Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

«AVE...»

Слово до читачів
1 листопада, 2018 - 19:49

«День» назвав 2018-й роком 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського. Наочним результатом роботи колективу редакції та наших авторів і, очевидно, єдиним в Україні таким виявом вшанування Гетьмана став фоліант «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». До уваги читачів — передмова Лариси Івшиної, автора ідеї книги.

Нагадаємо, видання можна придбати в магазині на сайті «Дня» або безпосередньо в редакції (пр-т Перемоги, 121Д, каб. 4.5) та мережах книгарень по всій Україні.


Звихнувся час. О доле зла моя!

Чому його направить мушу я?

«Гамлет, принц данський», Шекспір*

Направити «вивих» часу... Наведені в епіграфі слова геніальний англійський драматург вклав в уста принца Амелета (Гамлета)        — найбільш знаменитого в сузір’ї «шекспірівських» характерів. Тобто таких характерів, у яких вражає поєднання філософської глибини образів і водночас нестримних пристрастей.

Для мене головне не в тому, що Шекспір запозичив сюжет свого шедевра з середньовічної, не завжди достовірної, хроніки Саксона Граматика, створеної за 600 років до написання п’єси, а сам Гамлет є постаттю напівлегендарною, хоч туристам охоче показують замок Хельсингер, де він нібито жив. Важливіше зрозуміти, в чому полягає трагедія Гамлета. Не тільки в тому, що його батька отруєно, а навколо нього кояться злодійства... Найстрашніше — це перерваний зв’язок часів. Проблема вічна, зло тяжке для кожної людини і кожної нації.

На батьківщині принца данського цю «гамлетівську» проблему, схоже, розв’язали. Примітний штрих         — у травні цього року на вшанування 50-річчя кронпринца Данії вийшла уся столиця: вражаюча єдність верхів, низів і часів. Ми наші криваві нитки історії, які хитаються на вітру, намагаємося хоча б вловити.

А що ж для нас означає розірваний зв’язок часів? Хіба не те, що «сильні» постаті нашої історії невідомі суспільству, навіть його освіченому сегменту? Люди формують свої цінності наосліп, не відчуваючи інтересу держави, не виробивши раціонального підходу до формування майбутнього. У результаті нація втрачає головне — право на власну долю, на свою ідентичність.

Розрив часів впливає і на вищих державних посадовців. Через те, що український народ був відлучений від історії, вони часто готові обслуговувати інтереси інших країн. Зла воля, буває, часто приваблює людей більше, ніж відсутність волі... Була цілеспрямована політика масової люмпенізації й заохочуваного яничарства. І все одно ми вціліли. Але серед тих вцілілих є ті, хто здатен надати потужний імпульс своїй країні. Треба це бачити, розрізняти й підтримувати.

Через кожну людину проходить «римська дорога», яка єднає цивілізацію з варварством. І по який бік бути — ти кожен день вирішуєш сам...

Тривожно, що конкуренти і вороги швидше за нас розуміють важливість зв’язку часів. Путін, не випадково, не вважає тисячолітню давнину давниною, прагне анексувати історію. Навіть камінь із Херсонеса нещодавно привезли у Москву. Бо за анексованою історією йде анексована територія.

Гетьман Павло Скоропадський              — найяскравіший приклад із когорти «сильних». Це — явище, це виразний імпульс для українського державотворення і сьогодні. У ненависті до себе він об’єднав усі крайні сили — від більшовиків до «чорної сотні», від соціалістів УНР до «інтелігентних» білоемігрантів. А це, до речі, дуже часто є ознакою історичного діяча значного масштабу — ще й дає багату поживу для роздумів.

Більше того, поглянувши на події столітньої давнини, стає зрозумілим, що сім місяців Скоропадського      — це історія успіху. Така думка здається парадоксальною лише на перший погляд. Найменший за хронологічною тривалістю період — і найбільші, реальні досягнення. Визначний історик Іван Лисяк-Рудницький писав уже наприкінці ХХ  ст.: «Консервативний державницький напрям Скоропадського, найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття»¹. А вороги України, які зазвичай добре знають наших героїв, побоювались: у разі, якщо Гетьман утримається, Росія повернеться до кордонів Московії XVI ст.

Сім місяців Скоропадського — це Українська академія наук (заснована за його керівництва і продовжує існувати досі), Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр. До цього ще треба додати відкриття двох університетів, створення відносно дієздатного державного апарату, стабілізацію фінансової системи, визнання Української Держави 30 країнами та українські дипломатичні місії в 23 країнах.

Причому потрібно пам’ятати, за яких обставин це було досягнуто: тиск із боку українських лівих соціалістів, німецької імперської влади (війська якої запросили ті ж соціалісти УНР після Брестського миру, що дуже близький до нинішніх Мінських угод), більшовиків та білогвардійців. Враховуючи такий набір загроз і викликів, задумуєшся: що могло спонукати Гетьмана прийняти це рішення? Влада? У тодішніх умовах вона була небезпечною. Статки? Теж навряд. Бо тоді Гетьман не мешкав би у приміщеннях, які були тісні й некомфортні.

Сам Скоропадський пояснює власний вибір так: «Якби я не погодився стати гетьманом, то через місяць німці просто перетворили б Україну на свою провінцію»(2). Нащадок гетьманського роду не бачив іншого виходу. Отже — гіпервідповідальність. І саме це високе людське почуття я й називаю справжнім аристократизмом. Про цю рису нам було нагадано у червні 1990 року. За рік до розвалу СРСР і за місяць до прийняття історичного документа        — Декларації про державний суверенітет України — у нашому парламенті виступала Маргарет Тетчер, і вона, на відміну від Буша-старшого, не відмовляла Україну від «розлучення» з Москвою. Натомість сказала: «Ну що ж, якщо ви вибрали такий шлях, треба йти. Тільки пам’ятайте, що вам доведеться взяти відповідальність за себе, бо у вас її так довго не було». Тоді теж прозвучало слово — відповідальність.

Що ж тоді завадило Українській Державі утвердити своє існування і перевести нашу країну в іншу систему координат? Адже ми маємо приклади, коли в той час подібні прагнення увінчалися успіхом. Згадаймо хоча б барона Карла-Густава Маннергейма, батька фінської незалежності. А він мав багато спільного зі Скоропадським: обидва — представники дворянського роду, навчалися у Пажеському корпусі — найпривілейованішому військовому навчальному закладі Російської імперії, як достойним офіцерам, їм було доручено брати участь у коронації Миколи ІІ. Та найголовніше — 1918 року обоє очолили війська своїх країн. Але Фінляндія існує як самостійна держава уже століття, на відміну від України. Фінляндія, яку Маннергейм зробив незалежною, проголосила його національним героєм. Скоропадський теж хотів, щоб Україна, нарешті, стала незалежною державою, а обставини й українські політичні діячі того часу перетворили його на політичного вигнанця. І здається, він досі не повернувся. То чому так, по-різному, склалися долі?

Історик Георгій Папакін вважає, що причина в тому, що «Україна — не Фінляндія. У Маннергейма не було «малофінів» — а у нас були «малороси». Фінляндія стояла на декілька порядків вище у демократичному розвитку, мала широку автономію ще від часів Олександра І». До речі, дуже цікаву деталь навів професор: «На територію Великого князівства Фінляндського (так воно називалося) було заборонено входити російським поліцейським силам...» До чого цей штрих? Ленін знав це і 1917 року переховувався саме у Гельсінфорсі, на фінській землі. Це важливо для розуміння, наскільки різні режими співіснували у складі Російської імперії.

І не менш важлива річ — Маннергейм, рятуючи свою державу (він так це розумів) у боротьбі проти «червоних» фінів (а їх 1918 року було чимало), як стверджують історики,.. крові не боявся. Гетьман мав великі випробування і теж був рішучою людиною, але все ж таки є свідчення, що навіть під час військових дій трибунали давалися йому непросто. Шюцкор(3), на який спирався Маннергейм, не був розгойданим «вільним козацтвом», як було тоді у нас,          — то були люди доволі жорстокі.

Одні казали про Скоропадського, що він хворий на «бонапартизм», а інші — що навпаки, м’який і нерішучий. А на мій погляд, він просто хотів провести «український корабель» між Сціллою і Харібдою. Між російським шовінізмом та більшовизмом і українською стихією.

Тут ми повертаємося до нашої задавненої проблеми — сто років тому українська еліта й народ жили в різних світах. Вони не те що не розуміли, а навіть не чули одне одного. У передмові до нашої першої книги, виданої 2002 року, «Україна Incognita», я написала: «У ранньому дитинстві разом з історичними хроніками Шекспіра я прочитала всього Старицького, а потім Куліша. Тому у мене таке відчуття, що в нас постійно діюча «Чорна рада». Для неї немає авторитетів, вона заважає піднятися справжній еліті». Це ще один урок для суспільства — треба навчитися долати анархію і вирощувати свою сильну, українську по духу еліту. Бо, як писав Липинський у «Листах до братів-хліборобів», «українська демократія по знищенні власної аристократії ніколи нічого збудувати не могла»(4). До слова, саме брак таких людей в оточенні Скоропадського — одна з причин політичної самотності Гетьмана й поразки Гетьманату.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З ДОНЬКОЮ ОЛЕНОЮ.ВАНЗЕЄ. 1933 Р. / ФОТО З КНИГИ «СКОРОПАДСЬКІ. РОДИННИЙ АЛЬБОМ. КНИГА 2»

Так само не були розв’язані фундаментальні питання: власності й місця в цивілізаційному просторі, на яке Україна могла би претендувати. Питання, які лишаються актуальними для нас і нині. І в пошуку відповідей варто глибше проаналізувати інтелектуальний спадок В’ячеслава Липинського, ідеолога Гетьманського руху.

По-перше, якщо ми звернемося до його «Листів до братів-хліборобів», то побачимо там цілий маніфест політичної діяльності, де сказано, що основою основ є приватна власність на землю. Чому? Тому що це те, що могло б припинити рабство «40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників», як сам Липинський писав про український народ.

Скоропадський прагнув це здійснити, розпочавши земельну реформу. І хоч вона стала однією з причин поразки Української Держави, оскільки Гетьман не мав тоді часу для її реалізації, його намір був доцільний. Це навіть дало Леніну підстави говорити, що «курс Скоропадського — реставрація буржуазно-поміщицької монархії». Земельна реформа Скоропадського залишається актуальною і сьогодні. Тільки замість поміщиків нині потрібно «реставрувати» середній клас, який разом із власністю «здобуде» й відповідальність.

Адже більшовизм оголосив власників своїми ворогами й «розводив» тих, хто не має власного коріння. Удари були нанесені по ідентичності й інституту власності. І в незалежній Україні, здавалося, саме їх передусім потрібно було б відновлювати і захищати. Натомість і зараз інститут власності залишається деформованим.

По-друге, сто років тому ми довго не могли визначитися, якою має бути Україна. А саме тоді був шанс наблизитися до якісно нової моделі держави: коли в Росії впала монархія, Україні якраз був час перехопити ініціативу й створити монархію в себе, до чого закликала її тисячолітня історія, починаючи ще від Володимира та Ярослава, «Руська правда» якого випередила англійську «Велику хартію вольностей» на півтора століття. Але на той час було дуже мало людей, які читали б Липинського з його ідеєю спадкоємної монархії за британським зразком.

Та й через майже сто років після цього, у 1991 році, ми були настільки захоплені тим, що Радянський Союз розвалився, що не розуміли: на нас звернені погляди всіх республік, котрі хотіли бачити Україну центром, навколо якого всі могли б об’єднатися. Не тільки у протистоянні Москві, а й просто у відбудові власного життя. Але відповідальність тоді не була взята, не була продовжена історична традиція. Тому що погано пам’ятали і несміливо мріяли. Про це наша книга «Корона, або Спадщина Королівства Руського».

Тоталітаризм «заморозив» не лише «позитиви» національного характеру, але й багато «вірусів», якщо хочете, «покинутих проблем». А коли у 1990-х «крига скресла» — ми побачили їх бурхливий ріст: за Шевельовим — «кочубейство», провінційність... На кожен із них — потрібна своя «антивірусна програма».

Передусім невміння поставити державні інтереси вище за свої власні. Згадаймо Винниченка з його гаслом, проголошеним на початку 1919 року: «Україна буде або соціалістична, або ніяка!» Він не міг примиритися з консервативним курсом Скоропадського, тому весь час обстоював свою позицію. Чи думав Винниченко про наслідки своїх дій для України? Спокусив людей на антигетьманське повстання, а коли йому нічого не вдалося, усе кинув і поїхав у Відень. Згодом писав листи більшовикам, торгувався за посади. Не вдалося — знову поїхав... А вже у 1935 році пише у політбюро й називає оточення Сталіна «товаришами», знаючи, що мільйони українців загинули мученицькою смертю, бо в країні лютував Голодомор.

Не треба думати, що ці політичні типажі, не стійких ні в чому, ні в поглядах, ні в принципах людей, і проблеми, які вони породжують, — у минулому. Наведу один промовистий епізод уже з сучасної історії. Пам’ятаєте, як Кравчук, колишній секретар з ідеології ЦК Компартії України, заборонив Компартію? Чи оцінили цей вчинок у суспільстві? Коли ж він запропонував Руху стати партією влади, хотів на нього спертися, той не надав йому підтримки. Мотивуючи це тим, що Кравчук — висуванець партійного апарату. Хіба це не та ж логіка, яка не дозволила українській інтелігенції підтримувати Скоропадського? Один із керівників Норильського повстання в ГУЛАГу, Євген Грицяк, на запитання, чому він не пішов у президенти, усміхнувся й відповів: «Мене не пропустили б. Не КГБ, а свої». Хто ж тоді авторитет? І на чому будується ієрархія цінностей?

Зате у 1999 році Рух підтримав Кучму, який дозволив Комуністичну партію. А «казус Мороза», який спочатку увійшов до «Канівської четвірки», а потім віроломно зламав слово й вийшов, підірвавши цим самим шанси опозиції на доленосних для країни виборах 1999 року? А потім повторив... Чи не проглядається в усьому цьому «почерк Винниченка»?

В’ячеслав Липинський ще в минулому столітті дав ключ до лікування цієї нашої риси, він писав: «Патріотизм, на якому будуються держави і нації, — це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на «добрі проценти» і не акторство з надією на оплески і дарунки юрби»(5). Сьогодні це виглядає дуже ідеалістично. Я можу уявити, з яким скепсисом прочитають ці рядки (якщо прочитають) люди, які, наприклад, вимірюють «вартість» одне одного залежно від довжини яхт. Моральні засади й етика в цій системі координат, яка в нас витворилася, виглядають як абсолютно чужорідні поняття. Однак цей факт тільки демонструє великий кут відхилення від норми, до якої нам потрібно повернутися.

Ще одна небезпечна риса — пошук простого рішення, очікування дива. Ось що пише Скоропадський про деяких провідних українських патріотів зразка 1918 року: «В українців є жахлива риса — нетерпимість і бажання досягти всього одразу. Але хто бажає здобути усе одразу       — той в підсумку нічого не отримає... Коли я говорив українцям: «Зачекайте, не поспішайте, створюйте свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління» — вони одразу ж категорично заявляли: «Це неможливо!»(6). До слова, брак професійних людей — ще одна з причин поразки Української Держави; щойно Німеччина вивела свої війська з України               — Гетьман лишився без підтримки.

Ігнорування реальності маємо і в новітній історії. Згадаймо перший студентський виступ на граніті, де частина політичних гасел була абсолютно правильна і справила великий психологічний вплив на суспільство.  Але більшість із них лишилися не здійсненими. А єдина виконана вимога — відставка прем’єра Масола — відкрила дорогу ставленику «червоного директорату», який згодом створив олігархічний режим. Загрозу цього явища бачили лише одиниці.

А інтелігентська публіка підживлювала романтичне сприйняття. Між тим було пропущено повз увагу багато раціональних кроків із державотворення, з 1991 до 1994 рр., реальне українське відродження. А придушений перший сепаратистський заколот Мєшкова в Криму? До речі, рішучість операції схожа на кримський переможний похід Болбочана. Але її, здається, як і сто років тому, «оцінили» лише вороги. Потім Рубікон 1999 року, який ніхто не помітив в очікуванні «українського прем’єра й президента», найбільш «українського з усіх українських». Наступний етап — помаранчева революція, яка ніби дала великий поштовх і великий шанс, але водночас енергія з потужної народної «артезіанської свердловини» пішла в пісок... 

Богдан Гаврилишин якось сказав мені, що за сто років все, що мала політично Україна для державності,   — це сім місяців Гетьмана Скоропадського і дев’ять місяців прем’єра Марчука. Я ж додала: ще від УНР ми отримали спадщину: «Крути» збільшилися в розмірах...

Саме ці риси — брак розуміння державних інтересів, широти мислення, співвідношення себе з рівнем задач — живлять те, що я кваліфікую як «злочинний романтизм». І досі, як бачимо, справедливими лишаються слова філософа Сергія Кримського, який казав, що Україні вистачає людей з ідеями, але бракує якостей.

Ідентичність і модернізація. Це моя формула національної ідеї. Вона і стала «надзавданням» книг серії «Бібліотека газети «День» — від першої, «Україна Incognita», і до останньої — «Корони». За 20 років газета «День» створила цілу концепцію гуманітарної політики. Вона прекрасно показала свою життєздатність на наших «дослідних полях». Справа тепер за тими, хто запустить ці смисли в «серійне виробництво».

«Держави здобуваються тільки спільним, організованим зусиллям, а не «популярністю серед народу», з якої можна дуже добре жити і без власної держави»(7), — як казав Липинський. Зусилля кожного дня, політичні організації, серйозне ставлення до ідей, робота з суспільством, а не віра в миттєву зміну чи пошук простого шляху — це є той урок Гетьманату, який нам дуже необхідний, щоб «зв’язати часи» і розімкнути нарешті коло історії.

У нас жорстка альтернатива: змінитися або розчинитися. Змінитися — це значить стати державотворчою нацією, виховати й привести до влади державників. І для цього країну треба не зшивати, а об’єднати у вищій синергетичній, інтелектуальній точці — це під силу лише «національній збірній». Варто об’єднатися навколо всього кращого, що є у наших верхах і низах, і зміцнювати це, не даючи розхитати й спокусити нас новою класовою ворожнечею чи зневагою до народу. Тому потрібно налагоджувати розмову тих, кого не зруйнувало багатство, і тих, кого не зруйнувала бідність, — це і є справжній, націєтворчий діалог. Бо без чесного інтелектуального лідерства можна ще довго пробивати головою стіни й опинятися «у сусідній камері», за висловом Єжи Леца.

Нам потрібен український буржуазний націоналізм. Так, саме той, з яким боролися у «Червоній імперії». Але націоналізм не пролетарський, а в найглибшому сенсі народний, зокрема з високим аристократизмом, який в нашому народі є. Просто після років згубного впливу, вівісекції українці перестали їх вважати своїми...

Багато років поспіль я ставила слухачам нашої Літньої школи журналістики запитання: хто такий Петро Григоренко? Це було обумовлено тим, що я бачила великі прогалини в освіті, бо ми в радянський час знали, хто такий Петро Григоренко, а вони, вже у вільні часи, — переважно ні. Звісно, через деякий час, особливо враховуючи те, що ми популяризували фігуру генерала і видали його твори в серії «Бронебійна публіцистика», спілкувалися з його сином Андрієм і приймали його у «Дні», якимось чином це й інші фактори сприяли тому, що Петро Григоренко вже значно більш упізнаваний, хоча все одно — це не є фактором масового знання. Але цього року я поставила слухачам 16-ї Літньої школи журналістики, тим, хто перед цим пройшов конкурсний відбір, кращим із кращих із різних університетів України, таке запитання: чи знають вони, хто був прем’єром в уряді Павла Скоропадського? І чи бачили вони коли-небудь його портрет? Як ви можете зрозуміти, у відповідь була тиша. Ніякова тиша, тому що всі ці здібні люди розуміли, що це — ненормально. Адже репутація Федора Лизогуба була настільки переконливою, що Скоропадський, особисто з ним не знайомий, запросив його на посаду голови Ради міністрів Української Держави. Саме завдяки організаційним зусиллям Федора Лизогуба вперше в Україні були сформовані дієві структури державної служби, армії і місцевої адміністрації.

Настав час дати відповідь, як історія Української Держави опинилася на маргінесі. Адже за 27 років, що минули після розвалу СРСР, журналісти, кінематографісти — майже всі мовчали про Скоропадського або ж опускалися до повторення застарілих міфів. Про одну з причин писав Джеймс Мейс у «Дні»: 1991 року незалежність здобула УРСР. А для колишньої радянської людини, номенклатури, яка успішно перекочувала в часи незалежності, як стверджують провідні історики Тетяна Осташко і Юрій Терещенко, УНР, її вожді були останнім «прихистком» і найбільш прийнятним компромісом. Ні Петлюра, ні Винниченко не вважалися ними класово чужими. Інша справа — Гетьман. І тут питання не тільки в його негативних чи позитивних рисах, вони їх не аналізували, бо головне було в самому факті — неприпустима альтернатива, побудована з іншого матеріалу, за іншими лекалами. Тому що період Гетьманату — спроба розриву з Руїною, помилками минулого і переходу в абсолютно іншу систему координат. Відродження консервативних політичних традицій, відсутність яких, за словами Липинського, означала «смертельну однобічність нації». Скоропадський хотів «направити» український час, розпочати новий період        — державності.

До речі, він був не тільки блискучим військовим, а й хорошим прогнозистом.

Павло Скоропадський попереджав у «Спогадах»: «Більшовизм, знищивши будь-яку культуру, перетворив би нашу чудову країну у випалену рівнину, де з часом ствердився би капіталізм, але який! Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас досі, а всесильний Бог, в ногах якого буде плазувати той же народ»(8). Правдивість цих слів ми відчуваємо й нині.

А в листі до дружини (березень 1917-го), який наводить Георгій Папакін у своїй книжці(9), Гетьман писав: «Я дуже симпатизую Тимчасовому Уряду, але почитай резолюції З’їздів Рад і тобі стане зрозуміло: якщо Тимчасовий Уряд не переможе більшовиків, а він їх не переможе, то країну чекає катастрофа». Тобто коли інші наші політики-соціалісти хиталися і для деяких із них був прийнятний союз із більшовиками, то для Скоропадського — ніколи.

З цього випливає головне питання: спадкоємцями Чого ми є? І фігура Скоропадського — лише каталізатор цієї вкрай необхідної розмови. Адже досі в нас на серйозному рівні не обговорюється питання національної ваги — яку спадщину ми приймаємо і якою країною хочемо стати. Сподіваюся, що роздуми над книгою «Ave...» надихнуть і наблизять нас до розуміння шляху.

Часто, особливо опоненти Гетьмана, люблять згадувати таку цитату Скоропадського: «Різниця між мною і українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає...»(10)

Чому в Гетьмана не було русофобії?.. На мій погляд, тому, що він дивився на Росію з абсолютно іншої висоти. Нащадок давнього шляхетного українського роду, Гетьман не мав... комплексів перед російською знаттю. Він не «грав від оборони». І, дивним чином, проникливі недруги в Росії теж це розуміли. За багатьма інтригами проти Гетьмана стояло немало людей із Московії. Вони, як зазначає історик Георгій Папакін, думали, що в разі успіху — а для нього було багато підстав, адже за часів Гетьмана Скоропадського Україна виглядала оазисом економічної стабільності, відносного благополуччя на фоні розбурханого моря сусідів — раптом гетьман захоче стати... імператором.

Цілком логічні побоювання.

Думаю, що політика Гетьмана щодо споконвічних українських територій — Кубані й Криму — показувала, що він не збирався віддавати своє. У нього в крові була експансія. Давно забута співвітчизниками — з часів походів Святослава Хороброго. Ті, хто цього жахався, були травмовані давніми поразками. А він — «заряджений» на успіх. Його опонентам складно було знайти порозуміння з Гетьманом. Бо їхній висоті був доступний зовсім інший історичний ландшафт. Таке моє бачення.

Нам потрібно віддати данину велетням, які хотіли іншого шляху для країни. Як писав історик Ключевський: не потрібно жалкувати, що хороших людей мало, треба дякувати Богу, що вони є. Подякуймо!

Історія «шиє» костюм для майбутнього, — з матеріалу замовника.Так що треба займатися якістю «матеріалу»...

Аристократизм в Україні досі не пошанований. Не тільки тому, що немає пам’ятників ні Гетьману, ні його самовідданій родині, ні його соратникам, ні представникові династії Габсбургів — Вільгельму Францу фон Габсбургу-Лотаринзькому (Василю Вишиваному)... Де немає Лицаря, приходить Хам, приходить бандит. Де немає аристократа — плебей...

Наша діяльна вдячність і стане «маркером» по-справжньому вільного народу.

З усіх тлумачень Аve (не лише Ave, Cаеsar, не лише Ave, Гетьман) для мене найбільш близьким є те, що цим словом, яке збережено у молитві, архангел Гавриїл звернувся до Богородиці у день Благовіщення. Це була звістка надії, яка й нам нині дуже потрібна.

Аve!..

З любов’ю

Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)

17 серпня 2018 року

Київ


* переклад Леоніда Гребінки

1 Лисяк-Рудницький І. Вибрані твори у 2-х томах. — Київ, 1994.

2 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918.    — Київ — Філадельфія, 1995.

3 Шюцкор (зі шведської «підрозділ охорони»)             — бойова, напіввійськова організація у Фінляндії, яка 1918 року вела збройну боротьбу проти фінських «червоних».

4 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995.

5 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995.

6 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918.    — Київ — Філадельфія, 1995.

7 Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Київ — Філадельфія, 1995.

8 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918.    — Київ — Філадельфія, 1995.

9 Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: Історико-архівні нариси. — К., 2003.

10 Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918.  — Київ — Філадельфія, 1995.

 

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments