоб дивитися все підряд.

— А люди тебе на вулицях впізнають?

— Впізнають мене не надто часто. Розкажу такий випадок. Якось їхав я поїздом із Києва до Львова. У купе, крім мене, ще троє. Ніч переночували, вони мене, очевидно, не впізнали. Ну, а зранку один із них кудись вийшов, а коли повернувся, то почав збуджено розповідати: «Ви знаєте, яка з нами знаменитість їде? Сам Василь Вірастюк!». І вони побігли на нього дивитися. Кликали й мене. Я відмовився, чим дуже їх здивував.