Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Всеволод НЕСТАЙКО: «Незалежність України залежить від української дитячої літератури»

29 січня, 2003 - 00:00


Нині дуже важко знайти його книги. І не тому, що погано шукаємо. Як повідомила «День» директор Державної бібліотеки України для дітей Анастасія Кобзаренко, сьогодні, щоб прочитати книги Всеволода Нестайка, відвідувачі стоять у черзі. Дитячі українські книги майже зникли з книжкових полиць. А письменник не покладає рук. Пише і хвилюється за свого читача. Бо, за його словами, діти — це прекрасна аудиторія. Але якщо вони не почнуть читати українською в молодших класах, то потім, уже дорослих, українська література їх не поверне. Адже все закладається ще в дитинстві. «День» вдячний Всеволоду НЕСТАЙКОВІ за можливість почути від нього відповіді на деякі свої запитання.

«БЕЗ ПРИГОД ТОМА СОЙЄРА І ГЕКЛЬБЕРІ ФІННА» Я НЕ УЯВЛЯЮ СВОГО ДИТИНСТВА»

— Чи здійснилися ваші дитячі мрії?

— Ні! На превеликий жаль, мої дитячі мрії не здійснилися. Бо у дитинстві я мріяв, і не один рік, стати капітаном далекого плавання. Начитався книжок Миколи Трублаїні, таких як «Лахтак» і «Шхуна «Колумб», Джека Лондона, Жюля Верна, Бориса Житкова та інших про море і моряків, і думав: коли виросту, стоятиму на капітанському містку, підставляючи свою руду голову під солоний морський бриз. Мріяли ми разом із моїм сусідою і ровесником Вітасиком Дяченком. І він таки став капітаном, а я, як бачите, ні. Бо виявилося, що я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів. А існує світлова морська сигналізація, і якщо капітан у тумані чи вночі сплутає червоний і зелений сигнал, може бути катастрофа.

— А письменником ви не мріяли стати?

— Трохи мріяв, але не так пристрасно, як моряком. У чотири роки мама прочитала мені оповідання Антона Павловича Чехова «Ванька Жуков». Я дуже плакав і відтоді на все життя полюбив Антона Чехова. Це мій найулюбленіший письменник. Ну і, звичайно, не тільки Чехов, а й Тарас Шевченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко. І Марк Твен, до речі. Без пригод Тома Сойєра і Гекльбері Фінна я собі свого дитинства не уявляю... А перше своє оповідання я написав у вісім років. Про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці (географію тоді я ще знав поганенько). Сюжету того оповідання я вже не пам’ятаю, запам’яталося лише одне речення: «Ноги у мисливця були волосаті, як у всіх чоловіків». Мама з цього речення дуже сміялася.

«ЧАС ПЕРЕХОДУ ДО КАПІТАЛІЗМУ ВКРАВ У НАШИХ ДІТЕЙ МРІЇ»

— Зараз у світі існує феномен Гаррі Поттера. Але ж книжки наших письменників аж ніяк не гірші. Чого не вистачає «Тореадорам з Васюківки», щоб стати подібним феноменом?

— Самому автору на такі запитання відповідати, звичайно, незручно. Це все одно, якби ви спитали — чого я не Шевченко, чого не Гоголь, чого я не Шекспір? Але жартома можу відповісти, чого нема. Нема чудес і ... грошей. Якби там були чудеса, бо зараз розбещені телебаченням і комп’ютером юні читачі прагнуть тільки незвичайного і неповторного, та були гроші для всесвітнього маркетингу і розкрутки, то хтозна... Мене найбільше хвилює, що наш складний час переходу до капіталізму одібрав, вкрав у наших дітей мрії. Тепер майже ніхто з дітей не мріє стати капітаном далекого плавання, льотчиком, навіть космонавтом... Усі мріють про гроші — стати багатим, «крутим», як тепер кажуть. З одного боку, це наче й непогано, якщо мріється досягти життєвого успіху не кримінальним шляхом. Але дуже це не по-дитячому, дуже прагматично. І ще хвилює мене ставлення до української дитячої літератури, до видання українських дитячих книжок. Невже не розуміють наші владні структури, що незалежність України, як не дивно, залежить від української дитячої літератури. Якщо діти не читатимуть книжок українською мовою — вони не знатимуть рідної мови, не стануть українцями, і їм та незалежність буде до ґудзика. На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша читати iз захопленням книжку, яка подобається. Я про це не раз говорив і писав.

Одна з київських газет нещодавно надрукувала статтю, в якій було піддано нищівній критиці українську читанку для третього класу — за те, що майже всі матеріали в ній сумні й трагічні. Що ж, ніде правди діти — наша класична література майже вся сумна й трагічна, бо сумна доля України. Але травмувати психіку малих дітей такими трагічними переживаннями не можна ж. Дітям обов’язково потрібні позитивні емоції. Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу. Дітям обов’язково потрібен гумор, веселі твори. І, слава Богу, у нас такі твори є. Весело писали для дітей і Остап Вишня, і Степан Олійник, і Грицько Бойко. Писав і пише Дмитро Білоус. Є у нас гарні веселі книжки — починаючи від «Гавриїла Кириченка — школяра» Івана Микитенка, «Кота Лапченка» Івана Багмута, «Пригод Барвінка» Богдана Чалого та Павла Глазового, «Таємниці Країни Суниць» Радія Полонського до віршів та повістей-казок Анатолія Костецького, повістей Ярослава Стельмаха, оповідань Бориса Комара, Віктора Кави, казок Юрія Ярмиша та Василя Довжика... Перелік можна продовжити. Все це треба видавати, пропагувати... Добре, я вважаю, зробили Іван Малкович та його видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», видавши українською мовою всесвітньо відомий бестселер англійської письменниці Дж. Роллінг «Гаррі Поттер». Якщо вже користується популярністю у дітей книжка, то хай вони читають її українською мовою.

Нещодавно була телепередача «Я так думаю» («1+1») — про того ж таки «Гаррі Поттера». Більшість схвально поставилися до книжки, але були й інші думки. До речі, говорилося й про те, що в тій же демократичній Америці деякі релігійні конфесії спалювали «Гаррі Поттера» на вогнищах, як таку книжку, що зображує чаклунство. Це вже нагадує середньовіччя. Так можна дійти і до спалювання «Фауста» і «Лісової пісні», не кажучи вже про «Майстра і Маргариту». Обмежувати мистецтво у виборі предмету зображення неможливо. До речі, у передачі говорилося й про те, що не всі інфернальні сили роблять людям шкоду. Наприклад, шептухи, знахарки, яких дехто вважає відьмами (між іншим, «відьма» ж від слова «відати» — «знати») завжди шанувалися у народі. У нашій слов’янській демонології існують і кумедні чортики, які веселять людей. Прабатьком їхнім була істота з давньогрецької міфології — з міфу про бога Діоніса (він же Вакх, він же Бахус), що народилася за вісім століть до нашої ери. Звали ту істоту Сатир — веселий, пестливий, з рогами, цапиною бородою і козлячими ногами — портрет, відомий кожному сучасному школяреві. Сатир був постійним супутником Діоніса. Під патронатом Сатира, я думаю, написані всі сатиричні і гумористичні твори — від Аристофана до Євгена Дударя.

— Існує думка, що саме телебачення нав’язує дитині фальшиві цінності...

— Звичайно, заборонити телебачення вже неможливо. Але відучуючи дітей від читання, телебачення завдає непоправної шкоди. Адже саме коли дитина читає, розвивається її уява, фантазія, дитина домальовує прочитане. А екран дає готовенькі образи. Недарма психологи вважають, що діти, які майже не читають, а тільки дивляться телевізор, значно менш розвинені, аніж ті, що багато читають. Користуючись нагодою, хочу закликати батьків — обмежуйте дітей у перегляді телепрограм! Привчайте їх до книжки! Особливо дошкільнят і молодших школярів, на яких ще впливає ваше слово.

— А як ви ставитесь до комп’ютерних ігор?

— Сам ніколи не грав. Але онуки мої грають. Із задоволенням. І кажуть, що це дуже цікаво, що це розвиває фантазію. Можливо. Але надмірне захоплення таким розвитком фантазії, яке частенько спостерігається, безперечно шкідливе і для очей, і для нервової системи.

«ПРО КОВАЛІВ ЩАСТЯ»

— А які ваші найяскравіші враження, пов’язані зі школою?

— Взагалі моє шкільне життя було не зовсiм нормальне. У п’ятому класі я ніколи не вчився, бо в окупації шкіл не було. І мама, яка викладала російську мову та літературу, організувала маленьку підпільну школу. Не вчився я ніколи і в дев’ятому класі. Треба було надолужувати згаяне під час окупації, і я пройшов курс дев’ятого класу за два літні місяці самостійно, сидячи на балконі у дяді Гриші та тьоті Наді. І з восьмого перескочив екстерном у десятий. І закінчив школу із срібною медаллю. У мене була одна четвірка з фізики, бо я перед екзаменом пішов на пляж і застудився, на екзамен пішов з високою температурою, та й фізичка мене не любила за мою жевжикуватість. А взагалі, незважаючи на те, що мама моя була вчителькою, правда, в іншій школі, я не хотів іти до першого класу. Тому що читати й писати вже вмів і тому, що був дуже непосидючий. «Горе мені з вами і з вашою школою! — ридав я. — Не висиджу я цілих сорок п’ять хвилин!» «Сонечко моє! — вмовляла мене моя улюблена тітонька Зіна, яка одводила мене до школи. — Не хвилюйся! Я домовлюсь з учителькою, і вона дозволить тобі вставати і ходити між партами». Тільки за такої умови я й пішов. І справді тітонька Зіна поговорила з вчителькою Ліною Митрофанівною і та погодилася. І от сиджу я на уроці поряд з дівчинкою Майєю Малюченко. І хвилин через десять кажу: «Зараз я встану і піду гуляти!» «Ой! Що ти?! Не можна!» — схопилася за щоки Майя. «То вам, — кажу, — не можна, а мені можна!» Встаю я й чимчикую між партами. Весь клас з подивом дивиться на мене. А Ліна Митрофанівна продовжує урок, наче й не помічає. Іду я, задерши носа, зверхньо позираю на однокласників: «От ви сидите, пігмеї, а я собі гуляю!» І не бачив я, як один з хлопчиків висунув з-за парти ногу, перечепився я об ту ногу і гепнувся на підлогу, дзвінко ляпнувши долонями. Став навкарачки і рота роззявив. Клас аж вибухнув від реготу. Навіть Ліна Митрофанівна не втрималась від усмішки. Відтоді я ніколи не протиставляв себе колективу...

— Як правило, кращi моменти життя людини пов’язанi зi святами. Якi свята вам найбільше запам’яталися?

— Було це давно, ще до війни, шістдесят з гаком років тому. Тоді Павло Постишев тільки-но відновив в Україні свято новорічної ялинки, яку радянська влада була заборонила. І мама повела мене на першу в моєму житті ялинку — у Будинок учителя. Будинок учителя містився на Думській площі (нині майдан Незалежності) у колишньому Дворянському зібранні (тепер на цьому місці збудовано Будинок профспілок). Я, зайшовши, як роззявив рота, так і не затуляв. Враження було колосальне! Дід Мороз роздавав подарунки, грала музика, танцювали... І я під час танців залишив свій подарунок на стільці. А мама забалакалася з якоюсь знайомою вчителькою. І якийсь старшокласник мого подарунка, як тепер кажуть, приватизував. Ви ж розумієте, як гірко я плакав. І мама, щоб розрадити мене, купила мені у гастрономі на Хрещатику, який і зараз є, шоколадну вафлю «Праліне». Нічого смачнішого я в своєму житті потім не їв. І, може, під враженням вафлі «Праліне» наснився мені тієї ночі солодкий сон — наче у тому ж таки Будинку вчителя підійшов до мене Дід Мороз і каже: «Не плач, голубе! Я тобі зараз покажу Ковалів Щастя!» Підводить мене до здоровенницького годинника, одчиняє над циферблатом дверцята, і я бачу двох маленьких ковалів у червоних фартушках, які у такт цоканню годинника б’ють золотими молоточками по золотому ковадлу. «Це вони кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки!» — говорить Дід Мороз... Ковалі Щастя наснилися мені не випадково, бо тоді по радіо часто передавали радянську пісню «Мы кузнецы, и дух наш молод — куем мы к счастию ключи!» І така мене уві сні радість охопила, так мені гарно стало від того цокання золотих молоточків! І той сон запам’ятався мені на все життя, і я все життя мріяв про щасливий час... Ах ти, мріє! Ах ти, мріє! Як та мрія серце гріє!.. І, звичайно, я написав казку про Ковалів Щастя. Отож від усієї душі бажаю всім читачам газети «День», щоб Ковалі Щастя накували вам якомога більше щасливих хвилин у 2003 році!..

ДОВІДКА «Дня»

Всеволод НЕСТАЙКО — відомий український письменник, чиї твори для дітей увійшли в золотий фонд дитячої літератури. Згідно iз соцопитуваннями, проведеними у 1990 — 1992 роках Державною бібліотекою для дітей та Міністерством культури — лідер читацького інтересу. Народився 30 січня 1930 року у Бердичеві (Житомирська обл.). Батько — січовий стрілець, заарештований у 1933 році. Мати — викладач російської мови та літератури. Перше оповідання для дітей надрукував у журналі «Барвінок» у 24 роки. У 1956 році вийшла перша книжка «Шурка і Шурко». Найпопулярніший твір — трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964), «Незнайомець з 13-ї квартири» (1966), «Таємниця трьох невідомих» (1970)). У 1979 році Міжнародна Рада з дитячої та юнацької літератури внесла трилогію до почесного списку Г.-К. Андерсена. Володар літературних премій імені Лесі Українки, М. Трублаїні, О. Копиленка. Зараз у «Барвінку» друкує свою нову повість-казку «Ковалі Щастя, або Новорічний детектив». Веде програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка».

Юлія КАЦУН
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments