Їм це – не байдуже

Вишивальники у Львові, Барселоні, Мілані і не тільки. Біля Меморіалу Небесної сотні, на балконі багатоповерхівки, біля монастиря отців Оріоністів та під час створення «Міста вишивальників». Також — під водою та у космосі...

Всі ці сюжети є в експозиції, що її представили у галереї «Зелена канапа». І на всіх 20-х полотнах — підлітки, люди майбутнього, які не просто вишивають, а залюбки демонструють власноруч вишиті рушники — як символ неперервності традицій. І пишаються умінням вишивати! Є у показі, до речі, й штучний інтелект, який теж вишиває! 

Автор виставки — Олеся Казнох (Домарадзька), а отаке поєднання живопису з елементами вишивки — її особистий і неповторний стиль.

Мистецького фаху мисткиня вчилася у Художньому коледжі ім. Івана Труша та Львівській академії мистецтв. Виставлятися почала ще зі студентської лави — 1996 року. Брала участь у колективних виставках, також мала кілька персональних. Роботи Олесі Казнох можна було бачити у Києві, Одесі, Тернополі, Луцьку, Мукачеві та, звісно ж, у Львові.

Відома не тільки як художниця, а й як галеристка — засновниця арт-простору «Зелена канапа».

Про теперішню свою персональну виставку, «Вишивальників», говорить так: «Всі мої композиції по суті — фотоколажі, які можна було виконати і на комп’ютері. Проте я свідомо використовую традиційну техніку — олійного живопису, таким чином віддаючи данину традиційному мистецтву і пророкуючи: воно теж житиме у майбутньому і залишиться актуальним».

Про вишиванку як символ неперервності традицій — далі у розмові з Олесею Казнох.

— Коли у вас виникло бажання поєднувати живопис з фрагментами вишивки?

— Після реалізації своєї першої виставки 2014 року. Я тоді вишивку малювала. А після того мені дуже захотілося справжньої вишивки на полотні. Спочатку навіть була ідея вишивати на полотні для малювання, для картини, але згодом я від неї відмовилася, бо це було доволі складно і не дуже переконливо. Крім того, подруги, які вдаються до переробки старої вишивки, почали приносити мені різні фрагменти вишивки, і я зрозуміла, що це — ідеальний шанс робити колажні поєднання.

Мої бабусі вишивали. Я люблю вишивку. Крім того, навчаючись у Коледжі Труша, займалася вишивкою (на факультеті художньої вишивки). Також, на мою думку, вишивка дуже добре лягає на площину. Я цікавилася й іншими народними ремеслами, але не знаю, що так добре можна покласти на полотно, як вишивку. Хіба якісь ткацькі мотиви... (Зрештою, вони в мене також є).

— На ваших картинах — урбаністичні пейзажі. І підлітки. Чому так?

— По-перше, я маю двох дітей, і мені подобається з ними спілкуватися. І з їхніми друзями. Люблю це покоління. Мені подобається, як вони мислять. Подобається й те, які вони прогресивні. Крім того, мені здається, що діти — репрезенти того, що буде в майбутньому. Вони першими на себе перехоплюють нові віяння і впроваджують. І потім це нове стає традиційним. І ще цікавим мені було те, що саме молодь братиметься за збереження традицій. Що їм це — не байдуже. Тому я так і малювала. А якби малювала людей старшого покоління, то всім би все було передбачувано. 

— Вишивка для мене особисто — це все ж таки більше традиція села, а не міста. А у вас — урбаністика. То чи нема в тому парадоксу?

— Я, власне, того й хотіла. Хотіла здивувати. Ми повинні побачити те, чого не очікуємо. Тому й місто. Місто майбутнього. А в майбутньому все більше людей житимуть у містах. Бо світ загалом урбанізується. І ще маю нагадати про таке. В часи, коли жила Леся Українка, в Києва була громада з 13 сімей. І вони були єдиними, хто говорив українською. У них був клуб за інтересами, де вони збиралися й обговорювали, що б такого зробити, щоби зберегти українську мову, бо скоро нею вже ніхто не говоритиме. А зараз  українською багато хто спілкується. Українська відроджується! Це багатьом цікаво! І з іншими прикладами можна це пов’язати. І моя виставка — символ таких ситуацій.

— Часто можна почути, що вишивка — код української нації...

— Народне мистецтво, наскільки я його відчуваю, а я тим мала перетин через своїх бабусь, — це щире бажання прикрасити свій побут, те, що навколо тебе. І ніколи я від них не чула, що вони щось там кодують. І вони не дотримувалися конкретних зразків. Це був прояв їхньої творчості. Вони бачили в тому красу і щиро хотіли прикрасити побут доступними методами. До речі, я маю доволі багато серед знайомих вишивальниць. І ніколи не чула, щоби хтось намагався повторити щось крапочка у крапочку. Інакше б вишивка не розвивалася. Можливо, це мій суб’єктивний погляд...

— Хай не код. Але кожен регіон України має свої традиції у вишиванні.  А ви на чомусь зосереджувалися?

— У мене в показі й африканська вишивка є. Є й в’єтнамська. Звісно, більшість — українська. Але у цій виставці у мене нема розподілу по регіонах. Робила таке у першій свої виставці. А взагалі мені подобається дослідницька робота.

***

Оглянути отаку, символічну й оптимістичну, картинку майбутнього, крім того —  особисто поспілкуватися і, можливо, подискутувати з авторкою, встигнуть всі охочі — виставка Олесі Казнох «Вишивальники» у «Зеленій канапі», що на вул. Вірменській, 7, триватиме до 13 грудня.