Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Від шахти – до мистецтва

Художник Олександр Корбан — про свою творчість та війну в рідному Кіровському
21 січня, 2015 - 09:22

Олександр народився у містечку Кіровському, що у Донецькій області. Змалку захоплювався футболом і графіті. Але вже у 17 років пішов працювати на одну з найбільших шахт України — «Комсомолець Донбасу». Два роки робив на поверхні, потім спустився у забій. Згодом хлопець зрозумів, що хоче тільки малювати. Кинув шахту, їздив по конкурсах, розмальовував фасади будинків. У серпні 2014 року, коли у Кіровське прийшла війна, Олександр виїхав до Києва. Тепер митець пробує малювати олією і вивчає художній світ столиці. «Дню» Олександр Корбан розповів про світогляд шахтарів і звичаї графітчиків.

«ШАХТА — ДИВНИЙ СВІТ, АЛЕ ДУЖЕ ДОБРИЙ»

— У шахті був так званим крепелем. Я укріплював і замінював рами у штреках — підземних гірничих виробках, аби не сипалась порода. Над головою 500 метрів землі було! Взагалі на шахті є багато різних занять, і можна сьогодні робити одне, а завтра інше. Зі мною працювали і ровесники, і загартовані діди, які по 30 років провели під землею. Шахта — дивний світ, але дуже добрий. Ось ми відпрацювали з бригадою важку зміну, попереду вихідний. Жартуємо, куримо — ми щасливі.

Усі думають, що шахта — це страшно. Я пропрацював там рік і потім ходив під землею, як вулицею. Втім, розумів, що не зможу бути добрим гірником, бо працював без ентузіазму та любові. Тому за кілька років звільнився і почав жити творчістю.

«ТОЙ МАЛЮНОК ДОСІ Є У КІРОВСЬКОМУ...»

— Малював графіті зі школи, вчився цьому сам. Досі пригадую відчуття, коли вперше бризнув з балончика фарбою — це було 2002 року. Тоді у нас із друзями були балони з білою та синьою фарбами. Чомусь фарба весь час текла, до того ж її не вистачило. Але той малюнок досі є у Кіровському.

Згодом стали виходити цікаві роботи. Виклав свої малюнки в Інтернет, їх побачили, і мене запросили на фестиваль графіті у Запоріжжі. 2010 рік. На конкурсі були відомі українські майстри, вони працювали поруч зі мною, і у мене трусилися руки від хвилювання. Потім була купа конкурсів, малював у Києві, Донецьку, Миколаєві, Ялті, Харкові...

«КОЛИ ШАХТАРІ ПОБАЧИЛИ ЦЕЙ МАЛЮНОК, ПОЛОВИНА З НИХ ПЛАКАЛИ»

— Якщо мені сподобалася стіна, можу прийти до власника будівлі з ескізами і запропонувати розмалювати споруду. У Києві це складно, а у Кіровському так і робив. Розмальовував будинки, забори, інтер’єри. Неодноразово працював на шахтах. До Дня шахтаря зробив графіті у будівлі, де гірники готуються до спуску під землю. Це був мотивуючий малюнок: дівчинка, яка пише на листочку «Папа». Коли шахтарі побачили це, половина з них плакали. Людям важливо розуміти, що їх чекають вдома. Тоді вони навіть більше дотримуються техніки безпеки.

«ПОЧУВ, ЯК СТРІЛЯЄ «ГРАД», І ЗРОЗУМІВ, ЩО ТРЕБА ЇХАТИ»

— До Києва переїхав 9 серпня. Давно планував переїзд, але думав зробити це пізніше. Через «ДНР» довелося тікати. Зрозумів, що треба їхати, коли почув, як стріляє «Град». Бойова машина стріляла у п’яти кілометрах, але звук був нереально гучний, я злякався. Потім виявилося, що все це були «квіточки». Навколо Кіровського розташовані Єнакієве, Шахтарськ, Савур-Могила, де влітку тривали бої. У Кіровському була тиша, але з вересня всі бої зосередилися на нас. Місто сильно постраждало.

«ПЕРЕКОНУВАТИ КОГОСЬ — НЕВДЯЧНА СПРАВА»

— На шахті працюють багато моїх приятелів. Деякі шахтарі явно за «ДНР», але багато моїх товаришів підтримують Україну. Але розуму складно боротися з фізично розвиненою тупістю. Був період, коли я часто сварився з людьми. Говорив про ситуацію в Україні, але переконувати когось — невдячна справа.

Люди страждають. Мій близький друг, напарник по шахті, зараз у Ялті — у нього там родичі. Нещодавно одружився, народилася донька, зробив у квартирі ремонт, і раптом все зруйнували. Тепер ця людина дуже мучиться, бо ніде не може себе знайти. Мені пощастило: знайшов людей, які дали притулок і підтримують.

«МИТЦІ, ЯКІ МАЛЮЮТЬ ОЛІЄЮ, — НЕБОЖИТЕЛІ»

— Поки не маю масштабних планів. Хочу багато малювати, мрію опанувати олійний живопис. Для мене митці, які пишуть олією — небожителі. Мабуть, сам поставив собі бар’єр, який важко подолати. Зараз працюю годин десять на добу. Буває, добу малюю, звичайно, з невеликими перервами. Інколи жалкую, що мені не 15 років: хочеться працювати більше, але сил не вистачає.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День». Ілюстрації надано Олександром КОРБАНОМ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ