Які пам’ятники нам потрібні
Австрія і Австро-Угорщина належать до навмисне занедбаних за радянських часів сторінок історії, бо культура і політична школа цих державних утворень кардинально вплинули на формування світогляду багатьох провідних українських особистостей. Тим більше, що ні в Австрії, ні в Австро-Угорщині антиукраїнство ніколи не набувало таких патологічних етноцидних рис, як у Росії чи в Польщі. Натомість українство там мало набагато більше можливостей для вияву свого генія і в природничих науках, і в гуманітарних, більше нагод друкуватися й виступати своєю мовою.
Тому, звичайно, трохи дивно, що «ВНТЛ-Класика» (львівське видавництво!) обрало саме працю пана Тейлора для знайомства наших сучасників із австрійською та габсбурзькою проблематикою. Навіть якщо Інститут відкритого суспільства з Будапешта заплатив за видання грубі гроші, бо в творі справді оспівується велич угорського державотворення.
Безперечно, Тейлор — класик з великодержавними симпатіями, що набули особливо патетичного звучання напередодні падіння британського колоса після Другої світової війни. Але свій твір автор писав на початку війни, а редагував у 1946 році, коли Австрія ще не відродилася, коли багато документів по темі ще лежали в дуже й не дуже секретних архівах, або просто чекали на своє опрацювання. Відтоді з’явилося чимало цікавих творів центральноєвропейськими мовами, а останнім часом і англійською, у чому неважко переконатися будь-якому аматорові Інтернету.
Отже, дякуючи за допомогу з Будапешта і віддаючи шану пам’яті про Тейлора, треба було видавати твір як пам’ятку політико-історичної думки, що має свої правила (примітки, передмова, тлумачення тощо). Бо натрапляє, приміром, сучасний читач на отакий пасаж, що на стор. 142: «1848 року в Галичині мешкало два з половиною мільйони русинів та близько двох мільйонів поляків. 1910 року, за останнім імперським переписом, там жило чотири мільйони сімсот п’ятдесят тисяч поляків і лише трохи більше як три мільйони русинів. Це було найбільшим досягненням «історичної» нації навіть за мірками Габсбурзької монархії. Але поляки робили і це не так жорстоко й непорядно, як мадяри в Угорщині. Русинам дозволили мати школи і навіть газети; проте вони відчували брак інтелектуального проводу, незалежного від уніатської церкви. Невелика частина русинських інтелектуалів не була навіть упевнена в тому, до якої нації вона належить. Був час, коли вони мріяли, що їх визволить Великоросія; пізніше їх звабили фантазіями про незалежну «Україну», проектом не менш антиросійським, аніж антипольським. Та оскільки царський уряд ніколи не міг вирішити: заохочувати йому русинські почування як зброю проти Габсбурзької монархії чи придушити їх як загрозу царизмові, русини так і не отримали підтримки з-за кордону, яку серби чи румуни Угорщини отримували від незалежних королівств Сербії та Румунії». Зрозуміло, що такий пасаж відомого історика вимагає наукового пояснення. А що таких пасток у книжці чимало, то годі збагнути, що робив науковий редактор пан Расевич, бо жодних тлумачень ми ніде не знаходимо. Скрізь лише русини або якісь перевертні, сповідники «неправильних» реліґій, а жодних українців не було й нема. Знайома тональність!
Із сучасного погляду, багато у класика недоладностей з приводу балканських справ, турецької проблематики, загарбницького характеру російської політики тощо… Я вже не кажу про такі загальнотеоретичні проблеми, як теорія етногенезу, держави, націоналізму та ін. Політична історія пана Тейлора є типовою пам’яткою середини минулого віку, коли — особливо після Другої світової війни в Європі — держави фокусували в собі мету людської діяльності, а державні еліти виконували роль шаманів або аристократів із ритуальних матриць.
Заколоти в ХIХ сторіччі, як тепер добре документовано, часто- густо робили не політичні партії, а реліґійні та парареліґійні рухи. Цього пан Тейлор не знав, або це не відповідало його поглядам.
Пишучи понад столітню історію монархії, автор не знайшов за потрібне поговорити про культуру. А дарма, бо саме в ту добу не стільки політична мізерія, скільки поети, композитори й художники творили епоху. Мандзіні й Ваґнер, навіть Ганслік, як до того йдеться, важили більше, ніж та потолоч, яка називалася політиками, як от Стурдза. Наостанок не завадило б розповісти читачеві й про автора.
Хотілося б сподіватися, що колись видавництва почнуть у нас видавати не тільки екстраваґантні «пам’ятки» за сприяння фонду «Відродження».
